Гнат Михайличенко
Із циклу «МІСТО»
ТЮРМА
Нема величніше, нема нічого натхненніше тюрми!
Стоїть вона надземна в своїй непохитності і втіленням долі всього люду в містичних своїх ґратах. Стоїть нехвильово на варті волі і, чутливо ловлячи шелести вороже нашорошеного на неї небосхилу, захищає власну недоторканість від усяких чиг і забаганок.
Тьмаві луки покірливо-розбіжні безмежно стремлять по важких безкраїх коритарах-сховищах волі споконвічного.
Недарма так голосно репетує в ній задушне повітря про свою згагу нехтування, відібрану ним ніби з ласки богів. Щільні мури – невблаганні. Поволі, але упевнено вони зсовувались поміж себе, аж поки не була переможена порожнеча.
Моторошно забряжчали в тьмі вкриті непорушним порохом засови незримих печер.
І замовкли.
Так! так! все було витиснуте, і тюрма знов стояла порожньо-простора, вільна.
Стояла на варті волі.
Не шелестіли по таємничих щілинах нахабні миші й пацюки, не ворушились насторожені павуки, не шепотіла обачна тиша.
Але ось трапилось.
Трапилось щось нечуване, трапилось щось образливо незрозуміле.
Сталось вранці, коли поважно суворі промені дня гойдались за муром в’язниці, за її високими, ставними камінними вежами.
На другому з краю вікні, п’ятого поверху, увірвалася ляда й щит… Нахабне соняшне проміння прожогом полинуло у величну сутінь і тишу тюрми. Проснувало всю її імлисту неторкану порожнечу й усі щілини найзахисніші.
Так! Її неторканість, її святощі знехтовано, зґвалтовано, порушено! Сонце, сонце посміло мешкати за її суворими мурами! Як зважилося воно порушити її волю і ув’язнити себе сюди?!
Хитнулась доганно докором порожнеча, боязко стих порох, і оголене шкло вікна яскріло гнівом невимовним і осліпляючим.
Сонце велично, радісно-задерикувато святкувало перемогу.
— Але то перемога насильства! — гнівом затремтіла ображена в своїх почуттях тюрма.
Голосною луною по важких луках безкраїх коритарів перекинулась звістка про нечуваний, нахабний напад на фортецю, сховище пильнування волі. В нічній пітьмі була відібрана непохитна постанова — боротися за невідіймані права, за волю і власну недоторканість.
І тюрма боролась.
Боротьба була довга, занадто непомірна і важка, але вона була уперта, як уперта буває лише смертна, нещадна боротьба.
Порох невтомно вкривав шкло вікна ретельним шаром, павук невпинно ткав своє павутиння, ткав пильно. Порожнеча жорстоко боролася в закутках з останками сяйва.
Вранці відважно соняшне проміння мужньо нападало, силкуючись протиснутися в саме нутро тюремної пітьми. Але пітьма гущавіла і в ній черпалася нова міць для дальшої боротьби.
Довго і побіжно боролося сонце, але було вже ясно, що перемога тюрми над ним неминуча і безумовна. І коли шкло вікна було вже нездолане в своїй тьмавості, соняшне проміння продовжувало пертися. Воно настирливо й уперто билось в шкло одинно виряченого ока тюрми, незадоволено сковзалось до самого вечора і як морські хвилі сягало назад.
Але тюрма вже подолала!
Так було добуто волю од вольності, волю бути необмежено вільним.
Нема величніше, нема нічого натхненніше тюрми!
Стоїть вона надземна в своїй непохитності і втіленням долі всього люду в містичних своїх ґратах. Стоїть непорушно на варті волі і, чутливо ловлячи шелести вороже нашорошеного на неї небосхилу, захищає власну недоторканість від усяких чиг і забаганок. Тьмяві луки покірливо-розбіжні безмежно стремлять по важких безмежних коритарах, сховищах волі споконвічного. Одинно вирячене око тюрми яскриться як свічадо, а холодно-уперте соняшне проміння настирливо б’є по його шкляній зверхності, сковзається і відскакує.
Чи не висадити шкло в вікні прагне проміння? А чи ж то можливе таке нахабство, якому не буде поради, після якого тюрма перестане бути тюрмою?
Вона стояла спокійна, але грізно насторожена.
Нема величніше, нема нічого натхненніше необмеженої тюрми!
(Вперше надруковано за підписом «Ігнатій Михайлич» у зб. «Червоний вінок». – Одеса. -1919. – С. 91-94)
(Текст новели наведений за публікацією у журналі «Березіль» (Харків), – 1992. – №9-10. – С. 89-90).
