19 листопада виповнилося б 70 років відомому письменникові-гумористу і сатирикові, редакторові популярного журналу «Перець», нашому незабутньому земляку Михайлу Васильовичу Пруднику.
Пропонуємо низку спогадів про ювіляра.
*** Continue reading
27 вересня виповнилося 130 років від дня народження письменника, політичного діяча Гната Васильовича Михайличенка. Він був одним із лідерів Української партії соціалістів-революціонерів (боротьбистів), а також одним із редакторів журналу «Мистецтво», біля якого гуртувалось чимало тогочасних митців, включаючи Павла Тичину. Ще з 1911 року Гнат Михайличенко почав писати вірші, а згодом і прозу. Саме в жанрі малої прози досяг найбільших висот. Творчість Г. Михайличенка належала до лівого авангардного мистецтва, недаремно у Києві у 1921-1925 рр. діяв експериментальний театр лівого напряму імені Гната Михайличенка. Вершиною його творчого доробку був «Блакитний роман» – один з найекспериментальніших в тогочасній українській прозі, який став предтечею майже всіх новаторських спроб в українській літературі ХХ століття. Continue reading
Леонід УШКАЛОВ. ХВИЛЬОВИЙ І К °: ЗУСТРІЧ З ЄВРОПОЮ
(закінчення)
***
Та нехай навіть закордон був не проявом «рвачества», а просто місцем роботи, що давало можливість бодай кілька років пожити нормальним життям. Так-так: нормальним людським життям. Згадаймо етюд Хвильового «Зав’язка». Дипломата Криленка відкликали додому, і він у вагоні найвищого класу їде з Берліна до Харкова. «…Криленко згадав і рівні берлінські вулиці, і тихий кабінет над Шпреє, і нормальне й точне, мов годинниковий механізм, німецьке життя. Все це перший раз за всю дорогу пройшло перед ним з кінематографічною швидкістю і залишило за собою в його душі трохи гіркий і неприємний слід. І що його з Берліна зовсім одкликано, він тільки зараз гостро відчув». Трохи згодом його співрозмовник Шарко каже: я бачу з вашого обличчя, що «вас зовсім одкликано, і ви цим незадоволені, бо ви любите стару матушку Європу, звикли до неї, і наша Євразія вас трохи коробить…» І ще далі: «…Криленко спробував був заснути. Але заснути він теж не міг: ані одноманітні перебої коліс, ані рання година не допомогли йому. Звикши до нормального життя, дисциплінованого певним режимом, він фізично не міг віддавати сну більше того, як припадало йому по встановленому в блокнотові розпису». Continue reading
ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА І ГЕОПОЛІТИЧНИЙ ДИСКУРС МИКОЛИ МІХНОВСЬКОГО
На початку ХХ ст. перед українським національним рухом стояло два взаємопов’язаних завдання: досягнення державного статусу України (незалежність чи автономія) і територіальне об’єднання розчленованих Росією і Австро-Угорщиною українських етнічних земель. Ці завдання, власне, і становили суть «українського питання». Для їх вирішення необхідні були сприятливі внутрішні умови — готовність українського суспільства до боротьби за самовизначення України, і зовнішні — сприятлива міжнародна ситуація, якою національний політикум зміг би скористатися. Continue reading
19 листопада йому б виповнилося 69. Проте спекотне літо, на жаль, стало для нього останнім у житті. Наш колега помер від важкої хвороби. А далі так сталося, що сумна іронія супроводжувала цю напрочуд світлу, веселу і дотепну людину навіть після смерті. Одне видання, друкуючи некролог, назвало його лауреатом Нобелівської премії, хоч насправді йшлося про премію Нобельську, яку вручають майстрам веселого слова у селі Нобель на Рівненщині.
Ідеться про письменника-гумориста і сатирика, фейлетоніста, багаторічного редактора журналу «Перець» Михайла Прудника. До речі, вся родина Прудників творча, адже дружина гумориста і сатирика Світлана теж письменниця. Вона багато років працювала у не менш популярному вітчизняному журналі для дітей «Барвінок», авторка зовсім не сумних книжок. Наша сьогоднішня співрозмовниця — журналістка і письменниця Світлана Прудник. Continue reading
МУЖНЄ Й ДОВЕРШЕНЕ СЛОВО МИКОЛИ ДАНЬКА
/ закінчення /
…
Тиск розпочався. Не бажаючи бути «краплею в калюжі»[43], Микола Данько «за власним бажанням» 30 квітня 1968 р. звільнився з редакції «Ленінської правди» й вирушив до Києва з надією розчинитися в людській гущавині. І вже 5 травня вийшов на роботу як старший літпрацівник до редакції журналу «Початкова школа». Оселився спершу в однокімнатному помешканні М. Лукаша, а пізніше перебрався до Гр. Тютюнника. Отримавши гонорар за видрукуваний переклад «Декамерона» М. Лукаш, запропонував ці гроші Миколі Даньку, аби купив кооперативну квартиру. Прийняти такої офіри він, звичайно ж, не міг. Та й півроку не минуло, як редактор журналу чесно виклав: «Більше захищати тебе не можу. Вибач. Дуже вже ж тиснуть на мене»[44]. Continue reading
«МИ НЕ ЛУКАВИЛИ З ТОБОЮ…»: ЩОДЕННИК ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
/ закінчення /
***
А крім спогадів, Шевченко часто жив мріями про своє майбутнє вільне життя. Іншими словами, його пером на сторінках щоденника водить надія – ця чи вже «нянька-любовниця», чи «прекрасна ошуканка»… 26 червня 1857 року поет сидів собі на самоті в Новопетровському форті. Він думав про волю, і його фантазія малювала «найвигадливіші арабески» того, як він буде жити, коли повернеться до «північної Пальміри». Аж раптом у пам’яті поета зринув рядок із Ґетевого «Фауста» (ІІ, 58) в російському перекладі Едуарда Губера. І він нотує в щоденнику таке: «Надеждою живут ничтожные умы», – сказав покійник Ґете. І покійний мудрець сказав істину наполовину. Надія властива і дрібним, і великим, і навіть найбільш матеріальним позитивним умам. Це наша найніжніша, постійна, до гробової дошки незмінна нянька-любовниця. Вона, прекрасна, і всемогутньому цареві, і світовому мудрецю, і бідному хліборобу, і мені, мізерному, повсякчас леліє довірливу уяву й заколисує недовірливий розум своїми чарівними казками, яким кожен із нас так охоче вірить. Я не кажу – несвідомо. Той дійсно нікчемний ум, який вірить, що на вербі виростуть груші. Але чому ж не вірити мені, що я хоч би до зими, та неодмінно буду в Петербурзі? Побачу милі моєму серцю обличчя, побачу мою прекрасну Академію, Ермітаж… почую чарівницю оперу. О, як солодко, як невимовно солодко вірити в це прекрасне майбутнє. Я був би байдужий, холодний атеїст, якби не вірив у цього прекрасного Бога, у цю чарівну надію». Continue reading
«МИ НЕ ЛУКАВИЛИ З ТОБОЮ…»: ЩОДЕННИК ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
12 червня 1857 року. Надворі спекотне азійське літо. Новопетровський форт, немов ластівчине гніздо, приліпився на стрімчастому північному березі Каспійського моря. Цього дня великий український поет і художник Тарас Шевченко, на ту пору рядовий 1-го Оренбурзького лінійного батальйону, який із нетерпінням чекав на наказ про звільнення зі служби, дістав у ротного писаря шість аркушів сіруватого паперу й рушив у свою улюблену альтанку на комендантський город. Там він зшив собі зошит, акуратно обрізав його – правда, не без пригод, бо зламав просто безцінний у цій пустелі кишеньковий ножик, – і почав вести щоденник. Перша записана подія – саме про те, як він зламав ножик… Continue reading
Якось мені до рук потрапив один з номерів газети «Червоний Гірник». Коли я поділився враженнями від прочитаної статі, мій тато розповів мені, що його дідусь, мій прадід, теж друкувався у «Червоному Гірнику». Я і раніше чув, що мій прадід був письменником та поетом, але тепер мене це зацікавило ще більше. Тому я вирішив більше дізнатися про свого дідуся і загалом про цю газету.
Перший номер «Червоного гірника», головної у наш час Криворізької газети, побачив світ у неділю, 7 грудня 1924 року. Серед документів, які зберігаються у нашій родині після дідуся, є цікаве видання відомої на Криворіжжі історичної письменниці і журналіста Тетяни Петрівни Воронової «Газета і місто. 70 років разом», яка дослідила весь шлях становлення «Червоного гірника» від народження до сучасності. Continue reading
НЕ РІЗНІ МИ!
Не різні ми! На себе глянь,
До серця зазирни у груди.
Як щирий, скажеш без вагань:
Усі ж ми — люди!
Чого собі жадаєш ти,
Того напевно хочуть всюди:
До правди видертись з пітьми.
Усі ж ми — люди!
Хтось на історію перстом:
«Так склалось і нехай так буде…»
Ховає ікла під хвостом
Звірюка, люди!
Розбійник захопив скарби,
Мовляв, є вершники й верблюди,
Мовляв, пани є і раби…
О, ні, всі ж — люди! Continue reading
