Два перших місяці весни 2025 року для нашого краю стали часом найбільшої катастрофи за весь час війни з рашистським агресором. Пік бомбардувань КАБами почався 18 березня і тривав понад місяць – до останньої декади квітня. За цей час (березень-квітень 2025-го) ворожа авіація “висипала” на Краснопільську громаду понад 1500(!!!) КАБів, а на сусідню Миропільську – понад 300 (яка ще більше потерпала від авіаударів та артобстрілів всю осінь 2024-го і зиму 2024/2025 років).

Саме тому масова евакуація з Краснопілля і сіл громади почалася 19 березня 2025 року. Наш край практично обезлюднів…

Цей нарис присвячений першим роковинам Краснопільської катастрофи. У ньому йдеться про одну з тисяч поламаних доль наших земляків…

***

Міст між Куземином та Краснопіллям: історія евакуації, віри та вірності рідній газеті

У тому, вже наче далекому, 2006-му Любов з Дмитром зовсім не думали, що колись познайомляться з мамою Наталії, адже відстань між ними була чималою. А про ту дівчину-подружку з Куземина весь час щебетала їхня донечка теж Наталія. Дівчата познайомились і відразу подружились, коли одночасно стали студентками Харківського національного університету імені Г. С. Сковороди.

Швидко промайнули роки. Дівчата створили свої сім’ї. Звісно, дружба вже була не такою насиченою подіями, але контакт Наталії підтримували.

Любов та Дмитро Савченки – щирі краснопільчани. Працювали, ростили донечку, дочекались внучку, дбали про затишок родинного гніздечка. Але 24 лютого 2022-го року змінило геть усе у них як і в усіх українців… Наталія зі своєю донечкою рятуються від війни далеко за кордоном. До них вже переїздили і батьки чоловіка Наталії. Люба з Дмитром залишались у рідному Краснопіллі під обстрілами, аж поки становище стало геть нестерпним: «Вже селище так розстрілювалось ворогом, що ми не виходили зі сховища у селищній раді», – з тремтінням у голосі пригадує пані Любов. – «Вже двадцятого березня 2025–го року нас евакуювали волонтери до обласного центру. Там зареєструвавшись як евакуйовані, ми отримали статус внутрішньо переміщених осіб. Могли у цьому транзитному центрі отримати і тимчасовий прихисток. Але, людей було настільки велика кількість, що ми з чоловіком вирушили до знайомих у Сумах, аби вистачило місць тим, кому не було куди йти…».

Лише одну ніч у сумських друзів залишалось подружжя. Далі вирішили, що мають якось облаштовуватись, але «Де?» – залишалось питанням… Аж поки донька Наталія не повідомила, що родина її подружки запрошує до Куземина: «Ми не були знайомі особисто навіть з самою Наталею, а з її родиною, то й поготів», – з вдячністю розповідає Любов Григорівна. – «Саме Наталія автівкою зустріла нас у місті Охтирка. Я не знаю як би Вона нас впізнавала, але я в авто побачила ту дівчинку із студентських фото доньки. І звернулась до Неї. Вона зовсім не змінилась зовні. Приїздили до дому Лідії… Ми обіймались і плакали наче дуже рідні люди після довгої розлуки… Потім були щирі розмови, теплі обійми, плани… І мрії як найшвидше повернутись додому.»

На вихідні у затишному домі Лідії налічувалось сім чоловік. Так і проживали у тісноті, зате затишно, і порівняно у спокої. Городину вже садили з розрахунком і на подружжя Савченків. По господарству порались разом, чаювали літніми вечорами: «Лідія на початку війни прихищала родину з маленькими дітками. Розповідала як малечу відволікали забавками, аби позбулись пережитого жахіття у Харкові. Потім вони повернулись додому, але весь час спілкувались з Лідією. Вона розповідала їм про нас і говорила, що і для них місце знайдеться. Зовсім, спочатку здавалось, що до чужини не звикнемо», – продовжує розповідь жінка. – «Село дуже велике і мальовниче, але спустошене, як і всі вони на Україні. Молодь виїхала до міста. Школа гарна. Цього року ходила на свято Першого дзвоника. Розчулилась… Нашу школу згадала».

На початку літа сумна звістка змусила подружжя переглядати свої плани. Спочатку новини в інтернеті, що ворожа авіабомба влучила на їхню вулицю, а потім фото і відео від знайомих з Краснопілля: «Найближчим часом нам повертатись вже не було куди», – з тривогою в голосі продовжує розповідь Любов Григорівна. – «Наш дім зазнав руйнувань і став непридатним для проживання на даний час. Так як і меблі, всі інші речі домашнього вжитку. Ми вирішили винаймати будинок і саме у Куземині. Є тут свої пам’ятки, майстри скульптур, чудові краєвиди, добрі люди. Так тут вже, майже рік проживаємо. Трішки звикли, але туга за Краснопіллям і домом неймовірна».

Не зважаючи на непростий маршрут з Куземина до Краснопілля, подружжя Савченків відвідували рідну домівку. Організували роботи по укриттю пошкодженого будинку з надією його відновлення у майбутньому. Забрали свого пухнастика, який не залишив дім і чекав на господарів. А потім стійко переніс шлях до Куземина. «Ми з чоловіком їздили до дітей за кордон, погостити. Нам обом там не затишно, не дивлячись на комфорт і європейську красу. Хочемо жити лише на українській землі, а найбільшим щастям було б повернутись у рідне, мирне Краснопілля. Відновити рідний, дорогий серцю дім.

Ще я неймовірно зраділа, коли дізналась, що нашу «Перемогу» можна отримувати і тут. З лютого передплатила. Ця газета для мене наче поєднує з домом. Все своє свідоме життя я є передплатницею. Тепер у нас традиція – очікувати пересувне відділення Укрпошти. Воно тут щочетверга і щосуботи. Приїздить до нас і перукарка із сусіднього села Грунь, – теж наче святковий захід, спілкування з людьми. Але де б я не була, то все порівнюю з тим, як це відбувалося у Краснопіллі…».

Газета “ПЕРЕМОГА”
Березень 2026 року

Джерело:
https://krasnews.com.ua/lyudy/mist-mizh-kuzemynomta-krasnopillyam-istoriya-evakuacziyi-viryta-virnosti-ridnij-gazeti/
19.03.2026
ЛЮДИ
Міст між Куземином та Краснопіллям: історія евакуації, віри та вірності рідній газеті