АПОСТОЛ

Хто такий апостол? «Благовіститель» євангельської правди, якої й досі нема на світі, — відповів би Шевченко. Поет був глибоко переконаний, що сьогодні люди так само далекі від неї, як і два тисячоліття тому. 29 червня 1857 року, на день святих першоверховних апостолів Петра й Павла, він нотує в щоденнику: «Сьогодні відзначають пам’ять двох найбільших провісників любові й миру. Великий празник у християнському світі. А в нас колосальне п’янство з приводу храмового празника. О святі, великі, верховні апостоли, якби ви знали, як ми заляпали, як знівечили проголошену вами просту, прекрасну, світлу істину! Ви пророчили лжевчителів, і ваше пророцтво збулось. В ім’я святе, ім’я ваше так звані вселенські вчителі побились, мов п’яні мужики, на Нікейському вселенському соборі[1]. В ім’я ваше римські папи крутили земною кулею, в ім’я ваше запровадили інквізицію й жахливе автодафе. У ваше ж таки ім’я ми поклоняємось потворним суздальським ідолам і правимо на вашу честь щонайпотворнішу вакханалію. Істина стара, а значить, повинна бути зрозуміла, проста, а вашій істині, що їй ви були хрещеними батьками, минає вже 1857-й годочок. Аж дивно, яким тупим є людство».

Саме оце болісне відчуття зяючого провалля між євангельською правдою та реаліями християнського світу надихало поета й на ті гнівні інвективи, які зринають, скажімо, на початку поеми «Єретик»:

«Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить.
І на апостольськім престолі
Чернець годований сидить.
Людською кровію шинкує
І рай у найми оддає!
Небесний Царю! Суд Твій всує,
І всує царствіє Твоє»…

А ось важкі грона поетового гніву в поемі «Кавказ»:

«По закону апостола
Ви любите брата!
Суєслови, лицеміри,
Господом прокляті.
Ви любите на братові
Шкуру, а не душу!»…

Так може розмовляти з людьми тільки чоловік, певний свого власного апостольського покликання. Ні, таки недаром «революціонер з ніг до голови» Зигмунд Сераковський порівнював Шевченка з апостолом Іоаном. «Батьку! — звертався він до поета. — Великі люди перетерпіли великі страждання. А одне з найбільших — несходимий степ, дика пустеля. У пустелі жив співець Апокаліпсису — у пустелі живеш тепер ти, наш лебедю!»

Та й для самого Шевченка Іоан Богослов, поруч з Овідієм і Данте, — «великий вигнанець». Принаймні його «Апокаліпсис» Шевченко розглядає як пам’ятку «невольничої поезії». Він каже, що темні алегорії Іоана Богослова — то не що інше, як ширма, спроба «приховати справжній смисл проповіді» від своїх розпинателів. А може, апостол і взагалі хотів, щоб вони «подумали, що старий збожеволів, меле казна-що, та швидше звільнили його з ув’язнення».

Так чи інакше, апостол — носій найвищої правди. І Шевченко, попри весь морок мирської глупоти, до кінця своїх днів чекав на нього. Згадаймо хоч би чудесну мініатюру, написану поетом наприкінці осені 1860 року, за кілька місяців до смерті:

«І день іде, і ніч іде.
І голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки!»

1 Ідеться про Перший Нікейський собор, скликаний 325 року імператором Константином Великим. На цьому соборі була засуджена наука Арія.

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс. 32-33)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /