Грабовський. Із бенкету людожерності (II)

До 155-річчя від дня народження Павла Грабовського

(закінчення)

***

Глибоко шануючи та свідомо розуміючи жертовність інших, а тим паче – коханих, як він міг полишити боротьбу?

Коли бранця етапом приставили до місця відбування покарання – у м. Балаганськ Іркутської губернії, на свавілля місцевої адміністрації по відношенню до політичних засланців він заплющувати очі не зміг: совість є совість. Та й виразно перед очима бовваніло побите обличчя Надії Сигиди, розчахнута труна Софії Перовської.

Отож, із приводу звірячої розправи 22 березня 1889 р. над ув’язненими Павло Грабовський та його нові товариші по неволі написали відомий протест “Заява російському уряду”. Йшлося так званий Монастиревський бунт – криваво придушений виступ політичних засланців в м. Якутську.

Тоді шістьох бранців було вбито, у тому числі й батька майбутнього більшовика Подбельського, а трьох – Альберта. Гаусмана (?-1889), Миколу Зотова (1862-1889), Льва Когана-Бернштейна (1862-1889) – показово скарано на карк. Зокрема важкопораненого у перестрілці Л. М. Когана-Бернштейна, ланцюгами прикутого до бильця, 7 серпня 1889 р. винесли в палати, передали із ліжком катові та повісили. Письмова прокламація щодо Монастиревського бунту, підписана і Павлом Грабовським, набула широкого розголосу у зарубіжній пресі та спричинила третій арешт українського літератора.

Як наслідок, 1891 р. за постановою Іркутського губернського суду підсудного позбавили усіх громадянських прав і дали чотири роки каторжних робіт, хоча 1892 р. за рішенням Сенату каторгу замінили на заслання-поселення в “найдальші місця Східного Сибіру”: вироком передбачалося вислати нескореного українця у м. Вілюйськ в Якутській області. Льодяної ночі душу гріла Надія:

Не зітхай так безнадійно,
Скорбних уст не замикай,
Рук не складуй ще подвійно,
З лану битви не тікай,
Глянь на луг – не вся травиця
Ще потоптана упрах;
Глянь на люди – чесні лиця
Ще не всі обвіяв страх.
Ще великі перепони
Злу поставлено кругом,
Не безкарно рвуться стони
Під ворожим батогом.
Встануть мученики-браття,
Встануть сестри, як живі…
За годиною прокляття,
Мук, кайданів та крові,

***

Що нас не зламує, робить нас незламними. Час перебування в Іркутській губернській в’язниці (серпень 1889 р. – березень 1892 р.) став переломним для літературної творчості Павла Грабовського. Думки ж не заґратити…

Тут літератор створив оригінальну поему “Бурятка” (1891), а також спробував творчі сили в іншій царині, переклавши українською мовою першу главу “Євгенія Онєгіна” Олександра Пушкіна, фрагменти “Фауста” Ґете, низку віршів бранця Петропавлівської фортеці, народовольця Петра Якубовича і таке інше.

Знаючи, що в Лівобережній Україні діє ганебний Емський указ про заборону друку книжок українською мовою, дедалі глибше автор почав цікавитися літературним життям Галичини. Незабаром почалося листуватися з непохитним Каменярем, майбутнім очільником Русько-Української Радикальної партії Іваном Франком (1856-1915). Спільну мову два самовіддані просвітники українського народу швидко знайшли, і за намовою львівського адресата бранець узявся надсилати власні вірші у галицькі часописи. Ось так перші поезії ув’язненого українця з’явилися друком у свіжому числі народовської газети “Зоря” за 1890 р.

Від кінця 1893 до кінця 1896 р. Павлу Грабовському довелося нидіти у м. Вілюйську, інших населених пунктах Вілюйського повіту в Якутській області. Щоб було зрозуміло: до 1902 р. поселення перебувало під адміністративним правлінням окружного поліцейського управління на чолі з справником. Тільки із січня 1902 г. міським господарством став завідувати цивільний староста, обираний з числа купецького і міщанського стану.

У чорта на куличках Павло Грабовський часу не марнував, а, використовуючи спогади тутешніх бранців, створив нарис-життєпис “Микола Гаврилович Чернишевський” про автора роману “Що робити?”, надрукований у львівському часописі “Житє і слово” (1895), редагованому Іваном Франком.

Взагалі, у роки заслання літератор створив чимало яскравих нарисів про видатних громадських діячів та літераторів: “Михайло Ларіонович Михайлов”, “Порфир Кореницький”, “Споминки про д-ра В. Александрова”, “Т.Шевченко в Нижнім Новгороді”, “Московські переклади творів Шевченкових”, “Тарас Григорьевич Шевченко”, “Памяти Т.Г.Шевченко”, “К пушкинскому вечеру в народной аудитории” (останні три друкувались к тобольській газеті “Сибирский листок”).

***

Із Вілюйська у Галичину, за 15 тисяч верст, пошта несла оригінальні вірші й поетичні переклади, теоретичні статті й художньо-публіцистичні нариси. У такий спосіб редакції руських альманахів та газет залучили в автори фахового літератора та спостережливого свідка, який про ганебні речі в ганебній Імперії писав, глибоко знаючи питання. Тож у галицьких виданнях залюбки друкували нариси, статті, замітки Павла Грабовського, що стосувалися усього спектру гарячих тем із тогочасного громадського і культурного життя Сибіру та України, а саме: “Лист до молоді української”, “Коротенькі вістки з Сибірі”, “Дещо в справі жіночих типів”, “Дещо до свідомості громадської”, “Дещо про освіту на Україні”, “Економічна безвикрутність благословенної Полтавщини” і таке інше.

Була ще одна дуже важлива причина, чому паламарчукові, сину бідного сільського титаря із с. Пушкарного на Слобожанщині рятівною соломинкою ввижався Львів. Оминаючи закони Російської імперії та циркуляри російського царату, там вдалося скомпонувати і навіть видати перші збірки Павла Грабовського: “Пролісок” (Львів, 1894), “Твори Івана Сурика” (1894, переклади), “З чужого поля” (1895, переклади світової поезії), “З півночі” (Львів, 1896, оригінальні поезії та переклади).

То суща правда: тривалий час трагічне життя загиблої коханої, духовної подруги українського бранця, спільниці по запеклій боротьбі не відпускало Павла Грабовського і глибокою тугою віддзеркалювало в авторській статті “Надія Костева Сигида. Сумна споминка”. Ні, час не лікує, а тільки притлумлює біль.

І знайте: серце поета ніколи не буває порожнім.

Так трапилося і з Павлом Грабовським – у далекому і Богом забутому м. Вілюйську, коли в його серце другою коханою вселилась Ольга Зернова, дружина поселенця Гаврилова. Дослідники стверджують: те кохання також виявилося духовним, а не розділеним, платонічним, але одностороннім.

Той, кому життя повсякчас розбиває серце, не наважився розбити чужу сім’ю.

***

З іншого боку, а хто у поета може відібрати ідеал жіночості – Беатріче, ступінь пристрасті – Лауру? Хто здатен висмикнути із натхнення даму серця?

Вірші, присвячені Ользі Зерновій глибокі, щирі, вічні; подібні рядки складають на віки. Так, то сумна лірика, адже у другому розпачі кохання Павло Грабовський ледь не наклав на себе руки. Саме суперечливими почуттями до дружини товариша по засланню й вирізняється емоційно потужний вірш “Тяжко дихати”, що по-аполлінерівськи афористично закінчується так:

Не судіть мене, не ганьбіть мене…
Де людина та загартована,
Що поборе вмить все гірке, сумне
Або каменем без жалю шпурне,
Чужим стогоном роздратована?
Тяжко дихати… В голові нема
Ані одної думки ясної…
Навкруги, куди б не поглянув, тьма…
Я блукаю сам… Ти не йдеш з ума;
Мру без тебе я, зорі красної!

Шкода, що й інші яскраві мініатюри із збірки “З півночі” (1896) мало відомі широкому українському читачеві. Утім, випробовування вели його далі по життю. І наприкінці 1896 р. політичний засланець дістав змогу виїхати в Якутськ – губернське місто, де значно активнішим було життя політичних засланців. Нове місце війнуло новими настроями й темами, забриніли сподівання. Тут автор остаточно упорядкував рукопис збірки перекладів “Доля” (1897), що друком також з’явилась у Львові.

Нова творча царина захопила зненацька, але ціпко. Негайно Павло Грабовський продовжив літературну діяльність та підготував добірку оригінальних і перекладних поезій “Кобза” (1898), яку вперше надіслав новому товаришу – Борису Грінченку (1863-1910), який на кошти Івана Череватенка організував у Наддніпрянській Україні видавництво популярних книжок українською (!!!) мовою.

Борис Грінченко

Якщо книжку “Кобза” була таки видана в Чернігові, то навздогін надісланий П. Грабовським рукопис перекладів творів українських поетів російською мовою, світ… не побачив.

Немає двох однакових українофілів – це доведений факт.

Наприклад, бурхливу полеміку в українському літературному процесі кінця XIX століття викликала теоретична стаття “Дещо про творчість поетичну” (1897) Павла Грабовського, надіслана із заслання та надрукована у народовській газеті “Зоря”. У тій розвідці автор спростував теорію «мистецтва для мистецтва», обстоюючи тенденційність мистецтва, його реалізм, обстоюючи прогресивний світогляд, як підґрунтя виникнення справжньої літератури. Не випадково проблематика публікації перекинулась, продовжилась і не вщухала у 1897–1902 рр. у приватному листуванні Павла Грабовського із Борисом Грінченком.

***

Десять років, проведених за Уральськими горами, у сибірських землях, навіть для залізного здоров’я важке випробування. Утім, про поблажливість Імперії ніколи не йшлося, а особливо – царської Імперії у відношенні до розумників.

Із Якутська знесиленого і хворого Павла Грабовського перевели, за більш як чотири тисячі верст, в Тобольськ, куди український поет прибув у вересні 1899 р. У тому дрібному містечку судилося політичному вигнанцю провести останні роки життя.

Аби вижити, українець приватним чином вчителював, служив у ветеринарному відділенні губернського управління, трудився коректором у редакції першої в місті приватної газети “Сибірський листок”. З-поміж українських дописувачів на видання працював український поет Іван Словцов (1844-1907).

Майже весь вільний час Павла Грабовського поглинала мало оплачувана і виснажлива робота. Чи можна було вигадати більш винахідливу кару для волелюбного літератора?

Під низьким сибірським небом про що роїлися його думки?

У поезії “До України (Під небом дальньої чужини)” читаємо:

Під небом дальньої чужини,
Де хуги носяться одні,
До тебе, крaщої дружини,
Склaдaю я мої пісні.
І випливaєш ти нaд мене
У тій збaгніченій крaсі,
Що не зруйнують, серце-нене,
Твої пекельники усі!

Як там колись не прагнули українські комуністи перевдягти стихійного революціонера в записні агітатори Партії, лірик Павло Грабовський однозначно твердив:

– Не єсмь ані марксистом, ані народником.

Як поборник інтересів простого народу, він схвалював революційні виступи жмені народників, залишаючись щирим революціонером, переконаним борцем проти економічної, соціальної та політичної неволі пригноблених українців.

До останку бранець турбувався про долю України. Як пригадував колега, інший співробітник тобольської газети Петро Славін:

– Особливо Павло Грабовський захоплювався, коли говорив про Україну.

І те коло тривожних питань бентежило українця, раз у раз спливаючи болючими темами у дискусіях із Броніславом Серошевським та співзасланцем М. Накоряковим.

***

І тільки тоді Господь змилувався та послав страднику щасливі дні. За два роки до смерті в м. Тобольську Павло Грабовський зустрів останнє кохання, дочку колезького секретаря Анастасію Миколаївну Лук’янову (1874-1954), що народилася у селі Соколівському Акмолинської губернії (нині – Омська область). Закінчити Ішимську прогімназію (початкові класи гімназії) дівчині не пощастило – рано померли батько та мати. Сироту виховували рідні тітки, які мешкали в Тобольській губернії. Шукаючи кращої долі та бажаючи здобути освіти, у 1893 р. дівчина рушила до Москви, де вступила на акушерські курси.

За два роки Анастасію Лук’янову агенти Московського губернського жандармського управління заарештували і звинуватили в належності до терористичного гуртка, а потім вислали до Тобольська – за місцем постійного проживання, де поставили під особливий нагляд поліції.

Отже, знову зустрілися дві споріднені душі.

Анастасія Лук’янова безкоштовно працювала в Тобольській лікарні, а приватним чином займалася масажами та акушерською практикою, що дозволяло по вулиці Мокрій, у будинку Попова, за незначні кошти, винаймати помешкання.

30 липня 1900 р. в Андріївській церкві м. Тобольська Анастасія Лук’янова та Павло Грабовський обвінчалися, про що було зроблено запис у паспортній книжці, засвідчений священиком Андрієм Катаєвим і печаткою церкви.

***

Відтоді інтимна лірика українського поета стосувалася виключно його дружини – Анастасії Миколаївни Лук’янової. У вкрай відвертому вірші “Я кохаю тебе, а не знаю – за що” автор підсумовував, що саме ця жінка вміла співчувати і співпереживати, а головне – стала надійною підтримкою чоловіка в час невиліковної хвороби:

Я кохаю тебе, і я знаю – за що:
Ти мене підвела на важкому шляху;
Так ходім же і дальш: двом не страшно ніщо,
Хоч доводитися йти нам у глуху північ.

Наприкінці весни 1901 г. Грабовські перебралися жити на гору в будинок Філімонова (нині – вул. Свердлова, 7). А 8 червня 1901 р. у подружжя сталася щаслива подія – народився син Борис, названий на честь Бориса Грінченка,

Чимало дослідників приписують тому первістку важливу роль у створенні сучасного телебачення. Бо із часом радянський фізик українського походження Борис Грабовський (1901-1966) став видатним винахідником: об’єктив сконструйованої ним телекамери 26 липня 1928 р. в м. Ташкенті вперше у світі бездротово транслював рухоме зображення, що повністю передавалося і приймалося електронним методом.

Незадовго до смерті П. А. Грабовського обрали секретарем у Губернську раду із потреб сільськогосподарської промисловості. Жити та й жити… І він, чи не вперше щасливий та натхненний, бурхливо писав власні поезії та публіцистику, активно дописуючи у 1899-1901 рр. до місцевої газети “Сибірський листок”.

Світ побачили ще дві авторські збірки – “Пісні України” (1898) і “Хвиля” (1899).

Роки заслання підірвали здоров’я і в Тобольську бранець важко хворів. Помираючи, Павло Арсенович заповідав поховати його поряд із могилами декабристів, на Завальному кладовищі і покласти в труну пасмо волосся, яке подарувала йому колись на прощання Надія Сигида…

Українець помер від сухот 29 листопада (12 грудня) 1902 р.

Похований, згідно із заповітом, неподалік із могилами декабристами, із пасмом волосся своєї Надії.

***

Після смерті чоловіка вдова П. А. Грабовсього із малим дитям переїхала у третю частину м. Тобольська – на вулицю Туляцьку (нині – Жовтнева), у доходний будинок Венгерського (давно знесений). Незабаром Анастасія Миколаївна Лук’янова з сином Борисом та своєю матір’ю виїхали на батьківщину чоловіка: спочатку – в Одесу, потім перебралися до Харкова, проте на початку 1917 р. оселились у киргизькому селищі Токмак.

Вони часто перечитували татів вірш “Сироти”:

Сердешні діти… батька взято;
Смерть несподівано прийшла…
Пекельний Ірод справив свято,
Пир людожерності та зла.
Не поборов страшної муки
Борець хоробрий: все хотів
Знять догори ослаблі руки,
Востаннє стати на катів.
Сердешні діти… вам байдуже;
Ви усміхались, дивлячись,
Як ваша ненька рідна туже,
Слізьми безрадісно ллючись.
Бо ви не знали… Діти, діти!
Так тіштесь, доки ростете…
Чи довго на світ вам глядіти?
Як батько, може, помрете!

Олександр Рудяченко. Київ.

Джерело:
https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2526662-grabovskij-iz-benketu-ludozernosti.html
Грабовський. Із бенкету людожерності
31.08.2018 17:00
Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту “КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.