Українці ніколи не мріяли про нових військових героїв, але нас ніхто не питав — просто поставили перед фактом. Практично жоден день у зоні АТО не минає без подвигів наших армійців, зрештою, сам факт того, що вони не стали ховатися від повісток і сьогодні несуть службу – вже подвиг. Але що ми знаємо про цих хлопців? Майже нічого. В усі часи армія трималась на простих сільських чоловіках, хлопцях. Павло Козаков з Угроїд один з таких нічим не примітних чоловіків. Білорус за національністю, він у 2005 році отримав український паспорт і вже як Громадянин України у вересні 2014 року пішов захищати тепер вже свою землю.

Читачі районки мабуть пам’ятають коротку розповідь про Павла в одній з волонтерських хронік. Як механік-водій-електрик воював у населених пунктах Горняк, Курахово, Піски, Карловка. Там у нього з’явився другий день народження – 20 листопада 2014 року, коли за кілька метрів від нього вибухнула міна, проте жодних ушкоджень не отримав. Але холод, сирість і старі болячки дали про себе знати відтак війна для Павла Козакова мала б скінчитися. Та лікарі виявилися іншої думки і чоловік вирушив, як каже, на свою «другу військову кампанію».

– Лікувався в Одесі, де у травні отримав вердикт лікарів – придатний до продовження військової служби, – розповідає Павло. – Спочатку попутками дістався Запоріжжя, звідти таким же способом до Курахово. Із своїм підрозділом зв’язку не мав, де вони, як дістатися, не знаю, тому попросив допомоги у хлопців із батальйону «Київ-1», яких зустрів на ринку. Вони доправили мене до місцевої комендатури, звідки зв’язалися з моїм комбатом і повідомили про мене. Комбат, коли почув, що про його бійця повідомляє «Київ-1», який відноситься до Міністерства внутрішніх справ, не на жарт розхвилювався, вирішивши, що я щось накоїв, тому й знаходжусь у них «під арештом». А хлопці сміються, пояснюють – боєць воювати хоче, та от дороги ніяк не знайде. Тож вислали по мене автівку, а поки чекав, нагодували, налили «бойові сто грамів» за повернення. А вже за кілька годин прибув у розташування своєї частини у селищі Горняк до своїх побратимів, які вже не очікували знову зустріти, бо були впевнені, що мене комісували.

Так почалися нові військові будні для Павла Козакова. Більш-менш спокійно обстановка тривала кілька тижнів, а потім обстріли почалися знову.

– Це сталося третього червня. О четвертій ранку змінився з блок-поста, щойно ліг, як чую вже знайомі із своєї «першої» кампанії глухі звуки вибухів. Почалося!, – продовжує воїн. – Одягаю берци, не зашнуровуючи, біжу вниз. Аж тут командир матом: «Куди ти, твою дивізію, без броника, біжиш!». А він, між іншим, 15 кілограмів важить, з ним так швидко до укриття можеш і не добігти. Зібралось нас в укриті чоловік п’ятнадцять, оглядаюсь – хлопець у бронику, зате босий. Один пацан біг останнім, і ось між ним та шеренгою техніки вибухнув снаряд. Ударна хвиля його буквально кілька метрів пронесла у бік нашого бліндажу, решту відстані він долав на чотирьох, поки ми не вискочили й не затягли його до себе. Вже потім зрозуміли, що йому, та й нам, мабуть, теж, життя врятувала техніка, яка основний удар, осколки прийняла на себе, адже від укриття до епіцентру вибуху були якісь десять метрів. Мою машину-«броньку» пошматувало, дісталось іншій техніці, але біс з нею, головне, що люди цілі. Виявилось, що на нашу батарею упало 45 мортирних снарядів 152 калібру, і це тоді, коли вже діяло перемир’я.

Тоді ж Павло і його побратими дізналися, що «гібридні війська» намагаються захопити Мар’їнку, та командування вчасно дало дозвіл нашим військам застосувати артилерію, контратакувати і противник, понісши великі втрати, відступив. Тоді офіцерський склад отримав підвищення, чергові звання, а таким як Павло Козаков, обіцяли грошову винагороду, яку вони чекають і досі.

– А 10 липня знову нас «накривають» на тому ж місці, потім два дні тиші, дали сепари мені день народження відзначити, – сміється Павло, а 13 – знову обстріл, і прицільно ж били, гади. З блокпоста ми з товаришем і трьома собаками тікали до найближчої воронки. Потім довелось забирати техніку і міняти позиції, бо до старого місця їх корегувальники добре пристрілялися. А вже 21 вересня пішов на «дембель».

Цими днями Павло Козаков в урочистій обстановці отримав Посвідчення учасника бойових дій і відзнаку Міністерства оборони України, медаль «Учасник антитерористичної операції».

– Від себе, від колективу райвійськкомату хочу подякувати Павлу, що не злякався, не відмовився захищати державу і цим самим виконав обов’язок справжнього чоловіка, – говорить під час вручення Посвідчення військовий комісар Краснопільського районного військового комісаріату Євгеній Євченко.

А що ж Павло Козаков? Відчувається, що він не звик до такої уваги до себе, та все ж, переборюючи ніяковість, просить передати слова вдячності усім, хто увесь час підтримував його на війні, волонтерам.

– З ними і з воєнкоматом тримав зв’язок з першого дня, бо йшов на війну в домашніх тапках. Активісти з ГО «Краснопілля» постійно були на зв’язку, цікавилися – в чому є потреба? Розповів, що не вистачає інструментів для ремонту техніки, а за тиждень отримав посилку із необхідним інструментом. Придбали теплий одяг, взуття, а також теплий «камуфляж», надсилали продукти – каже Павло. – Завдяки працівникам Краснопільського РВК Посвідчення учасника бойових дій отримав одразу, навіть не довелося оббивати пороги соціальних служб.

Сьогодні чоловік планує нарешті серйозно взятися за своє здоров’я, хоче пролікуватися, а на запитання, чи не боїться, що з лікарні можуть знову забрати вже на «третю кампанію», з усмішкою і надією відповідає: «Сподіваюсь, що до того часу це жахіття закінчиться і на війну хлопців більше взагалі не братимуть».

Джерело:
http://krasnews.at.ua/news/prosti_muzhiki_zvichajni_geroji/2015-12-02-5778
02.12.2015
Прості мужики. Звичайні герої.