Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. СЛОВО

СЛОВО

Що таке слово? Мабуть, більшість людей скаже, що це наші думки й почуття, прибрані в звуки. Хоча, з другого боку, може бути й не так. Казав же колись Жозеф Фуше: «Les paroles sont faites pour cacher nos pensées»[1]. Ця фраза дуже подобалась Яновському…

У нас в Україні здавна була цікава й глибока філософія слова. Згадаймо хоч би уявлення Сковороди про «символічний світ Біблії». Для нього Біблія — не більше й не менше як сам Бог. Хіба ж ні, коли на початку Євангелії від святого Іоана сказано: «Споконвіку було Слово, а Слово у Бога було, і Бог було Слово. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього. І життя було в Нім, а життя було Світлом людей. А світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його»?

Меч духовный / Лазар Баранович. – Київ: Друкарня Києво-Печерської лаври, 1666.

Отже, — думає наш філософ, — Бог оприявнює Своє єство спершу в слові й через слово ж таки веде все твориво назад до Себе. А якщо це так, тоді між морфологією буття й морфологією Божого слова повинні існувати якісь фундаментальні паралелі, і коли людина розуміє смисл Святого Письма, вона водночас розуміє природу речей. Саме тому спосіб думання Сковороди, як писала німецька славістка Елізабет фон Ердманн, засновується на «сталому трансфері між текстом і життям. Текст та правила його розуміння перетворюються на модель життя і світу, а життя і світ повсякчас перебігають у цей текст». Недаром уся творчість Сковороди — це в певному сенсі один-єдиний великий коментар до Святого Письма, спроба розгадати прихований сенс біблійного слова…

Цертелев Н. А. Опытъ собранія старинныхъ малороссійскихъ пѣсней. 1819

А на порозі вже була доба романтизму з її інтересом до живого народного слова. «Слово, — писав перший видавець українських народних дум і знайомий Шевченка князь Микола Цертелєв, — це одежа думок, воно змінюється і часом, і політичними переворотами, і самою просвітою народу». Мабуть, Шевченко бодай почасти погодився б і зі Сковородою, і з Цертелєвим. А як він узагалі трактував слово? Перш за все, слово для Шевченка — це воплочене Слово, друга Божа іпостась, Слово-Христос, так, як у Євангелії від Іоана: «І Слово сталося тілом…»[2]. Згадаймо різдвяний мотив на початку другої частини «Неофітів»:

«Тойді вже сходила зоря
Над Віфлеємом. Правди слово,
Святої правди і любові
Зоря всесвітняя зійшла!
І мир, і радость принесла
На землю людям»,

— або марійний мотив у пречудовій елегії «N. N. — Така, як ти, колись лілея…»:

«Така, як ти, колись лілея
На Іордані процвіла,
І воплотила, пронесла
Святеє слово над землею».

Зрештою, у «Неофітах» поет і прямо звертався до Христа-Слова:

«А Ти
Возстав од гроба, слово встало,
І слово правди понесли
По всій невольничій землі
Твої апостоли святії».

Христос-Слово, Христос-Правда… Саме так споконвіку розуміли Спасителя в нашій традиції. «Христос — це Правда», — писав, скажімо, Лазар Баранович у своїй «Аполлоновій лютні», а лірники співали по всій Україні пісню «Про Правду та Кривду», тобто про Христа й Антихриста, де є такі слова: «Бо сам Господь — Правда, і смирить гординю, / Сокрушить Неправду, вознесе святиню». І в цій вселенській борні Правди та Кривди Шевченко відводить поетові роль «кроткого пророка / І обличителя жестоких / Людей неситих». Це — роль апостола, того, хто несе людям Слово-Правду. Так було в молодості, коли він писав у поемі «Тризна»: «Свободу людям — в братстве их / Ты проявил великим словом: / Ты миру мир благовестил…». Так буде й наприкінці життя, коли поет, нав’язуючись до початку богородичної стихири «Всіх скорбящих радосте», складе в «Неофітах» чудесну марійну молитву:

«Скорбящих радосте! Пошли,
Пошли мені святеє слово,
Святої правди голос новий!
І слово розумом святим
І оживи, і просвіти!..
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово, Божеє кадило,
Кадило істини».

Хіба це не мотив П’ятдесятниці? Хіба поет говорить не про вогненні язики Святого Духа, що сходять із небес на апостолів? «І з’явилися їм язики поділені, немов би огненні, та й на кожному з них по одному осів. Усі ж вони сповнились Духом Святим, і почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав»[3]. Та є тут і ще один мотив: Бог-вогонь, що розтоплює замерзлі людські душі. Ще Оріген колись казав, що слово «душа» («психе») походить від слова «психос» («холод»), бо означає охололу духовну субстанцію, яка втратила з огляду на свою віддаленість від Бога свою початкову полум’яність.

«Я — сніг, а Бог — вогонь», — скаже Баранович у своїй «Аполлоновій лютні». І завдання поета полягає в тому, щоб нести людям оце божественне вогненне слово, яке розтоплює кригу віддалених від Бога душ. Про це Шевченко прямо писав у поезії «Пророк»:

«Слова його лились, текли
І в серце падали глибоко!
Огнем невидимим пекли
Замерзлі душі».

 

Зрештою, усяке добре слово має в собі відблиск чогось божественного:

«Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється — ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!»

І що ж ці слова роблять між людьми? Стоять на сторожі малих і німих. Коли Шевченко в «Подражанії 11 псалму» пише: «Возвеличу / Малих отих рабов німих! / Я на сторожі коло їх / Поставлю слово», — він виражає тим самим глибинний сенс своєї поезії. До цього ж таки він закликав і своїх друзів-письменників: «Други мої, щирі мої! Пишіть, подайте голос за цю бідолашну, брудну, опаскуджену чернь! За цього знеславленого безсловесного смерда!».

А в українського письменника слово має ще й потужну національно-воскресенську спрямованість, адже за часів Шевченка багато хто вважав, що наше слово вже мертве. Саме це наштовхне Шевченка в «Гайдамаках» на іронічний оксиморон: «Буде з мене, поки живу, / І мертвого слова…», — а в посланні «До Основ’яненка» — на ось таке поетичне кредо:

«Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово».

Бюст Евріпіда. Мармур, римська копія з грецького оригіналу приблизно 330 р. до н.е.

І знову — слово-правда, адже, крім усього іншого, це варіація на старовинну тему «мова правди — проста». Кажуть, що вперше цю думку висловив іще Еврипід у «Фінікіянках». Потім про це буде писати Сенека в «Моральних листах до Луцілія» (XL, 4): «…Мова, звернена на пошуки правди, повинна бути простою, без окрас». І трохи далі: «Якщо, за словами знаменитого трагіка, «мова правди проста», то не гоже її заплутувати» (L, 12). Цитував ці слова Еврипіда й наш Сковорода в діалозі «Бесіда, названа Двоє»…

А ще Шевченко чудово відчував «запах слова», «смак слова». Тому слова бувають для нього то «милими», то «клятими», то «сердечними», то «паскудними», то «рідними», то «порожніми», то «щирими», то «м’ятими»… А чи має слово межі? Ясна річ, має. Інколи куди яснішою за слова є мова тіла, скажімо, очей, серця або сліз — недаром у Шевченка є вираз «сльози-слова». А інколи слово змовкає там, де починає звучати музика, бо музика — то «не проста наша бідна мова», а «чудесні, божественні звуки». Та як би там не було, поет завжди відчував, що в слові є щось «логосично»-богородичне. Це так, як в одній із поезій Святослава Гординського: «Є мить, як звитяжно підводиться / Душа з безодні небуття / і слово родить, Словородиця! / Живого сповнене чуття…».

1 «Слова існують для того, щоб приховати наші думки» (франц.).
2 Євангелія від святого Іоана 1: 14.
3 Дії 2: 3—4.

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс. 448-450)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid

https://shron1.chtyvo.org.ua/samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.