Леонід Ушкалов. «Ми не лукавили з тобою…»: щоденник Тараса Шевченка (ч.2)

«МИ НЕ ЛУКАВИЛИ З ТОБОЮ…»: ЩОДЕННИК ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

/ закінчення /

***

А крім спогадів, Шевченко часто жив мріями про своє майбутнє вільне життя. Іншими словами, його пером на сторінках щоденника водить надія – ця чи вже «нянька-любовниця», чи «прекрасна ошуканка»… 26 червня 1857 року поет сидів собі на самоті в Новопетровському форті. Він думав про волю, і його фантазія малювала «найвигадливіші арабески» того, як він буде жити, коли повернеться до «північної Пальміри». Аж раптом у пам’яті поета зринув рядок із Ґетевого «Фауста» (ІІ, 58) в російському перекладі Едуарда Губера. І він нотує в щоденнику таке: «Надеждою живут ничтожные умы», – сказав покійник Ґете. І покійний мудрець сказав істину наполовину. Надія властива і дрібним, і великим, і навіть найбільш матеріальним позитивним умам. Це наша найніжніша, постійна, до гробової дошки незмінна нянька-любовниця. Вона, прекрасна, і всемогутньому цареві, і світовому мудрецю, і бідному хліборобу, і мені, мізерному, повсякчас леліє довірливу уяву й заколисує недовірливий розум своїми чарівними казками, яким кожен із нас так охоче вірить. Я не кажу – несвідомо. Той дійсно нікчемний ум, який вірить, що на вербі виростуть груші. Але чому ж не вірити мені, що я хоч би до зими, та неодмінно буду в Петербурзі? Побачу милі моєму серцю обличчя, побачу мою прекрасну Академію, Ермітаж… почую чарівницю оперу. О, як солодко, як невимовно солодко вірити в це прекрасне майбутнє. Я був би байдужий, холодний атеїст, якби не вірив у цього прекрасного Бога, у цю чарівну надію».

Тарас Шевченко серед друзів. Зліва направо: О. М .Лазаревський (?), М. М. Лазаревський, Т. Г. Шевченко, Г. М. Честахівський, П. І. Якушкін. 1859. Санкт-Петербург.

Але щоденник на те й щоденник, щоб фіксувати передовсім ті події, що відбуваються тут-і-тепер. На першому плані тут усілякі жанрові сценки, образи численних людей – і симпатичних, і не дуже, – враження від побаченого, почутого, прочитаного.

Та, може, найкращими в Шевченковому щоденнику є пейзажі. Зрештою, воно й не дивно, бо це щоденник чудового художника-пейзажиста, який за життя намалював сотні пейзажів. Ось хоч би щоденникова нотатка за 17 червня 1857 року: «Ранок був тихий, прекрасний. Тільки іволги й ластівки часом порушували сонну й солодку ранкову тишу. З певного часу… я надзвичайно полюбив усамітнення. Миле усамітнення! Нічого в житті не може бути солодше, чарівніше за усамітнення, а надто – перед лицем усміхненої, квітучої красуні матері-Природи. Під її солодкими, чудесними чарами людина мимохіть занурюється сама в себе і, як каже поет, бачить Бога на землі. Я й раніше не любив галасливої діяльності, чи, краще сказати, галасливого неробства. А після десятилітнього казарменого життя усамітнення здається мені справжнім раєм». Згаданий тут поет – не хто інший, як Лермонтов. Шевченко неточно цитує заключний рядок його поезії «Когда волнуется желтеющая нива…»: «И в небесах я вижу Бога…».

Неважко помітити, що Шевченкові щоденникові пейзажі домежно суб’єктивні. Може, то не так образи природи, як образи його думок і почуттів, я б сказав, пейзажі душі. Погляньмо, наприклад, на початки щоденникових нотаток за кілька днів липня 1857 року, де поет змальовує вітер. 8 липня: «Сьогодні поштовий човен пішов у Гур’єв. Вітер – зюйд-вест». 9 липня: «Перед заходом сонця настав штиль. А коли смеркло, здійнявся свіжий вітер од норд-осту, прямо в лоб нашому поштовому човнові… Норд-ост тут панівний вітер… Сумно, невимовно сумно». 10 липня: «Вітер все той же. Сум усе той же». 11 липня: «Опівночі змінився вітер. Відійшов на норд-вест». 13 липня: «Сьогодні субота, вітер усе той же – норд-вест». 14 липня: «Сьогодні неділя, вітер усе той же». 15 липня: «Вітер усе той же – норд. Хоч би на одну четверть румба відійшов на ост, усе б мені було легше». 16 липня: «Після заходу сонця настав штиль, а о першій годині ночі здійнявся вітер од зюйд-осту. Вітер тихий і рівний…». 17 липня: «Вітер усе той же, як зачарований». 19 липня: «Із заходом сонця вітер посвіжішав і відійшов на норд»… Вітер, вітер, вітер… Ні, це не вітер, це поетове серце, його чекання такої жаданої волі.

І на тлі цих трепетних замальовок-почуттів Шевченко раз по раз подає надзвичайно тонкі й глибокі роздуми про людину, про світ, про мистецтво. Колись Павло Зайцев писав, що зі сторінок щоденника «з нами веде розмову типовий інтелектуаліст, що для нього наука, література та мистецтво в усіх його проявах – хліб насущний. Перед нами тверезий, критичний розум аналітика, що з надзвичайною легкістю орієнтується в найскладніших соціологічних та психічних явищах, особливо ж у питаннях такої тонкої сфери людської психіки, як естетика». Саме так. Мені здається, як інтелектуал Шевченко найвиразніше постає перед нами в тих нотатках, що присвячені «Естетиці» улюбленого учня Гегеля, польського філософа Кароля Фридерика Лібельта.

5 липня 1857 року поет пише: «Заходжу в ротну канцелярію, глядь, а на столі поруч зі зразковими чоботами лежать три доволі грубі книги в сірій потріпаній обкладинці. Читаю заголовок. І що ж я прочитав? «Estetyka czyli umnictwo piękne przez Кагоlа Libelta». У казармах! Естетика!» Як з’ясувалось, цю книгу передав спеціально для Шевченка його знайомий, колишній рядовий 1-го Оренбурзького лінійного батальйону, польський політичний засланець Северин Пшевлоцький, коли виїздив з Уральська на батьківщину. Звісно, поет зрадів цій несподіваній «милості фортуни», хоча, з другого боку, в дорозі він з більшим задоволенням читав би щось інше. Принаймні відразу ж після «компліменту» на адресу фортуни поет додає: «Чтиво, правда, не зовсім на мій смак, та що ж його робити: на безриб’ї і рак риба». А далі йде ось таке пояснення: «Я, не дивлячись на мою щиру любов до прекрасного в мистецтві й у природі, відчуваю нездоланну антипатію до філософій та естетик. І цим почуттям я завдячую спершу Галичу, а насамкінець вельмишановному Василю Івановичу Григоровичу, який читав нам колись лекції з теорії красних мистецтв, девізом яких було: побільше мудрувати й поменше критикувати. Суто платонівський вислів». Згаданий тут Олександр Галич, який читав в Академії мистецтв лекції з естетики, був одним з перших послідовників Шеллінга в Росії. Очевидно, на лекціях він викладав ті ідеї, які звучать у його книзі «Опыт науки изящного», виданій у Санкт-Петербурзі 1825 року, де Галич трактував прекрасне як досконалий чуттєвий прояв ідеї шляхом вільної діяльності моральних сил генія. У цьому ж таки ключі трактував питання естетики й Василь Григорович.

Що саме не влаштовувало поета у викладах Галича й Григоровича? Важко сказати. Може, ідеалізм німецького зразка з характерною для нього «деспотією універсального». А може, тут зіграло свою роль і зверхнє ставлення до естетики з боку Брюллова. Так чи інакше, через п’ять днів після отримання трактату Лібельта, 10 липня, Шевченко починає його читати. І перед цим настрій у поета був кепський, а після прочитання перших сторінок «Естетики» став іще гірший. «Мулько, кисло, нудотно, – розчаровано пише він у щоденнику. – Справжній німецький суп-вассер». Лібельт розпочинав свій трактат з розгляду трьох основних питань загальної естетики: мистецтво й людина; мистецтво й природа; мистецтво й Бог. Отже, Шевченкові не сподобалось трактування першого із цих питань: мистецтво й людина. «Як, наприклад, – пише поет, – чоловік, що так поважно говорить про натхнення, простосердечно вірить, нібито Жозеф Верне задля того, щоб пройнятися натхненням, звелів під час бурі прив’язати себе на марсах до щогли? Яке мужицьке уявлення про це невимовне божественне почуття! І в це вірить чоловік, котрий пише естетику, трактує про ідеальне, високо-прекрасне в духовній природі людини… Лібельт, він тільки пише по-польськи, а відчуває (в чому я сумніваюсь) і думає по-німецьки».

Кароль Фридерик Лібельт

Утім, уже через день, 12 липня, поет читає сторінки «Естетики» Лібельта, присвячені питанню про прекрасне в природі та мистецтві, з неабиякою втіхою. Польський філософ стверджував, що прекрасне в природі підлягає споконвічним законам, які оприявнюють мету Божого творива, а в мистецтві воно вільне, адже тут дух пізнає самого себе. «Митець, – писав Лібельт, – є необмеженим паном, автократом матеріалу, він оволодіває ним і проймає своїм духом, звільняє його від випадкового, переливає в нього, як хоче, свої ідеали, надає йому життя і робить твором, своїм твором». Тим часом у природі все інакше. «Там немає ані волі, ані самопізнання. Усе відбувається в споконвіку накреслених межах…». Отже, робить висновок філософ, «світ мистецтва і світ природи – це два різні світи; там – ідеалів, тут – дійсності; там панує дух, тут матерія». Звідси випливає й думка про вищість прекрасного в мистецтві щодо прекрасного в природі. При тому Лібельт підкреслював, що міметичний погляд на мистецтво не має жодного сенсу. Розуміти мистецтво як мімезис – це все одно, що розповідати старовинний анекдот про мальований виноград Зевксида, який клювали птахи, сприймаючи його за справжній. Але ж призначення мистецтва, – каже Лібельт, – очевидно, полягає в чомусь вищому, ніж обманювання птахів. Тим паче що в «поезії, музиці й архітектурі немає навіть матеріалу, ані предмета на копіювання природи, але все плине з глибин духа…».

Шевченко, певно, погоджувався із цими міркуваннями. Одна лише думка про вищість митця стосовно природи викликала в нього сумнів. «Чи так це? – питає сам себе поет. – Мені здається, що вільний художник настільки ж обмежений навколишньою природою, наскільки природа обмежена своїми вічними незмінними законами. А нехай-но спробує цей вільний творець хоч на волосину відступити від вічної красуні природи, як він стає боговідступником… Я не кажу про дагеротипне наслідування природи. Тоді не було б мистецтва, не було б творчості… Великий Брюллов не дозволяв собі провести жодної рисочки без моделі, хоч йому, сповненому сили творчості, здавалось, можна було б це дозволити. Та він, як полум’яний поет і глибокий мудрий знавець серця, втілював свої високі світлі фантазії у формах непорочної вічної істини. І саме тому його ідеали, сповнені краси й життя, здаються нам такими милими, такими близькими, рідними». Та, попри це зауваження, поет читає «Естетику» Лібельта з насолодою, бо відразу після згадки про Брюллова каже: «Лібельт мені сьогодні дуже подобається. Упродовж десяти років я, окрім степу й казарми, нічого не бачив і, окрім солдатської рабської мови, нічого не чув. Страшна, убивча проза. І тепер випадковий співрозмовник Лібельт – мій найчарівніший співрозмовник».

Загалом, окреслити бодай найголовніші сюжети Шевченкового щоденника дуже непросто, бо це воістину «строкаті записки», щось схоже на старовинні книги під назвою silva rerum («ліс речей»). Щоденник і сам по собі – жанр доволі «вільний». Про це красномовно свідчить, зокрема, його історія в Україні, де він починає формуватися в першій половині XVII століття. Уже власноручні записки київського митрополита Петра Могили, де є роздуми про життя, господарські нотатки, реєстр придбаних книжок тощо, можна вважати прообразом щоденника. Потім буде полемічно спрямований «Діаріуш» Афанасія Филиповича та ціла низка дуже різних за характером, але однаково барвистих щоденників XVIII століття: Дмитра Туптала, Василя Григоровича-Барського, Пилипа Орлика, Миколи Ханенка… А серед сучасників Шевченка щоденники вели, наприклад, Аполлон Мокрицький, Микола Маркевич і Микола Гоголь. Ба більше, на той час щоденник уже встиг перетворитися на власне літературну форму: досить пригадати хоч би «Записки сумасшедшего» Гоголя чи «Записки студента» Євгена Гребінки. Коли ж ідеться про Шевченків «Журнал», то тут, як слушно зауважив Богдан Рубчак у статті «Живописаний Шевченко («Журнал» як текст)», «сам по собі хиткий жанр щоденника стає ще більш захитаним: цей-бо текст трохи щоденник, трохи подорожній нотатник, трохи «альбом», а трохи якась антологія».

Справді, у «Журналі» можемо бачити, за словами Володимира Дорошенка, «протоколярні записи Шевченкових занять, дум, планів, міркувань, вражень, спостережень та мрій, навіть снів, включно з справами надто інтимного характеру». А поруч – ліричні мініатюри, жанрові сценки, подорожні нотатки, анекдоти, спогади, оповідання, альбомні записи, чужі поезії… Та й загалом, як запримітив щойно згаданий Богдан Рубчак, з бігом часу характер Шевченкового щоденника істотно змінюється. У цьому сенсі «Журнал» можна досить чітко поділити на чотири частини, залежно від того, де його вів поет: Новопетровський форт; Астрахань та подорож із неї до Нижнього Новгорода; Нижній Новгород; Москва й Санкт-Петербург. «Перша частина «Журналу», – каже Рубчак, – писана, коли поетове життя проходило в бездіяльності й розпачливій нудьзі чекання, – літературно найповніша й найвибагливіша. Друга частина стає подорожнім нотатником, все ще високолітературним, з живими, влучними спостереженнями міст, краєвиду й людей… Ця частина дуже нагадує літературні «подорожні нариси», що були модні у вісімнадцятому і першій половині дев’ятнадцятого сторіч. Третя частина де в чому наближається до «нормального» щоденника, з більшою увагою до щоденних подій… У Москві, а вже особливо у Петербурзі, коли поета заманює вир привітань, зустрічів, розмов, вражень, – текст неначе поїдає сам себе».

Так-так, зміна ритму в щоденнику, зміна його жанрових домінант, так само, як і зміна манери письма, не підлягає жодному сумніву. Що менше реальних подій, то докладнішим і барвистішим стає щоденник, і навпаки – надмір реальних подій призводить до завмирання письма. Мені здається, це зайве підтвердження думки про те, що Шевченко вів свій щоденник аж ніяк не для того, щоб записувати біжучі події. Автор, який хоче зафіксувати для пам’яті ті чи інші події, продовжував Рубчак, як правило, «кількома фразами записує свої враження від побаченого або почутого, чи свої погляди й думки, щоб їх визовнити на папір або просто запам’ятати. Але його перо не буде танцювати в арабесках розкішних стилізацій, не буде по-філософському, по-мистецькому чи навіть по-журналістичному опрацьовувати свої думки. Одним словом, його перо буде записувати, але не буде писати».

Тим часом Шевченко – особливо в першій частині щоденника – не записує, а таки пише. От тільки, на відміну від Рубчака, я не думаю, що це письмо варто трактувати як свого роду театральний жест, як творення шерегу масок: «добрий солдат Швейк», «мужній Робінзон Крузо», «безталанний П’єро», «всевладний Дон Жуан», «безжурний Фальстаф», «суддя-пророк»… Ні, Шевченків щоденник не нагадує театр одного актора – надто вже багато в ньому того, що Павло Тичина називав життєвим «конкретом», і надто вже мало поет переймається тим, щоб чітко окреслити недосяжну для чужого ока «територію інтиму». Є й іще одна річ, яка свідчить про «нетеатральність» Шевченкового щоденника – манера письма, якщо її розуміти в буквальному сенсі. Свого часу Сергій Єфремов казав про неї таке: «Виправлень у тексті розмірно небагато. Видко, Шевченко здебільшого написаного не перечитував, бо полишив невиправленими навіть очевидні недогляди, помилки. Назагал рукопис робить враження чепурного, старанного писання, за винятком дуже небагатьох сторінок. Густо ліпляться рядок за рядком, буква за буквою, аж очам боляче…». І все це свідчить про безпосередність письма: старанно виведені літери – «для милых, искренних друзей», густі рядки – наслідок нестачі паперу, численні недогляди й помилки – наслідок того, що поет не перечитував написаного. Ба більше, «характер письма, – як каже далі Єфремов, – має на собі печать того чи іншого настрою Шевченка: раптом в якомусь місці акуратні рівні рядки ломляться, букви немов стрибають. Видко, пишучи, рука тремтіла. Це коли він записував те, що його хвилювало, якісь прикрі переживання». Тут ідеться про першу частину щоденника, писану в Новопетровському форті. А от після того, як поет опинився на волі й життєві обставини почали калейдоскопічно змінюватися, темп його письма дедалі більше й більше зростає, воно набуває якоїсь розгонистості, літери збільшуються в розмірі, а каліграфія стає все недбаліша й недбаліша… І нарешті, 20 травня 1858 року, поет робить останній запис, в якому вже не так змальовує свої справи, як переписує чужі вірші. На цьому щоденник уривається. Через кілька тижнів, 12 липня, на іменини Михайла Лазаревського, Шевченко дарує йому свій щоденник, записавши наступного дня «Сон – На панщині пшеницю жала…».

Чому Шевченко перестав вести щоденник? Важко сказати. Мабуть, причин було чимало. Але головна з-поміж них, здається, та, що поет вирішив цілком присвятити себе гравюрі. Через три дні після того, як щоденник став власністю Лазаревського, 15 липня, він сповіщав Сергія Аксакова: «Тепер думаю відкласти будь-яке писання вбік і зайнятися виключно гравюрою…». Незадовго перед тим він закінчив роботу над офортом з картини Бартоломе Естебана Мурільйо «Свята родина» і якраз цього дня почав працювати над офортом з картини свого улюбленця Рембрандта «Притча про робітників на винограднику». Напружена праця над офортом з Рембрандта буде тривати до 7 листопада. У цей час наш поет справді майже нічого не писав – з 1858 року маємо всього дрібку мініатюр. Перестав він вести й щоденник…

А невдовзі по тому, як поета не стало, його щоденник побачив світ на сторінках журналу «Основа». Закінчуючи публікацію твору в серпневому числі журналу за 1862 рік, редакція спеціально наголосила: «…Щоденник – дорогоцінний своєю правдивістю, простотою, щирістю й автобіографічними подробицями. Нам здається, що Шевченко як поет, художник і людина найповніше виявив себе в щоденнику». Пройде ще півсотні літ, і Сергій Єфремов у нарисі 1913 року «Шевченко про самого себе», ніби продовжуючи міркування редакції «Основи», скаже: «…Можемо подякувати долі, що навернула поета на таку щасливу думку – записати мало не з фотографічною докладністю хоч один рік із свого життя». І далі: «Це справжній, не надуманий, не підкрашений і не підроблений документ великої душі, одверта сповідь людини, що ні з чим не криється, нічого не таїть і не ховає, навіть своїх власних вад та негарних учинків… Видко, що людина анітрохи не позувала, не рисувалась, не спиналась на котурни, не кокетувала перед собою, як це досить часто буває навіть у найінтимніших записках. І через те щоденник Шевченків не тільки одно з найвизначніших джерел до його життєпису, а разом і ключ до його творчості…». Я теж так гадаю. По-моєму, якраз щоденник найпереконливіше свідчить про те, що наш великий поет мав повне право сказати своїй долі:

Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.

Леонід Ушкалов

Джерело:
Ушкалов Л.В. Сковорода, Шевченко, фемінізм… : Статті 2010–2013 років / Л. В. Ушкалов. – Харків : Майдан, 2014. – 312 с.
(сс. 116-130)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.