До 100-річчя поета-шістдесятника Миколи Данька

Продовжуємо цикл дописів, присвячених постаті і творчості нашого видатного земляка Миколи Данька. Цього разу пропонуємо поетичний нарис-репортаж, що побачив світ навесні 1963 року. Це був час, коли ще зберігалися острівці традицій справжньої, «старої» України… Мине ще кілька років, і настануть «модерні» часи… З усіма їхніми здобутками і втратами…

***

ВЕЧОРНИЦІ У СЕЛІ ПОГРЕБАХ

I. Спочатку був… телефонний дзвінок

Робочий кабінет. Звичайний телефонний дзвінок. Такий же нудний, канцелярський, як завжди. І хто б міг подумати, що його трафаретна мелодія відчинить двері до поезії?

– Алло! Ви чуєте? Говорять із Ромен. У нас мають бути вечорниці. Еге ж, у Погребах. Це поблизу. То, може, приїдете?

Вечорниці на Роменщині! Яке оригінальне і старе, мов світ, українське слово – вечорниці! Воно знову зазвучало свіжо, принадно, романтично. Так, романтично, бо де ж, як не в інтимному колі, розкриваються людські серця, мов червоні маки… А кожне серце – це вже романтика. Кохаймося в ній!

Вечорниці на Роменщині…

А були ж такі, що глибокодумно з єзуїтською посмішкою на устах – «а ось я вас упечу!» – виписували циркуляри: «вищезгадані раз і назавжди заборонити». Попи радісно гукали:

– Язичницький культ! Розпуста! Господи, пошли їм сто болячок у печінку.

…Гетьмани видавали універсали:

– А тоті збіговиська, особливо так звані вечорниці, розганяти, а винних безжально карати канчуками…

Царським сатрапам, хитромудрим попикам та всіляким космополітам (ганебної пам’яті!), то й на руку ковінька. Щоб народ не зберігав у своєму серці зернятко волі, гідності, національних традицій, культури ні від кого не позиченої, словом, усього такого, що людину робить людиною. І ось розганяли вечорниці. Давно, двісті років тому. А наші хлопці та дівчата не вгавали. Молодість не вбити. Парубки в смушевих шапках, свитках, кожушках припалювали собі люльки універсалами, циркулярами, указами про заборони вечорниць. Добре ж діяли! Життя могутніше над усякий папірець.

…А звідки ж у нас взялася зневага до вечорниць? Ніхто достеменно не скаже. Було, було! До комсомолу приймають:

– А на вечорниці ходиш?

– Присягаюся і батьком, і матір’ю, і всіма живими та покійними родичами, що ходитиму лише до клубу.

– Віримо, але перевіримо…

Та й нащо вже перевіряти! Ми боялися вечорниць, як чорт ладану. При одній згадці в активістів мурашки перебігали по спині.

– Чули? У Мотрі сьогодні збираються.

– А туди!..Давай оркестр під вікно і вдар «Яблучко». Грай, доки не оглухнуть та не повискакують самі з хати. Попівське охвістя!

Не таланило вечорницям. Аж оце курс змінився. Широка траса веде до клубу. Але є й стежки. І цими стежками вільно ходити. Походжатимемо собі на здоров’я і на вечорниці. А чого б і ні! Де збирається хоч гуртик молоді – треба нести світло науки, культури.

Вечорниці – теж засіб виховання. Ці та інші думки промайнули в нас, коли зеленоокий автобус розмотував засніжене полотно дороги від Сум до Ромен. Їдемо на вечорниці!

II. Погреби. Дві зустрічі

Архип Куїнджі. Українська ніч. 1876 р.

Чи доводилося вам бачити картину Архипа Куїнджі «Місячна ніч на Україні»? Ні, цього враження, мабуть, не передати з допомогою порівнянь! Таке ж, мовби купоросно-зелене небо, повітря. Під горою – оселі. Якийсь м’який, суто український акорд спокою і затишку ліг на тини і стріхи. Раптом десь в глибині ночі ласкаву тишу розітнув баян.

Ой зійди, зійди,
Ти зіронько та вечірняя!
Ох, і вийди, вийди,
Дівчинонько моя вірная.

Погреби – село стародавнє. Вечорниці тут не переводилися. Тепер у ньому понад сто дворів. Розповідають, що назва села походить від порохових погребів, які тут були в сімнадцятому столітті, і начебто вони (погреби) дуже знадобилися Петрові, коли той воював проти шведів. Цілком можливо. Як і те, що саме в Погребах знаходилися зловісні сховища пороху царського підніжка, гидкого лакея Скоропадського, котрий у своєму вірнопідданицькому універсалі теж забороняв.

Та, мабуть, тоді і пісня склалася:

Ішов Гриць з вечорниць
Темненької ночі…

Пам’ятаєте, господиня хати із «Назара Стодолі» Шевченка, прибираючи біля печі, сумує: «…як подумаєш, коли ще ми дівували, зачуєш де-небудь вечорниць, теж аж тини тріщать…» Пізніше Старицький присвятив їм цілу драму «Ой, не ходи, Грицю…» Бо ж таки Гриць ходив собі на вечорниці з Марусиною чи там Катрею, Соломією… І, вітаючи господарку хати, здіймав шапку та співав:

Застилайте столи
Та все килимами.
Радуйся!
Ой, радуйся, земле…

А на високих пагорбах над селом шуміли таємниче крилами вітряки. Один і досі стоїть, важко поскрипує. Скидається на музейний експонат. «Не той тепер Миргород. Хорол-річка не та!» За Радянської влади Погреби змінилися. І люди, і їх побут, мораль, культура та освіта. Майже в кожній оселі є радіо, книги, багато колгоспників передплачують газети. Хлібороби гаразд живуть. Потяг до культури зріс. Та клубу поки що немає.

– Приємні спогади викликають у мене вечорниці, – говорить сивий колгоспник Олексій Іванович Кондратенко. Олексій Іванович належить до тієї категорії хліборобів, котра протягом усього життя самовіддано поєднує мозольну працю з висіванням «розумного, доброго, вічного». Задовго до колективізації він разом із кількома ентузіастами клопотався про відкриття школи в Погребах; добре розуміючи політику партії в селянському питанні, відстоював здобутки Жовтня, і на різних сходках, які в той час відбувалися, либонь, щодня, а то й по кілька разів у день, закликав розорати межі, будувати нове колгоспне життя. Певна річ, його слово про те, як пожвавити ідейно-виховну роботу в селі, має для нас вагу та неабиякий інтерес. Старість і хвороба дуже понівечили його. Проте з-під великих брів дивляться ще досить молоді очі: їх осяває мрія, радісна втіха, що життя не було марним. Про людей дбав та й своїх дітей вивів на світлу стежку. Один зять – художник. Може, чули: Іван Цюпка?

Іван Кирилович Цюпка (2 січня 1926, с. Погреби — 29 вересня 2007, м. Ромни, Сумська область) — художник, графік, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України (2003).

Ця новина була приємною несподіванкою. Картини Івана Цюпки привертали нашу увагу на виставці в Сумах. Та й сам факт – творча людина в колгоспі! – дуже знаменний для нового села. І ми недалекі від того, щоб вбачати у ньому дещо символічне. Олексієві Івановичу не довелося двічі повторювати запрошення відвідати його зятя.

– Сходіть до нього. А він вже, напевно, поведе вас куди-небудь на вечорниці.

Тільки за поріг, як зустрілися з Іваном Кириловичем Цюпкою. Він щойно повернувся з роботи. Інтелігентне обличчя, виразні очі, підкреслена стриманість у рухах. Удома в нього ми не помітили розкішної обстановки: більш ніж скромні меблі, килимки… Невеличку світлицю осявала величезна гасова лампа, що була підвішена під стелею. Книги та етюди – на столі і під ним, на широкій важкій етажерці, в кожному кутку.

Розмовляти з господарем легко й дуже цікаво. Іван Кирилович палкий прихильник природи. Чимало мальовничих куточків рідного краю відбив у досить поетичних етюдах. Коли зайшла мова про культурно-освітню роботу в Погребах, він висловив жаль, що комсомольці так мало уваги приділяють національним формам дозвілля.

– Маю на увазі не тільки вечорниці. Колись рік у рік молодь нашого села святкувала «віху». Це надзвичайно чарівне свято. Хлопці та дівчата ставили на галявині лісу височенну віху, закосичували її різноманітними квітами, знизу аж до вершечка. Потім танцювали круг неї, співали кілька ночей. І що ж ви думаєте? Декому не сподобалася наша поетична забавка. Замість того, щоб внести в це свято елементи певного виховання нової радянської культури, «віху» цілком забули…

III. На вечорницях дівки чарівниці…

Десь по восьмій до гостинної хати колгоспниці Наталки Григорівни Кондратенко почали сходитись дівчата й хлопці. Її оселя в центрі села, у всіх на виду, як і життя – чесне, трудове. Злота, коштовних самоцвітів не надбала, тож і ховати від чужого ока нічого. З людьми вдень, з ними хочеться бути й увечері: погомоніти, послухати пісень, дізнатися, що цікавого в світі діється. Дивись, то один, то інший прихопить з собою свіжу газету чи там журнал, почитає вголос, і ніби на душі посвітлішає, очі розкриються ширше на життя.

Така вона – паніматка вечорниць, Наталка Григорівна, літня худорлява жінка в чорній спідниці та білій хустці.

– Може, ви нам не раді, тітонько? Клопіт вам зайвий, – перепитає котрась з дівчат для годиться.

– Та вже й клопіт! Ходіть хоч кожний вечір…

І поступиться, і сяде десь в кутку. Кімната, мов святковий вулик. На печі, звісивши ноги, меліоратор Михайло Коломієць шпарко розтягує міхи. Під його музику хлопці йдуть навприсядки по хаті. Довкіл панує доброзичлива відвертість.

Тепер цінять людину не за гроші, не за багатство, а за розум, честь і руки трудові. Мабуть, про це говорять очі старшої свинарки Галі Сахно, яка завітала на вечорниці в барвистому українському вбранні і, повеселившись, читає укупі з вірною подружкою Танею Кондратенко свіжий журнал «Україна».

Та давайте разом розглянемося добряче, що ж тут за люди зібралися. Щось не видно традиційної прядки. Виходить, можуть бути вечорниці і без біблейської машини, на якій поетеса Сапфо собі випрядала нічну сорочку. Але що це? О часи, о мораль! За столом сидять два парубки й вишивають собі гарненько. Та й вправно ж кладуть «хрестики», розмаїті узори. Замилуєшся. У конюха Віктора Дзюби та фельдшера Миколи Чикиша не зашкодило б деяким хлопцям запозичити досвід.

Чиєсь дівоче контральто починає пісню. Її раптом підхоплюють молоді парубоцькі голоси:

Ой у полі вітер віє,
А жито половіє,
А козак дівчину та й
Вірненько любить,
А зайнять не посміє.

Пісні змінюються жвавими танцями. І «Козачка», і «Метелицю» витинають. В хаті стає душно. Хтось відчиняє двері. В темну прогалину заглядають березневі зорі. Учителька Галина Кондратенко розповідає про останні події, а потім читає нові байки. Гармоніст злазить із печі й урочисто кладе свою «подружку» на лаву.

Час пізній. Молодь встигла не тільки повеселитися, а й поділитися думками, новинами. Закохані, напевно, зуміли знайти спільну мову, як то кажуть, в рамках порядності. Хоч за поцілунки не ручаємося. З сіней не раз долинало воркування. Тільки цур! – про це нікому, бо ячмінь вискочить на оці…

Розходилися додому бадьорі, збуджені. Ми певні, що ніхто з них не буде жалкувати за витраченим часом. Веселе, культурне дозвілля влило їм наснаги, оптимізму, до світлих душевних тонів додало ще світліших барв. А хіба це не добре!

Микола Данько

(Ленінська правда. – 1963. – 17 березня)

Джерело:
Творчість Миколи Данька (1926–1993): Навчально-методичний комплекс для студентів спеціальності «Журналістика» / Укладач В. О. Садівничий. – Суми: Вид-во СумДУ, 2007. – 172 с.; іл.
/ С.112-116 /

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Sadivnychyi_Volodymyr/Tvorchist_Mykoly_Danka_1926-1993/
http://shron1.chtyvo.org.ua/Sadivnychyi_Volodymyr/Tvorchist_Mykoly_Danka_1926-1993.pdf

Для ілюстрації використані фото картин народного художника Івана Цюпки.

Джерела фото:
https://familytimes.com.ua/z-lyubovyu-do-ridnoho-krayu/
21 трав 2020 р.
З любов’ю до рідного краю – Іван Кирилович Цюпка
Валентина ЄФРЕМОВА

https://romen-sula.org/tsyupka-ivan-kirilovich/
ЦЮПКА ІВАН КИРИЛОВИЧ
21.09.2017

https://romny24.info/ivan-tsyupka-100-rokiv-vid-dnya-narodzhennya-myttsya-yakyj-use-zhyttya-sluzhyv-mystetstvu/
Іван Цюпка: 100 років від дня народження митця, який усе життя служив мистецтву
Культура
10:01, 3.01.2026

https://familytimes.com.ua/malovnicha-ukrayina-ivana-tsiupki/
24 січ 2026 р.
Розквітла мальовнича Україна з віконця художника Івана Цюпки
Валентина ЄФРЕМОВА