Олександр Ігнатуша. Православна церква і російська агресія в Україні (1919–1920 рр.): Ч.1. Ідейні орієнтири та характер діяльності (I)

Російська агресія проти України 2014 р. актуалізувала проблеми історії військових конфліктів між Україною та Росією і сюжетів, пов‘язаних з військовою присутністю та агресією росіян в Україні. Російсько-український конфлікт загострив ситуацію у середовищі православної церкви, організаційно підпорядкованої Московському патріархатові. Перед кліром і віруючими УПЦ спалахнули старі питання лояльності до вищого церковного керівництва, яке знаходиться поза межами України і яке підтримує офіційну позицію Кремля. Збурилося й середовище інших церков. У контрастному світлі війни за українську державність зринули виклики національної ідентичності, вибору політичних шляхів розвитку України. Знов підсилено залунала багаторічна ідея консолідації православних навколо одного духовного центру в Україні і створення єдиної помісної української церкви.

З огляду на зазначені обставини, наша увага виокремлює факт російської військової присутності в Україні, що мав місце у 1919–1920-х рр. Він показовий з огляду на можливість встановлення історичних паралелей, що доводять типовість українсько-російських конфліктів, зокрема, у духовній сфері.

Факт цієї присутності достатньо висвітлений в історіографії. Він спирається на широку документальну базу, як опубліковану, так і неопубліковану, що нині відкрита завдяки вільному доступу до архівних джерел. Проте рівень осмислення цього факту не можна визнати задовільним, про що свідчать останні події українсько-російських відносин. В історіографії цей факт навіть не сприймається агресією, а продовжує тлумачитись як явище “громадянської війни”, тобто у змістовних формах, створених російсько-радянською історіографією. На нашу думку, національно-політична складова цих відносин вимагає більш предметних науково-історичних реконструкцій та переосмислення оцінок.

Звернувшись до історіографії питання, констатуємо, що вивчення характеру подій, які відбувалися на Півдні України у 1919–1920 рр. здійснювалося з різних ідеологічних позицій. Радянська історіографія вбачала контрреволюційний характер дій білогвардійців. Саме у контексті цієї парадигми у 20–30-ті рр. ХХ ст., здебільшого у Москві, було опубліковано низку праць, автори яких – Б. Кандидов [1; 2; 3], П. Бляхін [4], Я. Шипов [5] привернули увагу до антирадянської взаємодії між Російською православною церквою та російськими військовими у 1919–1920 рр. в українських землях, трактуючи події як прояв громадянської війни. Частину подібних праць опублікували в Україні представники української радянської історіографії – В. Соколов [6], Л. Корнієнко [7], В. Фаворський [8]. У цих працях зібрано чимало фактів та інтерпретовано їх з позицій класової боротьби. Означена історіографічна платформа використовувалася й у пізніші часи – 60–80-ті рр. ХХ ст., здебільшого для невеликих публікацій і окремих російськомовних монографій [9; 10].

Самі учасники білого руху, які в 1919–1920 рр. діяли в Україні, та представники церкви, котрі з ними співпрацювали, були витіснені за кордон, зазнавши поразки у військово-політичному протистоянні. Лише там вони отримали змогу публікувати свої розвідки та спогади про минулі події, що згодом стали цінним джерелом історичної інформації [11; 12; 13; 14]. Саме на основі цих публікацій постала новітня російська історіографія та археографія цього питання. Серед іншого, в ній проявився більш зважений і об‘єктивний підхід, визначений рівнем професійного зростання істориків, та відновленням суспільних позицій церкви у пострадянську епоху [15; 16]. Але питання українсько-російських національних відносин та їх церковної складової у контексті вивчення російської присутності на українському Півдні у 1919–1920 рр., як в еміграційній, так і в сучасній російській історіографії не знаходить достатнього висвітлення.

Київське духовенство зустрічає Денікіна. 1919 рік

Історіографія української діаспори, яка акцентувала увагу на національному характері російсько-українського конфлікту періоду революції 1917–1920 рр., не обходила увагою церковні питання [17]. Проте їх аналіз вона співвідносила, головним чином, з територіями, на яких діяли українські, а не російські державні утворення. Цей дискурс успадкувала й сучасна українська історіографія, в якій з‘явилися оригінальні, концептуально збагачені та фактографічно насичені праці Т. Євсєєвої [18], А. Стародуба [19], В. Ульяновського [20], Б. Андрусишина [21] та ін. З огляду на це, пропонуємо вийти за усталені територіальні рамки досліджень, що дозволить більш виразно окреслити як глибину українсько-російського конфлікту та місце у ньому православної церкви, так і наслідки, що з нього випливали.

Таке окреслення, на нашу думку, можливе на основі залучення різносторонніх джерел, особливо – актуалізованих в останні десятиліття, розширення фактографічної бази досліджень, нових інтерпретацій.

Присутність білогвардійців на Півдні України була очевидною російською агресією проти української державності, яку уособлювали у 1918 р. Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського, а у 1919–1920 рр. – Українська Народна Республіка, очолювана Директорією. Водночас це було громадянською війною між білими та червоними на постімперській території України.

Територіально факт цієї агресії доводить присутність російських добровольчих військ на теренах українських губерній, оголошених гетьманатом частиною цілісної Української Держави. У військово-політичному контексті ця агресія проявилася військовими діями, спрямованими на витіснення українських збройних сил із зазначеної території та заміною форм української державності, які утвердилися в українських етнічних землях, формами російської державності у переважно монархічному прояві. Юридично факт агресії скріплювався тим, що білогвардійський режим ревізував і змінював правову базу державності, будованої гетьманом. Зокрема, 11 червня 1919 р. Особлива нарада при Головнокомандуючому Збройними Силами на Півдні Росії (російською – Особое совещание – вищий дорадчий орган в галузі законодавства і верховного управління) постановила: “Припинити, від часу підпорядкування тієї чи іншої місцевості влади Головнокомандуючого Збройними Силами на Півдні Росії, дію в цій місцевості законів, виданих колишнім Українським і Кримським Урядами” [22, с.255]. Низка законодавчих актів, оприлюднених Особливою нарадою, прямо скасовували акти гетьманату, що мали основоположний для держави зміст: про припинення обігу грошових знаків Української Держави (“Про обмін грошових знаків, випущених Українським і Кримським Урядами, на грошові знаки, що мають обов‘язків обіг”) [23, с.401], “Про поширення Тимчасового Положення про Головне Управління Областю Новоросійською на Області Київську і Харківську” [24, с.438]. У той же час ряд законодавчих актів гетьманату, спрямованих на забезпечення правопорядку і політичного контролю в державі, були пролонговані Денікіним: “Про залишення в силі виданих колишнім Українським Урядом, законів про кримінальну відповідальність за перевищення граничних цін і за спекуляцію” [25, с.431], “Про визнання таким, що мають законну силу судових дій, а рівно приговорів і рішень Судових Установлень, заснованих колишніми Урядами України і Криму, і в порядку направлення незакінчених справ, які знаходяться в провадженні цих Установлень” [26, с.431] та ін.

В ідейно-політичному вимірі російська агресія в Україні поставала як інтервенція ідей, інформаційна війна, яку вели білогвардійці в Україні. У своїй суті вона була спрямована проти української нації, державності, церкви, інших проявів національної самобутності. У практичній площині вона скеровувалася на дискредитацію та протидію силам, які після знесення гетьманату становили реальну політичну та ідейну загрозу реставраторським проектам – “петлюрівській Директорії” та соціально-революційній українській радянській квазідержавності, яка, у свою чергу, намагалася перехопити ідейну, політичну, військову ініціативу у Директорії. Ця протидія була шаленою, безкомпромісною, різновимірною і багатовекторною. Складову її частку становили змагання у духовній царині, які передбачали участь церкви, боротьби за різні форми її організації, а також проти неї як самого явища суспільного життя.

Ця агресія, яка виявлялася ще до і за часів Української Держави, певною мірою стримувалася гетьманатом Скоропадського завдяки присутності союзних австро-німецьких військ. Але після падіння влади Скоропадського у грудні 1918 р., стримуючий російську агресію фактор перестав діяти. Білогвардійці намагались замістити близький їм за соціально-політичними основами лад Української Держави своїми порядками, аби не допустити встановлення влади соціалістичної української Директорії або російських і проросійських більшовиків, які так само претендували на цю територію. “Але й більшовики могли боротись, і боролись, і встигли за “єдину велику, неподільну” країну”, – згадував учасник подій митрополит Веніамін (Федченков) [13, с.156].

Таким чином, факт присутності російських білогвардійських військ, які намагалися реставрувати російський державно-монархічний лад, як, врешті, і факт військово-політичної діяльності російських більшовиків, були не чим іншим, як прямою агресією проти України.

Російська націоналістична платформа білогвардійців, міняючи полюси у цій проекції ставила питання про “український сепаратизм”. Ніби засвідчуючи ідейну спадкоємність російських націоналістичних ідей 2014 року з ідеями 1919 року, російський історик О.С. Пученков пише: “Зайняття білими України ставило питання про український сепаратизм на порядок денний. Віднині боротьба з сепаратизмом була даністю з якою доводилося рахуватися” [27, с.159]. Як у 1919–1920, так і у 2014, російські агресори не визнавали української нації та права українського народу на власну державність.

Серед питань українсько-російських відносин, які доцільно розглянути у рамках даної статті, важливим є, по-перше, з‘ясування вмотивованості підтримки частиною духовенства та віруючих білогвардійського режиму або співпраці з ним на Півдні України. По-друге, – встановлення характеру тривалої взаємодії між російськими та проросійськими силами в Україні, що мали відношення до церковної організації. По-третє, – аналіз наслідків включення церкви у конфлікт. Розгляд цих питань дозволить конкретизувати місце церкви у конфлікті, що мав не тільки релігійний, а й національно-політичний вимір.

З‘ясовуючи причини участі духовенства православної церкви в акціях білогвардійців, нагадаємо, що білогвардійський рух організувався на південних окраїнах колишньої Російської імперії (на Дону) у листопаді 1917 р. як протидія більшовизму, що встановив свою владу в Петрограді. З квітня 1918 р. цей рух очолив генерал А.І. Денікін. Навесні і влітку 1919 р. війська під його командуванням захопили Донбас і велику територію від Царицина до Харкова і Катеринослава [28, с.162.]. 3 липня 1919 р. Денікін видав наказ про наступ на Москву [29, с.515-516]. У результаті цієї великомасштабної військової кампанії, що отримала назву “похід на Москву”, білогвардійські війська восени захопили більшу частину території України і вийшли за її межі. 6 жовтня вони взяли Воронеж, 13 жовтня 1919 р. – Орел. Під їхньою владою опинилися Таврія, Донбас, Центральна Україна, Слобожанщина, Сіверщина. Білогвардійці дійшли до Житомира, Коростеня, але північніше їхньому просуванню перешкоджали більшовики – Червона армія. У вересні 1919 р. на західному напрямку – перепоною постала Армія УНР – по лінії Бірзула – Шпола – Цвіткове – Біла Церква – Казатин. Як союзна Директорії сила виступила армія Махно. Наступ білогвардійців захлинувся. Їхній рух сковувала Директорія, без знищення якої денікінці не могли бути певними за свої тили. На окупованих територіях України розгорялася партизанська війна.

Дошкульні удари махновців в період вирішальної битви Денікіна під Орлом поставили під сумнів подальший успіх наступу денікінців на Москву і змусили їх сконцентруватися на військових діях в Україні. Це розв‘язало руки Червоній армії, яка потіснила збройні сили Денікіна до Кримського півострова. У таборі білогвардійців поглибилася ідейна криза. Верховним головнокомандуючим замість А.І. Денікіна 4 квітня 1920 р. став генерал П.М. Врангель. Він намагався ревізувати політичний курс у напрямі пошуку нових союзників, розширення соціальної бази, навіть можливості компромісу з Директорією та махновцями. Проте основою його режиму залишилася російська національна ідея. Про це свідчить факт створення уряду “Півдня Росії”, очолюваного колишнім царським міністром О.В. Кривошеїним, організація “Руської армії”. Але реставраторсько-імперська та консервативна спрямованість закривала перспективи його режиму. Між тим велика чисельна перевага сил, яку змогли мобілізувати більшовики, спираючись на популістські соціально-радикальні гасла та режим “червоного терору”, визначили фінал військової кампанії. Вона завершилася 16 листопада 1920 р. розгромом білогвардійської армії в Криму та витісненням частини учасників білого руху на еміграцію [30, с.312].

Як принципове зазначимо: характер білогвардійського режиму виявився незмінним протягом усього часу його існування. Він визначався програмою генерала Денікіна, декларованою ще 1918 р. Вона передбачала відновлення “єдиної і неподільної Росії”. Врангель, за словами В.В. Шульгіна, прагнув того ж: “Весь сенс боротьби Врангеля в Криму полягав саме у тому, щоб змити ганьбу розвалу [за Денікіна], і саме в тому, щоб героїчний епілог відповідав безсмертному прологу” [31]. Головною силою, на яку покладалося досягнення цієї мети, була Добровольча армія, за часів Врангеля – Російська армія (“Русская армия”), організована з прибічників на усіх теренах, де концентрувався білий рух.

Генерали Антон Денікін і Африкан Богаєвський на молебні, присвяченому звільненню Дону від військ РККА, червень-серпень 1919 р.

На початку 1919 р. Денікін захопив Північний Кавказ і об‘єднав під своїм керівництвом антибільшовицькі війська Дону й Кубані. Одночасно – з кінця 1918 р. – початку 1919 р., – територія впливу білогвардійців стала розширятися Північною Таврією і Донбасом. Не визнаючи УНР, її кордонів і територіальної цілісності, частини Денікіна і Краснова у грудні 1918 р. посунули в Україну без формального оголошення війни УНР [30, с.254]. Тоді ж – у грудні 1918 р. – козацькі частини увійшли в Луганськ, спираючись на домовленості зі Скоропадським, для підтримання порядку в цьому пролетарському районі, який готовий був стати на захист Рад. У січні 1919 р. білогвардійці почали дії у Донбасі [30, с.194]. З цього часу фіксуються й перші факти співпраці білогвардійців з представниками Української Православної Церкви, яка восени 1918 р. отримала статус автономної організації у складі Російської Православної Церкви (РПЦ). У день відкриття третьої сесії Всеукраїнського церковного Собору 28 жовтня делегати були ознайомлені з постановою Всеросійського Собору і Патріарха щодо “Положення про Вище церковне управління на Україні” [20, с.299].

Оскільки національна політика генерала Денікіна виходила із російських імперських інтересів і була спрямована на відновлення на постімперському просторі єдиної держави, вона знайшла відображення у масовій пропаганді цієї ідеї, її ідеологічному обґрунтуванні і, врешті – у конкретних військових діях, що стверджували реалізацію цього проекту.

Один із ідеологів білого руху, громадський і політичний діяч, публіцист і видавець, відомий своїми російськими націоналістичними та монархічними поглядами, В.В. Шульгін, чия попередня діяльність була тісно пов‘язана з Україною, писав у жовтні 1918 р.: “Є всі підстави стверджувати, що населення Малоросії ненавидить український уряд Скоропадського і буде вітати всяку інтервенцію, що має за мету звільнити Південну Росію (підкреслення наше – О.І.) від окупації німців, від управління німців і возз‘єднати край з рештою Росії” [Цит. за: 27, с.29]. Ці рядки взято із записки В.В. Шульгіна на ім‘я генерала А.М. Драгомирова, який відігравав важливу роль в оточенні Денікіна, а пізніше – П.М. Врангеля. Як відомо, знаходячись при Добровольчій армії, із серпня 1918 р. В.В. Шульгін почав домагатися створення при головнокомандуючому Добровольчої армії особливого органу, до компетенції якого мали входити завдання громадського управління. Восени того ж року разом з А.М. Драгомировим він розробив “Положення про Особливу нараду при Верховному керівнику Добровольчої армії” (“Положение об Особом совещании при Верховном руководителе Добровольческой армии”), що регламентувало його роботу.

Цитована вище думка, сформульована напередодні російської інтервенції, сконцентрувала та яскраво віддзеркалила основні ідеї білого руху у відношенні до України: сприйняття України як споконвічної російської території (Південної Росії), визнання за нею тільки географічних преференцій і, водночас – зверхнє, зневажливе ставлення до самого факту існування українського народу та української державності (оперування терміном “Малоросія”), невизнання легітимності її уряду (як такого, що відстоює принципи української державності), заперечення права цього уряду здійснювати самостійну зовнішню політику (проявом якої був союз із Німеччиною), гіпертрофоване перебільшення проросійських настроїв серед населення України та беззаперечне ствердження бажання цього населення увійти до складу Росії. Особливо вражає у риториці В.В. Шульгіна напрочуд чітке використання ним терміну “інтервенція” по відношенню до планованого білогвардійцями наступу на Україну, який стався вже через два місяці. Як бачимо, у 2014 р. зберігаються всі означені постулати та позиції, лише термін “Малоросія” замінено сучасними російськими правителями та ідеологами терміном “Новоросія”.

Василь Віталійович Шульгін (1878, Київ — 1976, Владимир) — російський політичний діяч, публіцист. Відомий своїми російськими націоналістичними і монархічними поглядами, антисемітизмом та українофобією.

Як відомо, записка В.В. Шульгіна, після її доопрацювання главкомом, стала відомою під назвою “Записка про програмні дії Добровольчої армії” [27, с.31].

Сам головнокомандуючий висловлювався співзвучно і не менш категорично, обґрунтовуючи дії свого уряду: “Перше національне питання, яке стало на чергу, було українське. В уряду, який підтримала тодішня громадська думка і наукові сили, склався твердий і незмінний погляд на національну, релігійну і культурну єдність російського народу в особі трьох гілок його – великоруської, малоруської та білоруської” (виділено курсивом у джерелі. – О.І.) [11, с.104].

Російський дослідник національної політики генерала А.І. Денікіна О.С. Пученков стверджує, що мовна, культурна та історична близькість російського, українського та білоруського народів не дозволяла білим розглядати інакше ці народи як у нерозривній державній єдності з Росією. Відповідно, учасники білого руху сприймали український національний рух виключно як наслідок австро-угорських інтриг. Тому і політика білих по відношенні до України не допускала навіть думки про відокремлене її існування від Росії, навіть тимчасове [27, с.157]. Зазначені підвалини національної політики білогвардійців виправдовували у власних очах їхні агресивні плани і дії щодо України, її території, мови, культури, релігійних особливостей.

(продовження буде)

Джерела та література

1. Кандидов Б. Церковь и гражданская война на юге : материалы к истории религиозной контрреволюции в годы гражданской войны / Борис Кандидов – М. : Безбожник, 1931. – 295 с.
2. Кандидов Б. Церковно-белогвардейский Собор в Ставрополе в мае 1919 г. : материалы по вопросу об организации церковной контрреволюции в годы гражданской войны / Борис Кандидов – М. : Госиздат РСФСР “Московский рабочий”, 1930. – 94 с.
3. Кандидов Б. Денікін і церква / Борис Кандидов. – Харків : ДВОУ “Пролетар”, 1931. – 96 с.
4. Бляхин П. Крест и пулемет / П. Бляхин. – [2-е изд.]. – М. : Безбожник, 1929. – 79 с.
5. Шипов Я. Тихоновская церковь и Врангель. Исторический очерк : составлен на основании архивных материалов, найденных в Крыму / Я. Шипов. – М. : Красная Новь, 1923. – 44 с.
6. Соколов В. Православна церква в роки громадянської війни / В. Соколов. – Харків : ДВУ, 1930 – 68 с.
7. Корнієнко Л. Національне питання і релігія / Лавр. Корнієнко. – Харків : ДВОУ “Пролетар”, 1931. – 50 с.
8. Фаворський В. Боротьба за Жовтень і церква на Україні / В. Фаворський // Безвірник. – 1927. – № 11. – С. 3-12.
9. Плаксин Р.Ю. Крах церковной контрреволюции. 1917–1923 гг. / Р.Ю. Плаксин – М. : Наука, 1968 – 192 с.
10. Плаксин Р.Ю. Тихоновщина и ее крах. Позиция православной церкви в период Великой Октябрьской социалистической революции и гражданской войны / Р.Ю. Плаксин. – [2-е изд., перераб. и дополн.]. – Л. : Лениздат, 1987.– 208 с.
11. Деникин А.И. Очерки русской смуты: Вооруженные силы юга России. Заключительный период борьбы. Январь 1919 – март 1920 / Антон Иванович Деникин. – Мн. : Харвест, 2002. – 464 с. (Воспоминания, мемуары).
12. Врангель П.Н. Записки (ноябрь 1916 г. – ноябрь 1920 г.) : в 2 кн. [Електронний ресурс] / Петр Николаевич Врангель. – Кн. 2. – Мн. : 2000. – 171 с. – Режим доступу : http://filegiver.com/free-download/petr-nikolayevich-vrangel-zapiski-noyabr-1916-g-noyabr-1920-g-tom-2.pdf.
13. Федченков В., митр. На рубеже двух эпох / митр. Вениамин Федченков. – М. : Отчий дом, 1994. – 447 с.
14. Шавельский Г. Воспоминания последнего протопресвитера русской армии и флота : в 2-х т. / Г. Шавельский. – Нью-Йорк : Изд-во имени Чехова, 1954 – – Т. 2. – М. : Крутицкое патриаршее подворье, 1996. [Репринт. воспр. изд. 1954 г.]. – 416 с.
15. Крячко Н., свящ. Учреждение Временного Высшего церковного управления на Юго-Востоке России в 1919 году / свящ. Николай Крячко // Вестник церковной истории. – 2008. – Вып. 1 (9). – С. 5–55.
16. Молчанов Л.А. Мы не… дали верующим всего того, что должны были дать. Временное высшее церковное управление на Юге России [Електронний ресурс] / Леонид Алексеевич Молчанов // Память чести. Некоммерческий Фонд по увековечению памяти участников Белого Движения : веб-сайт. – Режим доступу : http://www.white-guard.ru/go.php?n=71&id=1152.
17. Доценко О. Літопис української революції: Матеріали й документи до історії української революції / Олександер Доценко. – К. ; Львів : Накладом автора, 1923. – Т. ІІ. – Кн. 4. 1917–1922. – 364 с.
18. Євсєєва Т.М. Російська православна церква в Україні 1917–1921 рр.: конфлікт національних ідентичностей у православному полі / Тетяна Миколаївна Євсєєва. – К. : Ін-т історії України НАН України, 2005. – 362 с.
19. Стародуб А. Проблема статусу Російської Православної Церкви в Україні в 1918–1921 рр. // Просемінарій. Медієвістика. Історія Церкви, науки і культури. – К., 1997. – Вип. 2 – С. 202–211.
20. Ульяновський В.І. Церква в Українській Державі 1917–1920 рр. (доба Гетьманату Павла Скоропадського) : Навч. посіб. / В.І. Ульяновський. – К. : Либідь, 1997. – 320 с.
21. Андрусишин Б.І. Церква в Українській Державі 1917–1920 рр. (доба Директорії УНР) : Навч. посібн. – К. : Либідь, 1997. – 176 с.
22. Собрание узаконений и распоряжений правительства, издаваемое Особым совещанием при главнокомандующем вооруженными силами на Юге России : Отдел первый. – 1919. – 27 августа. – № 18. – Ст. 109.
23. Собрание узаконений и распоряжений правительства, издаваемое Особым совещанием при главнокомандующем вооруженными силами на Юге России : Отдел первый. – 1919.– 9 октября. – № 30. – Ст. 245.
24. Собрание узаконений и распоряжений правительства, издаваемое Особым совещанием при главнокомандующем вооруженными силами на Юге России : Отдел первый. – 1919.– 15 октября. – № 32. – Ст. 302.
25. Собрание узаконений и распоряжений правительства, издаваемое Особым совещанием при главнокомандующем вооруженными силами на Юге России : Отдел первый. – 1919.– 15 октября. – № 32. – Ст. 290.
26. Собрание узаконений и распоряжений правительства, издаваемое Особым совещанием при главнокомандующем вооруженными силами на Юге России : Отдел первый. – 1919.– 15 октября. – № 32. – Ст. 291.
27. Пученков А.С. Национальная политика генерала Деникина (весна 1918 – весна 1920 г.) / Александр Сергеевич Пученков. – СПб. : Полторак, 2012. – 338 с.

(Повний список джерел та літератури – див. допис (III), яким буде завершене розміщення цієї статті на Краснопілля Інфо)

Джерело:
Православна церква і російська агресія в Україні (1919–1920 рр.): Ч. 1. Ідейні орієнтири та характер діяльності / О. М. Ігнатуша // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – 2014. – Вип. 38. – С. 122-133.

Веб-джерело:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/Npifznu_2014_38_25

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.