ЕГОЇЗМ
За часів Шевченка егоїзм, тобто принцип, згідно з яким людське життя — це не що інше, як пошук власної вигоди й перевага власних інтересів над інтересами інших, був дуже популярний. Зрештою, це один із ключових принципів доби Просвітництва, коли егоїзм розглядали як справжній двигун усіх людських дій. Досить пригадати хоч би відповідні міркування Гельвеція чи Фоєрбаха. А Шевченко міг читати апологію позитивістського «розумного егоїзму», скажімо, у статті свого знайомого Миколи Чернишевського «Антропологический принцип в философии», надрукованій на сторінках четвертого числа «Современника» за 1860 рік. Красномовною ілюстрацією цього принципу став культовий серед тодішньої радикальної молоді роман Чернишевського «Что делать?».
«Значить, правду кажуть холодні практичні люди, що людиною керує тільки розрахунок на вигоду?» — питає там Віра Павлівна. «Вони кажуть правду, — відповідає Дмитро Лопухов. — Те, що називають високими почуттями, ідеальними поривами, — все це в загальному ході життя геть нікчемне порівняно з прагненням кожного до власної вигоди».
Мабуть, це особливо стосується людей творчих, бо творчість, як скаже перегодом оповідач роману Яновського «Майстер корабля», — «поняття егоїстичне й навіть егоцентричне в своїй глибокій суті». Але не все так просто. Недаром принцип егоїзму категорично заперечували і Тургенєв, і Толстой, і Достоєвський, і Гончаров, і Лєсков… Заперечували його і кирило-мефодіївські братчики. У «Книгах битія українського народу» прямо сказано: сучасні західні народи намислили собі нового бога, «сильнішого над усіх дрібних боженят, а той бог називався по-французьки егоїзм, або інтерес. І філософи почали кричати, що то кепсько віровати в Сина Божого, що немає ні пекла, ні раю і щоб усі поклонялись егоїзмові…».
У Шевченка егоїзм так само не має жодних позитивних конотацій. Ясна річ, людина від природи наділена егоїзмом, але це прикмета «зовнішньої людини», тоді як єство «людини внутрішньої» полягає якраз у високих почуттях та ідеальних поривах. Згадаймо ось цей епізод із повісті «Музикант»: герой захворів, потрапив до лікарні й зустрічає тут молоду жінку, яка розказує йому історію свого нещасного життя. Він слухає її зі щирим співчуттям, але десь глибоко-глибоко в його душі виникає якесь дивне задоволення від того, що його співрозмовниця нещасна. «Який же справді підлий егоїст людина взагалі, а я зокрема, — думає він. — Мені стало легше на душі, і я почав помітно одужувати після її сповіді. Значить, я був задоволений з того, що є нещасніші за мене».
Броніслав Залеський. 1860 р.
Це почуття було відоме й самому Шевченкові. Ось, у червні 1856 року, на березі Каспію він читає лист від свого друга Броніслава Залеського, в якому той сповіщає, як йому добре живеться в рідному краї. Та замість того, щоб порадіти за друга, серце поета сповнює туга за самим собою. «Яке ж, однак, себелюбиве створіння людина як така і я зокрема, — признається він Залеському. — Ти з таким чистим захватом (інакше й бути не може) пишеш мені про своє повернення на милу батьківщину. А я… прости мені, мій єдиний друже! я ледь не заплакав»…
Колись Куліш казав про себе: «Мені прикро, що я не знаю, де межа, що відокремлює егоїзм і великодушність». А от Шевченко добре відчував цю межу. Не бачити в іншому іншого, перетворювати іншого на власний рефлекс — ця егоїстична настанова цілком чужа і для самого поета, і для його добрих персонажів. Скажімо, герой повісті «Художник» у відчаї просить свого друга приїхати до нього в Санкт-Петербург, але тут-таки одразу ж додає: «Який же я безсоромний егоїст! На якій підставі я ледь не вимагаю вашого візиту? В ім’я якої розумної ідеї ви повинні залишити ваші заняття, ваші обов’язки і їхати за тисячу верст…?»
Словом, «груба кора холодного людського егоїзму» — це те, чого Шевченко не любить ані в собі, ані в інших. Судячи з усього, він був схильний думати, що «кора егоїзму» з розвитком матеріальної цивілізації стає все грубшою й грубшою… І тепер вона така груба, що вже навіть важко повірити в те, що існує людська безкорисливість. «Невже, — питає сам себе оповідач повісті «Прогулянка…», — разом з цивілізацією егоїзм так міцно до нас прищепився, що ми, тобто я, ледь-ледь віримо в… безкорисність? Мабуть, що так. А по-справжньому так не повинно бути; освіта має збагачувати, а не обкрадати людське серце. Та, на жаль, це теорія».
Егоїзм постає тут знаком рабської залежності людини від самої себе «зовнішньої», знаком фундаментальної зав’язлості людини в повсякденному житейському борюканні, зрештою, її участі в дарвінівській війні всіх проти всіх. Поет говорить про егоїзм батьків, егоїзм чиновників, егоїзм жінок, «породжений свідомістю власної всеосяжної руйнівної краси», егоїзм простолюду…
А от той, хто не має захисної «кори егоїзму», — «рідкісне явище між себелюбивими людьми». «Ми дивимось на таку людину, мов на комету, — каже оповідач повісті «Художник». — А надивившись досхочу, щоб наше брудне, себелюбиве єство не так різко нам самим впадало в очі, починаємо і її, чисту, бруднити, спершу наклепами таємними, потім явними, а коли й це не бере, тоді прирікаємо її на злидні й страждання».
Алегорія “Платонівської печери”
Чудово!.. Ось вона — Земля як темна планета егоїстів, над якою час від часу пролітають і гаснуть яскраві комети людинолюбства. І все ж таки жаліти треба не людинолюбців, а якраз егоїстів, бо вони раби, вони нещасні полоненики цього світу, схожі на героїв Платонового міфа про печеру.
10 лютого 1857 року поет писав Залеському: «Для душ, які співчувають і люблять, повітряні замки міцніші й прекрасніші за матеріальні палати егоїста. Ця психологічна істина незрозуміла людям позитивним. Жалюгідні ці позитивні люди. Вони не відають найдосконалішого, найбільшого щастя на землі, вони, одурманені себелюбством, не знають цього безмежного щастя. Раби, позбавлені свободи! І більш нічого».
Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс.170-172)
Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia/
https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia.pdf
/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /
