Олександр Ігнатуша. Рух за модернізацію православної церкви в Україні як соціокультурне явище (1905 – 1914 рр.). ч.3

(закінчення)

***

Безперечно, революція 1905 р., у всій багатоманітності проявів політичної свідомості, кинула виклик клерикальній ідеології в Україні, чим спричинила посилення останньої. Але ні політичної організації, ні чіткої програми реформ українські клерикали не мали. Про споріднений клерикалізму рух маємо говорити, передусім, як про явище, спричинене офіційним становищем осіб з державної та церковної адміністрації: політиків, чиновників, вищої ієрархії.

Серед парафіяльного духовенства цей рух був, скоріш, явищем ситуативним. Підкоряючись службовому обов’язку та ієрархічній дисципліні, а інколи й прямому адміністративному тиску можновладців, парафіяльні священики, як головна ідеологічна сила конфесії, мусили закликати до підтримки царського уряду, навіть якщо це суперечило їх демократичним переконанням.

Євген Харлампійович Чикаленко (1861, Перешори, Україна — 1929, Чехословаччина) — визначний громадський діяч, благодійник, меценат української культури, агроном, землевласник, видавець, публіцист. Один з ініціаторів скликання Центральної Ради.

Достатньо пригадати коротку замальовку із щоденника Є.Х. Чикаленка – відомого українського громадсько-політичного діяча. Він так писав про українське духовенство, що потрапило до ІІІ Державної Думи:Хоч і є в Третій Думі свідомі українці-інтелігенти, але всі вони попи, які теж бояться свого начальства, ще більше як селяни, бо рискують навіки втратити свої парафії, тобто і шматок хліба для дітей. Члени Третьої Думи священики: Трегубов, Волков та Солуха, зовсім свідомі українці, навіть належали в свій час до семінарської “громади” і спочатку сесії бралися підтримувати в Думі українське питання, навіть заходами О.Г. Лотоцького та В. Піснячевського, подали законопроект 33-х про українську мову в школах, але коли їх архиреї настрахали, вони й притихли” [27.-С.290].

Підстави для побоювань були вагомими. Як відомо, в ІІ Державній Думі чотирьох (з 13 обраних) представників православного духовенства, які приєдналися до лівих партій, за рішенням Синоду було віддано під суд єпархіальних властей і, врешті, позбавлено сану [28.-С.419]. Отож, проімперська та клерикальна позиція значної частки українських священиків не завжди ототожнювалась з їх особистим політичним кредо.

Яскравим проявом другої ідейної платформи – демократизації церковного середовища – стали виступи і страйки його молодшого поколінняучнів духовних навчальних закладів. Страйки охопили більшість семінарій України. Страйкували семінаристи Волинської, Катеринославської, Подільської, Полтавської, Харківської семінарій. Ці страйки досить змістовно й цікаво характеризував пізніше у своєму дослідженні під назвою “Молодь і революція” один із їх учасників, а згодом – лідерів обновленського руху проф. Б.В. Тітлінов. Він підкреслював, що вже весною 1905 р. прокламації чернігівських і волинських семінаристів закликали до боротьби не тільки за свої корпоративні права, а й взагалі за політичну свободу. Примітно, що зауважена Б.В. Тітліновим характеристика перебігу страйків у середовищі молоді церковних навчальних закладів помітно контрастує з революційними барикадними боями міського пролетаріату та стихійними виступами українського селянства. Про неї зазначається так: “Форма семінарського руху була витримано-одноманітною. Учні спокійно, зазвичай в семінарській залі, в присутності всієї корпорації, вручали начальству свою петицію (по взірцю резолюцій владимирського з’їзду) і оголошували страйк “до відповіді на їх вимоги”. Семінарії, що застрайкували, розпускались по домівках” [29.-С.97]. Такий хід виступів церковної молоді зовсім не заперечував прогресивних настроїв семінаристів. Але більш радикальні дії, як правило, не мали загальної підтримки. Хоча прикладів революційної дії ставало дедалі більше. За умов пореволюційної реакції радикальний церковно-громадський рух ширився у підпільній формі. У квітні 1911 р. в Харкові було розкрито діяльність таємного гуртка семінаристів-есерів; восени того ж року – діяльність конспіративного гуртка семінаристів, з членів якого виділилась бойова група, що передбачала терористичні дії проти керівних осіб.

Не дивлячись на здебільшого мирні вияви ініціативи учнями духовних навчальних закладів, з початком політичної реакції навіть помірковані дії страйкарів були визнано протизаконними. Спеціальна постанова Синоду, опублікована окремим додатком до “Церковных Ведомостей” і циркулярно розіслана на адресу всіх благочинних вже наприкінці 1905 р. ґрунтувалася на тому, що “всякого роду колективні заяви учнів є порушенням основних начал шкільного порядку і дисципліни”.

Таким чином, реформаторсько-революційний характер суспільно-політичного розвитку 1905 р., задавши новий імпульс ідейно-політичному рухові в церкві, визначив і його головне спрямування: облаштування православної церкви у відповідності з кращими моделями релігійної організації передових європейських країн; демократизація всіх гілок церковної влади; опертя на давні національні традиції; модернізація богослужіння; реорганізація відносин з неправославним оточенням в контексті політичного плюралізму і свобод релігійної думки, структуризація громадсько-церковних сил у зв’язку з еволюцією суспільно-політичного руху.

Соціальна потужність та ідейна свіжість руху за оновлення різних сторін релігійного життя, і, передусім, інституційної організації церкви, зробили його одним із яскравих явищ громадсько-церковного розвитку першого десятиліття ХХ ст. Набуваючи політичної ваги, він отримав і власну назву – церковно-обновленського руху.

Можна погодитись з думкою одного з нечисленних дослідників історії розвитку соціально-етичного вчення російського православ’я у ХХ ст. М.П. Краснікова про те, що в 1905-1907 рр. прихильність до релігійно-обновленських поглядів стала ледве не модою [8.-С.21].

Спад революційної та реформаторської активності після 1906 р. не обірвав ідейного становлення церковно-реформаційного руху. В революційні роки церковна організація лише набула нової, вищої інтелектуальної ємності, яку продовжувала намагатися використати надалі – в більш несприятливих умовах політичного консерватизму та реакції.

Ліберальна частина духовенства не полишала спроб демократизувати церковне життя. В ряді українських єпархій позитивно вирішили пропозиції про допущення на благочинницькі та єпархіальні з’їзди церковних старост з правом вирішального голосу в господарсько-економічних питаннях.

Учасники IV Всеросійського місіонерського з’їзду 1908 р. (м. Київ)

Яскравим проявом збереження модерної, реформаторської і, водночас, більш політизованої спрямованості церковного руху стала наявність “цілої партії” обновленців серед делегатів IV Всеросійського місіонерського з’їзду, що проходив у Києві в 1908 р.

Водночас констатуємо слабку структуризацію як духовенства, так і всього церковно активного середовища за політичною визначеністю. Одні й ті ж самі його діячі нерідко виступали то в ролі консерваторів (“клерикалів” – у розумінні радянської історіографії), то в якості християнських демократів та соціалістів, у залежності від характеру розв’язуваного питання. Типовим прикладом у цьому відношенні слугує прийняття ХХІІ єпархіальним з’їздом духовенства Катеринославської єпархії (25 січня – 3 лютого 1906 р.) поряд із рішеннями ліберально-демократичного спрямування рішень консервативних та реакційних. Зокрема, серед останніх вбачаємо пропозиції з’їзду про реформу церковної та громадянської школи, які зводились до уніфікації й реорганізації всіх типів шкіл на зразок парафіяльних під началом священика [30.-С.16]. По-революційному радикально, але консервативно за суттю, з точки зору загальносуспільних інтересів, на з’їзді йшлося також і про реорганізацію “боротьби з розколом”. Рішення закликали до підтримки державної влади у вигляді прийняття відповідних юридично-адміністративних заходів та мобілізації коштів на “протисектантську роботу”. Один із пунктів ухвали пропонував: “Як внески від церков єпархії на справу місії та 5 столу Консисторії, так і казенні субсидії на той же предмет, мають бути і надалі збережені для єпархії”. Отож, церковний модернізм і консерватизм ще лежав у руслі пошуку прихильності та протекції державної влади, зберігав відчутну станову відособленість духовної верстви. Навіть під впливом революційних подій, її найбільш політично активним членам важко було вийти за межі інтересів “церковної корпорації”.

Відповідаючи на нові ініціювання з місць, Синод у грудні 1910 р. почав обговорення положення про православну парафію. При цьому за основу було взято проект, розроблений комісією Синоду на чолі з митрополитом Київським Флавіаном. Він передбачав безкоштовне здійснення треб та чотирикратне підвищення заробітної плати духовенству.

Важливим чинником продовження реформаторської ініціативи стала діяльність Державної Думи. У її складі, як вже зазначалося, діяли депутати священики та інтелігенція і селянство, для яких церковні проблеми були близькими.

Розглянувши в 1913 р. проект статуту парафії, 34 депутати Державної Думи запропонували внесення в нього принципових положень, які б відповідали вимогам часу: про виборність кліру мирянами і про надання парафії права розпоряджатися всім церковним майном. Ця реформаторська ініціатива (яка лунала з вуст прогресистів ще з ХІХ ст.) була розцінена обер-прокурором Синоду як неприйнятна, протестантська за духом. І, тим не менше, показово, що тільки ІІІ Державна Дума розглянула 50 церковних законодавчих ініціатив.

Отож, гальмування монархічно-бюрократичною системою життєво необхідних церковних нововведень лише підсилювала нестабільність церковного середовища. Останнє ставало все більш готовим до радикальних дій, а його поведінка – менш прогнозованою.

Проблема інституційної трансформації православ’я в Україні перетворювалась у вибухонебезпечну. Вона тамувала в собі майбутній розкол.

Небачена до того часу за масштабом розбурханість українського церковного середовища в 1905-1906 рр., широкий спектр винесених на народне обговорення проблем його інституційного розвитку, глибина їх концептуального осмислення, формулювання і послідовна боротьба за їх вирішення політичними методами вражали. Але вони були цілком природним. Масовий рух, що мав у своїй серцевині зрушення релігійної психології широких соціальних верств, став показником зростання політичної свідомості населення, прищепленої йому носіями нових суспільних відносин. Ці відносини були збудовані на привабливих і бажаних масам ідеях політичних та економічних свобод та демократії. Цей рух був конвергенцією модерних ідей європейського суспільства, вітчизняних традицій та новацій.

Таким чином, церковний рух 1905-1914 рр. був першим масштабним резонансом одержавленої конфесійної організації – РПЦ – на запропоновані передовою громадсько-політичною думкою початку ХХ ст. способи вирішення гострих і значимих суспільних і церковних проблем за зразками європейських і світових прикладів пробудження і піднесення національної свідомості недержавних народів.

Перший досвід модернізації імперських церковних структур не став і не міг стати вповні успішним. Церковно-реформаторському рухові початку політичного етапу формування української нації, як і державно-політичному рухові в цілому, ще бракувало організаційної структурованості. Досвід показав помітну відстороненість лівого політичного крила революційної демократії і, навіть, лібералів, від церковних проблем. Це обмежувало перспективу розгортання цього руху. Активність селянства і робітників у цьому відношенні ще в значній мірі продовжувала залишатись нереалізованою.

Рух був сповнений політичних ілюзій. Навіть його провід перебував у стані наївності про можливість розв’язання проблем модернізації церкви із збереженням старих російських політичних систем, і головної – царизму, який, по суті, був породженням і генератором нерозв’язання цих проблем.

Наївність зберігалася і в надіях на російську демократію, як послідовного союзника у боротьбі за устрій нового церковного життя.

Але цей досвід мав велике значення і, особливо, як досвід боротьби за церковні реформи за умов політичної лібералізації, формування вітчизняного парламентаризму, становлення демократичних суспільних інститутів.

Джерела та література

27. Чикаленко Є. Щоденник (1907-1917). – Львів, 1931.
28. Русское православие: вехи истории / Науч. ред. А.И. Клибанов. – М., 1989.
29. Титлинов Б.В. Молодежь и революция. – Л., 1925.
30. Протоколы экстренного ХХІІ-го епархиального съезда-собора духовенства Екатеринославской епархии. – Екатеринослав, 1906.

Олександр Ігнатуша
2005 рік

Джерело:
О.М. Ігнатуша
РУХ ЗА МОДЕРНІЗАЦІЮ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ
ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНЕ ЯВИЩЕ (1905 – 1914 рр.)
// Наукові праці історичного факультету ЗНУ. Випуск ХІХ.- С. 130-137
Видавництво Запоріжжя: ЗНУ, 2005, 428 с.
(Статті зі збірників та періодичних видань)

Про автора

Ігнатуша Олександр Миколайович

Український історик-дослідник, педагог, доктор історичних наук, професор кафедри історії України Історичного факультету Запорізького національного університету. Народився 12 жовтня 1962 р. у с. Осоївка Краснопільського р-ну Сумської обл. Закінчив історичний факультет Запорізького державного педагогічного інституту 1983 р., працював у Державному архіві Запорізької області. У 1993 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Українська автокефальна православна церква (1917–1930 рр.)». Працював асистентом, ст. викладачем, доцентом кафедри історії України. Докторську дисертацію на тему «Інституційний розкол православної церкви в Україні в умовах модернізації (ХІХ ст. – 30-ті рр. ХХ ст.)» захистив у 2006 р. Автор понад 180 наукових праць, серед яких – три монографії, два навчальні посібники з грифом МОН України. Член редакційної колегії наукових фахових видань «Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету», «Сумська старовина»; періодичного видання «Сумський історико-архівний журнал».

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.