Мужнє й довершене слово Миколи Данька (ч.1)

24 травня виповнюється 95 років від дня народження Миколи Михайловича Данька (1926–1993) – нашого видатного земляка, уродженця Славгорода, самобутнього поета, письменника, журналіста, перекладача, одного з лідерів українського дисидентського руху – шістдесятництва на Сумщині 1960–1980-х років.

З цієї нагоди пропонуємо статтю Володимира Садівничого – передмову до бібліографічного збірника “Творчість Миколи Данька (1926-1993)”, який побачив світ у видавництві Сумського державного університету.

Володимир САДІВНИЧИЙ

МУЖНЄ Й ДОВЕРШЕНЕ СЛОВО МИКОЛИ ДАНЬКА

Ще в 1988 році, оглядаючи поетичні добірки українських журналів, І. Римарук у «Літературній панорамі» писав: «…заповнюючи «білі плями» на літературній карті України, ми чомусь обмежуємося лише 20-30-ми роками. Ті ж не такі вже й далекі 60-ті – чи маємо про них повне й об’єктивне уявлення? Постійно повторюємо кілька гучних імен, але так годі відтворити цілісність, безперервність творчого і психологічного процесу»[1]. Відтоді минуло 20 років, але чи змінилася ситуація? А якщо говорити про публіцистику, чи заповнилися «білі плями» на цій карті України? Знову ж таки – повторюється кілька гучних імен, а десятки й сотні творців національної журналістики та незалежної української держави й досьогодні лишаються непошанованими, а їхні біографії невивченими, творчість непроаналізованою. До таких належить і Микола Данько.

Саме його життя й діяльність, доля й творчий шлях, формування громадських та мистецьких поглядів простежуватиметься нижче. Загалом контекст, у якому формувалися світогляд і життєві принципи Миколи Данька, складається із широкої мозаїки мікроконтекстів, що включають як оточуюче середовище, коло спілкування, пережите в дитинстві та юності, так і національні й політичні чинники.

…Народився Микола Данько 24 травня 1926 р. в родині спадкового коваля на Слобожанщині, у селі з символічною назвою Славгород (зараз центр сільської ради Краснопільського району Сумської області). Славгород – село давнє, засноване 1686 р. Розташоване на річці Корова. Поблизу виявлені поселення бронзового, раннього залізного віків та раннього середньовіччя. Як зазначено в «Переліку пам’яток археології Сумської області», станом на 15.05.1994 р. у селі знаходиться 2 курганні могильники. Протягом 1919-1931 рр. Славгород – центр волості Сумського повіту Харківської губернії, а зі створенням Сумської області (1939) – центр сільської ради. Згідно з переписом 1926 р. в Славгороді було 933 двори, в яких мешкало: 5004 жителі; дітей до 1 року – 141; росіян – 11 чоловік.

Символом села був і донині залишається Троїцький собор на пагорбі в центрі, споруджений 1807 р. у класичному стилі. Слід зазначити, що проект собору виконав славнозвісний організатор «Попівської академії», перший перекладач в Україні «Слова о полку Ігоревім» «стихами», один із ініціаторів створення Харківського університету О. Паліцин[2]. Від храму променями розходилися вулиці, на яких славгородці ставили «будинки козацькі! Мов князики»[3], у чому проявлявся багатовіковий народний досвід.

Петро Соколенко – український художник, поет, друг Тараса Шевченка

На формування майбутнього митця помітно відбилася особлива аура Славгорода, сформована не тільки його географічним розташуванням, укладом побуту мешканців, а й непересічною історією. На початку ХIХ ст. там народився П. Соколов (Соколенко) – український поет, художник, близький приятель Т. Шевченка. Його пензлеві належать малюнки з натури «Учні Шевченка переписують «Буквар», «Шевченко і Соколов на антресолях», «Хворий Шевченко в ліжку», «Могила Шевченка на Смоленському кладовищі» та ін. Брав участь у похованні Кобзаря. Після повернення з Петербурга в рідні місця розписував церкви. Створив ряд віршів та пісень, одна з яких – «Прощай, село ріднесеньке…» в обробці М. Леонтовича – здобула народне визнання. Його сестри Одарка і Горпина були натурницями Т. Шевченка.

Діткливі на національний ґрунт славгородці ще в 1922 р. відкрили другий на Сумщині після Ромен (і один із перших сільських в Україні) пам’ятник Кобзареві. Постав він завдяки ініціативі та заповзятливості П. Скаряченка (Пріснякова), який зібрав серед односельців гроші, поїхав до Харкова й замовив погруддя, яке й установили біля Троїцького собору. Трохи вище від того місця, де проходили великі осінні Славгородські ярмарки, збираючи людей фактично з усієї Слобожанщини: обмінювалися тут і досвідом, і результатами річної праці на ріллі.

У Славгороді пройшли дитячі та юнацькі роки відомого поета-пісняра С. Алимова; з цим селом пов’язане життя чотирьох Героїв Радянського Союзу: М. Беспалов та І. Хиценко тут народились, а М. Шумейко та О. Щербак закінчували школу.

«Взагалі, – наголошують літературознавці, й М. Ільницький зокрема, – місце народження митця часто стає своєрідним символом його творчості, уособлюючи багато в чому риси його часу й основні прикмети творчості»[4]. А згідно з концепцією В. Антоновича духовність кожної людини визначають три чинники: «спадок предків (75 %), виховання – осягнення принципів і духовних надбань минулих часів (5-10 %), власна ініціатива (до 15 %)»[5].

Атмосфера Славгорода – напрочуд вдало поєднуючись із родинним теплом Даньків, із їхньою селянською мудрістю та освіченістю, підвалини якої закладалися книгами, – була ще одним могутнім джерелом становлення життєвих принципів, ідеалів та світогляду митця. Дитячі роки, коли формується характер, Микола Данько провів у духовно здоровій родині, в атмосфері праці й простоти, взаємного розуміння й любові, серед розкішної природи й народно-поетичної пісні.

Рід Даньків, на що вказували старожили Славгорода під час записування нами спогадів, шанувався серед односельців[6,7]. Отже, в історії роду, очевидно, слід шукати витоки духовних переконань Миколи Данька.

Особливо помітну роль у селі відігравав рід Циганків, із якого походила мати Олена Пилипівна (1900 р.н.). Працювала на різних роботах у місцевому колгоспі. Та найголовніше, що підкреслювали славгородці, мала добру й лагідну вдачу, ніколи не кричала на дітей (а їх було троє: Володя, Микола, Олексій). Уже ставши літератором, Микола Данько напише:

Я горе знав і зраду, і жалi,
А все ж мені даровано немало:
Щасливий я, що народивсь в селі,
I що мене селянка сповивала[8].

Майстром великої руки визнавався рідний дід по материній лінії Пилип Циганок – вишуканий грубник, служив головним пічником маєтків князя О. Голіцина. Квітникаркою в оранжереях працювала бабуся Олена Гаврилівна (до заміжжя Антоненко). Двоюрідні діди Миколи Данька по материній лінії Прокіп, Іван та Петро Циганки «визнавали рідну релігію, постійно ходили до церкви»[9]. Немаловажливим є той факт, що на початку ХХ ст. Троїцький собор у Славгороді знаходився під омофором Української Автокефальної Православної Церкви і до її заборони служба в соборі відправлялася українською мовою. Тож закономірно, що саме в цьому храмі й хрестили Миколу Данька.

Батько – Михайло Андрійович (1899 р.н.) – не місцевий, народився у Грайвороні, в родині коваля Андрія Івановича та Параски Семенівни. Ковальством займався й у Славгороді, згодом став першим трактористом – «його з’явлення в селі на «Фордзоні» було справді більшою сенсацією, як фантастичне примісячнення американських астронавтів. Проте ковальство переважило, гаразд стверджуючи теорію генетичного коду»[10]. Загалом у Миколи Данька було 11 рідних тіток і дядьків: 6 – по материній лінії, 5 – по батьковій.

Завдяки князеві О. Голіцину в Славгороді неабияку популярність мала книга: його кількатисячна книгозбірня відкривалася для багатьох селян. З розповідей самого Миколи Данька, занотовуваних автором упродовж 1990-1993 рр., та опублікованої в журналі «Кафедра» його автобіографії[11] відомо, що його дід Пилип щасливо користався прихильністю аристократа й вільно послуговувався книгами. Ця ж обставина сприяла 1905 р. одному з материних братів, Андрієві Пилиповичу, очолити в Миропіллі окружну «Просвіту». Рятуючи під час громадянської війни духовні скарби від денікінців, згаданий дядько перевіз частину книгозбірні до сестри, матері Миколи Данька. За цими книжками Микола й навчився читати ще до школи. Те, що в Даньків була чимала домашня книгозбірня, підтверджує однокласник Миколи Данька Я. Довжик: «Удома в Даньків було багато книжок, у чому я йому щиро заздрив. Ми, сільські діти, про таке могли лише мріяти, а в нього все це лежало в хаті»[12].

Звичайно, йому, дитині, не відкрилася сповна емоційно-смислова глибина творів класиків, – для її сприйняття необхідно володіти певним життєвим досвідом. Тож література сприймалася ним інтуїтивно, у формі враження, а не осмислення. Інтуїтивність давала також відчуття досконалості літератури, абсолютної точності у вживанні слова, замилування виразними ритмомелодійними малюнками, підсилюючи емоції та картини, сприйняті з фольклором. Саме інтуїтивністю породжені його перші римовані спроби, написані в літературному гуртку, який відвідував із початкових класів школи. За це діти й прозвали тоді «Миколкою-поетом»[13].

Суспільна атмосфера, в якій починав формуватися світогляд Миколи Данька, була не зовсім сприятлива для українців: виморені голодом села; сотні винищених представників творчої та наукової інтелігенції; один боявся другого й у цьому страхові доносив на сусіда, товариша, брата; утиски в мовно-культурній сфері. Та, напевно, вся тогочасна дійсність, увесь уклад життя й вели до того, що Микола Данько мав поставити свій літературний хист служінню Україні.

Село не тільки працювало на ріллі, ярмаркувало та співало. Воно ще й плакало. Більшовицький лад, що утвердився на нашій землі, на початку 30- х рр. ХХ ст. кинув майбутньому митцеві перше випробування: коли виповнилося шість років, «активісти» з батькової хати вигребли все зерно, навіть вузлик із квасолею та бобами забрали. У класі старшого Миколиного брата Олексія після голодної зими 1932-1933 рр. із 36 учнів залишилося 11.

У юності інша ворожа сила, вже в інший спосіб влаштувала майбутньому митцеві чергове випробування – розпочалася Друга світова війна. Микола Данько встиг закінчити лише сім класів. Відтак евакуювався до Курської області. Деякий час був сином ударної офіцерської частини, що дислокувалася в районі Івні. Захворів. Після одужання завербувався на відбудову Сталінграда. З вересня 1944 р. – в Червоній Армії. Закінчивши Харківську радіошколу, з боями пройшов Австрію, Угорщину, визволяв Будапешт, Відень. Перемогу 19-річним зустрів у місті Чеські-Будейовіци (Чехословаччина). Нагороджений медалями «За взяття Будапешта», «За взяття Відня», «За перемогу над фашистською Німеччиною».

Микола Данько. Фото з військово-облікової картки.

Після звільнення в запас зі Збройних сил вирішив стати на шлях, до якого прагнув ще з дитинства, – літературної праці. Неабияк посприяло цьому те, що на чотири роки затримався в армії (служив у авіаційних полках у Красноярську, Конотопі, на острові Сахалін). На відміну від післявоєнних кріпаків, селян-колгоспників, мав на руках документи, які дозволяли вільно обрати місце проживання. Тож, майже не зупиняючись у рідному селі, за порадою старших, поїхав на Львівщину. Там секретарем Пустомитівського райкому партії працював Переверзєв – чоловік двоюрідної сестри Галини Іванівни. Чоловік другої сестри – Ольги Іванівни – обіймав посаду директора Пустомитівського вапнякового заводу. На це підприємство й улаштувався Микола Данько: спершу вантажником (підвозив вапняк у печі), потім бурильником. Закінчив вечірню школу робітничої молоді.

У наукових працях сьогодні досить поширене твердження, що людині у спадок «дані лише елементи її тілесної організації», а формування з цих елементів систем, із яких уже й створиться людський індивід, «відбувається в онтогенезі прижиттєво, тобто після народження і під впливом тих чи інших прижиттєвих факторів середовища, перш за все соціального»[14]. Базуючись на цих напрямах, сучасні соціологи та психологи стверджують, що розвитком людини керують дві програми – генетична й соціальна. Якщо «перша з них – це певна просторова організація клітини, що розвиває свою дію в певній часовій послідовності, то друга – система всіх виховних впливів, що здійснюються по відношенню до індивіда з боку суспільства, особливо на ранніх етапах онтогенезу»[15]. Все це виконує свою роль настільки, наскільки може викликати в конкретної людини внутрішній процес самовиховання та саморозвитку, які є «серією то менш, то більш глибоких внутрішніх новацій у бутті індивіда, яке передбачає свободу й здійснюється як свобода реалізації властивих індивідові потреб, як свобода його вчинків, свобода обрання ним видів діяльності й узагалі життєвого шляху – словом, як свобода творчості своєї власної біографії»[16]. Втім, лінія життя особистості складається не лише під впливом об’єктивних соціально-економічних детермінант, але й «на основі суб’єктивних спонук, орієнтацій на певні життєві цінності. Внутрішній аспект життєвого шляху особистості є процесом переживань життєвих подій, як сукупність суб’єктивних ставлень людини до зовнішнього світу і самого себе, як зміна і розвиток «Я», як процес постановки перед собою цілей, програм і завдань, процес їх повної або неповної реалізації, крах, набуття на цій основі життєвого досвіду»[17].

/ продовження буде /

1. Римарук І. «… Щоб дереву роду не згоріти» // Літературна панорама. 1988: Збірник / Редкол.: В. Г. Дончик (голова) та ін. – К.: Дніпро, 1988. – Вип. 3: 1988 / Упоряд. Г. М. Сивокінь. – 1988. – С. 103-104.
2. Тесля М. П., Тарасенко І. Т. З нетрів – до світла. – Суми: Собор, 1998. – С. 12.
3. Данько М. Й сонця прихилив би!..: Поезії. – К.: Рад. письменник, 1991. – С. 54.
4. Ільницький М. На вістрі серця і пера. – К.: Дніпро, 1980. – С. 37.
5. Антонович В. Б. Моя сповідь: Вибр. іст. та публіц. тв. – К.: Либідь, 1995. – С. 3-4.
6. Ященко Ф. Спогади // Архів автора. – Записано 22.05.1996 р. в с. Славгород.
7. Довжик Я. Спогади // Архів автора. – Записано 12.10.2001 р. в м. Суми.
8. ДАСО. – Ф. Р-7680, оп. 1, спр. 69, арк. 1.
9. Довжик Я. Спогади // Архів автора. – Записано 12.10.2001 р. в м. Суми.
10. Данько М. Автобіографія // Кафедра. Видання науково-популярне та літературно-мистецьке. – № 2. – Харків; Львів, 1988. – С. 46.
11. Там само. – С. 46-48.
12. Довжик Я. Спогади // Архів автора. – Записано 12.10.2001 р. в м. Суми.
13. Ященко Ф. Спогади // Архів автора. – Записано 22.05.1996 р. в с. Славгород.
14. Москаленко А. Т., Сержантов В. Ф. Смысл жизни и личность. – Новосибирск: Наука, 1989. – С. 88.
15. Там само.
16. Там само.
17. Сохань Л. В., Злобина Е. В., Тихонович В. А. Жизненный путь личности. – К., 1987. – С. 175.

Джерело:
Творчість Миколи Данька (1926-1993): Навчально-методичний комплекс для студентів спеціальності «Журналістика» / Укладач В. О. Садівничий. – Суми: Вид-во СумДУ, 2007. – 172 с.
(сс. 7-22)

Веб-джерело:
http://shron1.chtyvo.org.ua/Sadivnychyi_Volodymyr/Tvorchist_Mykoly_Danka_1926-1993.pdf

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.