ТАЙНА

Тайну можна бачити скрізь. Навіть коли ввечері в садку глухо падають у траву стиглі яблука, у цьому можна бачити тайну. «Якась тайна, — писав Довженко в «Зачарованій Десні», — і сум, і вічна неухильність закону почувалися завжди в цьому падінні плоду». Зрештою, наш світ — то одна суцільна тайна, один бездонно глибокий символ. Колись Гнат Михайличенко писав у своєму «Блакитному романі»: «У темних проваллях одвічної тайни снувалась легенда аорист. Знаки незнані і давні Твою тамували блакить. Чийсь придорожній надгробок з дикого каменю дороговказом шлях Твій відзначив, нудьгу невимовну й байдужу у душу Тобі навівав. Пітьму безкрайних світів Ти зором незрячим своїм пронизав і застиг в бутті». Ось вона — дуже красива й натхненна хвала таїні. Містика українського символізму.

Але й наша романтична містика не менш красива й натхненна. Згадаймо хоч би таке. Літо 1845 року. Київ. Квітучий Хрещатик. У гості до Миколи Костомарова приходить Шевченко й читає йому свої ще недруковані поезії. «Мене, — каже історик, — охопив страх: враження, яке вони справляли, нагадало мені Шиллерову баладу «Закрита статуя в Саїсі». Я побачив, що муза Шевченка роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, і захоплююче було зазирнути туди!!! Поезія завжди йде вперед, завжди зважується на сміливу справу; за нею йдуть історія, наука й практична праця. Легше буває останнім, та важко першій. Сильний зір, міцні нерви треба мати, щоб не осліпнути чи не знепритомніти від раптового світла істини, сердобольно прихованої від спокійної юрби, яка йде второваною дорогою повз таємничу завісу й не знає, що таїться за цією завісою! Тарасова муза прорвала якийсь підземний склеп, уже кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями, засипаний землею, навмисне зораною і засіяною, щоб сховати від нащадків навіть згадку про місце, де є підземна порожнеча. Тарасова муза сміливо ввійшла в цю порожнечу зі своїм невгасимим світочем і відкрила за собою шлях і сонячному промінню, і свіжому повітрю, і людській цікавості. Легко буде входити в це підземелля, коли туди проникне повітря, але яка людська сила може встояти проти вікових випарів, що вбивають умить усі сили життя, гасять великий земний вогонь! Горе сміливцю поету! Він забуває, що він людина, і якщо перший зважується ступити туди, то може загинути…».

Микола Костомаров

Про що говорять ці натхненні метафори? Про нашу героїчну старовину? Так. Про нашу душу? Так. Але ще й про якусь сховану від непосвячених найвищу істину світу й про ту смертельну небезпеку, яка чигає на кожного, хто посміє першим привідкрити її без Божої на те волі…

Колись у стародавньому єгипетському місті Саїс[1] стояв храм богині Нейт, на якому було написано: «Я — що було, що є й що буде; жоден смертний не відкрив мого покривала». І у своїй баладі «Das verschleierte Bild zu Sais»[2] Фрідріх Шиллер змальовує спраглого істини юнака, котрий, побачивши в цьому храмі покривало на статуї богині, спитав наставника: «Що там, за покривалом?» «Істина», — відповів той. «То чого ж ви не відкриєте її?» «Богиня не веліла цього робити, аж доки не прийде час, а порушити її волю — злочин».

Та бажання бачити істину було в юнака таке сильне, що він знехтував пересторогою, уночі тайкома пробрався в храм і таки відкрив покривало… На ранок його знайшли — він лежав під статуєю без пам’яті. І що ж він там побачив? Хтозна. Юнак нічого нікому не сказав. Тільки був він дуже-дуже сумний і невдовзі помер. Ось таке воно — містичне «покривало богині», що відкриває таїну лиш узамін на життя.

І попри те, що сам Шевченко містики не любив[3], романтична візія «покривала богині» йому аж ніяк не чужа. Згадаймо хоч би явно автобіографічні слова оповідача поеми «Слепая»:

«Не то я стал, что прежде было,
И путь унылый бытия,
И ноша тяжкая моя
Меня ужасно изменили.
Я тайну жизни разгадал,
Раскрыл я сердце человека,
И не страдаю, как страдал,
И не люблю я: я — калека!»

Привідкрити таїну життя й таїну людського серця — значить приректи себе самого на страждання й на смерть. Та ще виразніше цей мотив звучить у поемі «Тризна», чий герой — юний поет-пророк — пізнав таїну життя, і його серце сповнилось тугою, про яку він, як і герой балади Шиллера, нікому нічого не каже, не каже навіть своїм найближчим друзям:

«В тоске мятежной
Из-за стола он выходил
И горько плакал. Грусти тайной,
Тоски глубокой, не случайной
Ни с кем страдалец не делил»…

Ніби якийсь невидимий Божий перст провів на кам’яних скрижалях лінію його життя так, щоб вона ніде не перетиналась із лініями життя інших людей:

«Но тайной волей, высшей силой
Путь одинокий до могилы
На камнях острых проведен».

Це — плата за відкриття таїни. Невдовзі герой помирає… І оце розуміння таїни відлунює в Шевченка навіть тоді, коли він начебто жалкує, що людина не в силах осягнути неосяжне. «Є щось таємниче, незриме, щось таке, що натякає нам на наші майбутні нещастя, — каже оповідач повісті «Капітанша», — та ми не в силах зрозуміти ці німі натяки, а тому й страждаємо».

Це може підказати хіба що янгол-охоронець… Словом, пройти «тайними манівцями» життя й не збитися з дороги можна хіба тоді, коли тобі показує її Віфлеємська зірка, — так, як у Шевченковій картині втечі до Єгипту з поеми «Марія»:

«І небогу
З її дитяточком малим
І посадили й провели
Вночі тайними манівцями
На шлях мемфіський. А мітла,
Мітла огненная світила,
Неначе сонце…»

1 Теперішнє селище Са-ель-Гагар.
2 «Закрита статуя в Саїсі» (нім.).
3 Досить пригадати хоч би його іронічне зауваження про «мудру книгу» знаменитого й надзвичайно популярного тоді в Росії німецького католицького містика Карла фон Еккартсгаузена «Ключ до таїнств природи».

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс.482-484)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /