Сергій Наумов: Пантелеймон Куліш як співтворець «українського проекту» ХІХ ст. (II)

(закінчення)

Вагомою складовою «українського проекту» в варіанті П. Куліша середини ХІХ ст. була розробка відповідної версії історії України («націоналістичного історичного міфу» про Україну). Її елементи присутні в різних за змістом і характером виданнях – як уже згаданих, так і пізніших: роман «Чорна рада» (1846 р.), збірка «Записки о Южной Руси» (1856-1857 рр.), історичні публікації в «Основі» («Історія України од найдавніших часів», «Хмельнищина»). На нашу думку, Куліш свідомо творив «свою» історію, виходячи з придатності її для національної пропаганди, а не просто піддався, скажімо, власним емоціям чи романтичній традиції: це підтверджується як цілеспрямованістю, мотивацією, логікою діяльності письменника, так і популяризаторською спрямованістю згаданих творів. У будь-якому разі його праці того періоду мають очевидний тенденційний характер, відображають прагнення автора задавнити й возвеличити історію власного народу, «сповнену героїчних подвигів і захопливих пригод»[29].

В зображенні Куліша українці постають як давнє, автохтонне населення, історія і назва якого простежуються ще з дохристиянських часів[30]. Давньоруська держава мала виразно український характер: хоча з приходом варягів українці-поляни й прийняли назву «Русь», але швидко асимілювали їх, так що варязькі князі заговорили українською[31]. Цікаво, що автор «Повісті», звертаючись до читачів, з очевидною індоктринальною метою видає «українську» версію історії Київської Русі за всім відомий, доконаний факт (історію українців «можна почати ще від часів, Аскольда, Дира, Олега, Ігоря та Святослава, але вам це вже давно відомо». Тут слід нагадати слушне й принципово важливе для нашої теми зауваження В. Рички: «У ХІХ ст. пригадування і привласнення києво-руської історичної спадщини в культурній пам’яті України було доволі спорадичним і непослідовним. У тогочасному історієписанні «українська» (або «малоросійська») минувшина нероздільно пов’язувалася з історією козацтва… Монопольне присвоєння російським наративом києво-руської історичної спадщини у «малоросійському» історіографічному дискурсі підважив П. О. Куліш, який спробував розповісти історію українського народу його ж власними споминами в піснях та думах»[32].

Подальший виклад історії України багато в чому видається звичним, традиційним для патріотичної історіографії, проте для того часу він був новаторським. Вона відзначається тяглістю, безперервністю, національним і соціальним гнобленням, героїчною визвольною боротьбою народних мас і численними зрадами провідної верстви. При цьому Куліш нерідко оперує етнічними (національними), а не соціальними категоріями, широко застосовує етнонім «українці», вживає такі вирази, як «національна мова», «національна честь», «організм нації»[33]. На кожному відрізку історичного шляху український народ виявляє свої кращі якості, які вигідно вирізняють його з-поміж інших («дотепніший народ»). Завдяки цьому в давнину йому вдалося посісти й утримати кращі землі, відтіснивши сусідів – поляків і росіян. Згодом українська мова й культура, як більш розвинені, стали джерелом численних запозичень і привласнень з боку тих же сусідів. Козацтво прославило Україну на всю Європу своїми військовими звитягами. Українці наділяються й іншими позитивними рисами, такими, як демократичність, миролюбність, волелюбність, культурність тощо.

Поряд з цим у викладі Куліша постійно (а не як «спорадичні випади», за висловом Н. Яковенко[34]) присутній образ «чужого», ворога – підступного, агресивного і жадібного сусіда, який прагне поневолити й експлуатувати, знов-таки, миролюбних і волелюбних українців. Це послідовно татари, поляки, росіяни, до яких додаються ще й євреї. Куліш оцінює їхню ворожість і агресивність як ситуативну, так би мовити, конкретно-історичну, не виводячи на рівень національної ворожнечі, ксенофобії. Але в будь-якому разі він чинить за канонами націоналістичного міфу[35], в якому позитивна (стверджувальна) складова доповнюється й підсилюється фобійною. Вони обидві несуть, крім індоктринального, ще й емоційне навантаження, спрямовані, поміж іншим, на підживлення національного сентименту (любов до свого народу – ненависть до його ворогів).

Принагідно й не надто чітко Куліш визначав просторові межі української нації. Найчастіше вони окреслюються з південного заходу на північний схід («від Дунаю до Есмані»), подекуди фігурують також Причорномор’я та Кубань.

Історичні твори П. Куліша першої половини ХІХ ст. мали незаперечне значення для формування концепції і практики націєтворення, проте в силу свого більше пропагандистського, ніж наукового характеру вагомим надбанням вітчизняної історіографії не стали. Натомість його творча робота в галузі української мови й літератури оптимально поєднала в собі патріотичну складову з високим рівнем науковості чи художньості, дала потужний поштовх розвитку цих сфер національної культури. До речі, в сучасній літературі з історії «націоналізмів», серцевиною «національного проекту», навколо якої точиться основна боротьба, визнається мовне питання (на відміну від висхідної концепції «національного відродження», в якій вищою, вирішальною фазою боротьби виступав масовий національний рух з політичними цілями). При цьому спираються на критерії успіху мовної емансипації, розроблені В. Стюартом: ступінь стандартизації мови; дистанціювання від споріднених мов; «історичність»; життєздатність (під якою фактично розуміється поширеність мови – кількість її «користувачів» та застосування у всіх соціальних і культурних контекстах)[36].

В цю схему цілком уписується діяльність П. Куліша, пов’язана з мовним питанням, що, очевидно, підтверджує і релевантність схеми, і, в цій частині, адекватність нашої оцінки ролі цього діяча у формуванні «українського проекту». Куліш упродовж усього свого життя послідовно працював над тим, щоб довести право української мови на існування, її окремішність і функціональність, забезпечити їй визнання і гідне місце серед європейських мов, зробити потужним інструментом націєтворення. Вже в своїх працях 1840-х рр. він послідовно, на відміну від сучасників і попередників, вживав вираз «українська/малоросійська мова» (а не наріччя). Для нього українська мова – одна з найдавніших («наше слово загартоване в устах Олегів, Святославів, Володимирів іще тоді, як Москва й не наклюнулась»[37]) і найбагатших серед слов’янських, яка мала потужний вплив на формування російської і польської мов. Проте книжники ХVІ-ХVІІІ ст. повели українську мову хибним шляхом, все більше віддаляючи її від народної, а її багатства привласнили сусіди, найбільше росіяни. «Розв’язавши» у такий спосіб проблему історичності української мови й заявивши тим самим її право на існування й повноправний статус, Куліш взявся за ще більш складне й амбітне завдання – творення нової, повноцінної літературної мови на рівні тогочасних європейських мов. Так, у листі до О. Бодянського 23 травня 1846 р. він чітко вказував: «Задача в том, чтоб украинский язык поднять на степень литературного». В ті роки П. Куліш інтенсивно працював над виробленням стандартів української мови: її диференціюванням (як від російської, так і від польської), чистотою і народністю (цей аспект тоді видавався йому визначальним): «Читаю «Литовский статут» и отмечаю малороссийские слова, которых там множество, хочу составить особый из них словарик: он покажет состояние малороссийского или, лучше сказать, древнерусского языка до того времени, когда он начал ополячиваться»; «во время моих путешествий по Малороссии я записывал разного рода народные рассказы, стараясь изучить простую речь, чуждую того влияния, какое потерпел язык образованного нашего общества от языков западных»[38]. «Ніхто більш мене не силкувавсь викувати мову антимосковську»[39], – стверджував пізніше Куліш.

Таким чином, йдеться про його свідому роботу принаймні над трьома емансипаційними мовними чинниками (історична спадщина, стандартизація, дистанціювання). Вона стала значно масштабнішою й результативнішою в другій половині 1850-х – на початку 1860-х рр. Куліш тоді не тільки плідно працював над основами літературної української мови, а й фактично став на чолі руху інтелектуалів, об’єднаних ідеєю творення української літературної мови навколо петербурзької «Основи». Для О. Міллера мовотворчі зусилля Куліша та інших редакторів «Основи» є безсумнівним свідченням їхніх цілеспрямованої націоналістичної роботи, результатом яких мало стати формування української ідентичності, культурний і навіть політичний сепаратизм від Москви[40]. На його думку, саме вони, вийшовши за рамки попередніх мовних практик, які мали «органічний» і прагматичний характер та доброзичливо сприймалися суспільством, і намагаючись надати мові «сакрального, універсального значення», привнесли в «малоросійське» мовне питання націоналістичну складову, яка спричинила його загострення й політизацію, що зрештою обернулося Валуєвським циркуляром[41].

На той час припадає найбільш відомий мовотворчий внесок П. Куліша – укладення фонетичного правопису української мови («кулішівки»), якою він видав тоді ж кілька праць і якою друкувалась «Основа». Стандартизації, лексичному збагаченню й популяризації української мови мав слугувати її словник, роботу зі складання розпочав Куліш, а згодом за його ініціативою розгорнула «Основа»[42]. В чомусь схожі завдання на початковому рівні мала вирішувати й «Граматка», яку П. Куліш розробив та видав накладом спершу 5 тис., а згодом 8 тис. примірників[43].

Велику увагу в мовотворенні Куліш приділяв, користуючись висловом Ю. Шевельова, «географічній синтезі» (а пізніше й «історичній»)[44], докладаючи зусиль, щоб літературна мова відображала все багатство діалектів і говірок, включаючи й західноукраїнські (щодо останнього за ним Ю. Шевельов визнавав пріоритет). Крім того, він був одним із ініціаторів і творців стильового розмаїття національної мови, яке б уможливлювало виконання нею всіх необхідних функцій, властивих розвиненій європейській мові. В контексті поширеної нині конструктивістської парадигми націє- і мовотворення важливою є думка П. Куліша про те, що літературну мову неможливо штучно сконструювати і нав’язати, вона має творитися на основі народного життя і народної мови («a posteriori життя народнього, а не a priori»[45]), з обов’язковим залученням «книжної» мови та іншомовної лексики.

Внесок П. Куліша у формування нової української літератури (в націєтворчому контексті – як ключової складової «високої» культури і знаряддя національної пропаганди) визначається насамперед його першістю в творенні нових літературних форм та визначенні стратегічних ціннісних орієнтирів її розвитку, серед яких найголовнішими, схоже, були народність і європейськість. Цей сегмент творчості письменника ґрунтовно досліджений, тож, щоб не повторюватись, пошлемося на авторитетну оцінку літературознавця Є. Нахліка,: «Особлива заслуга Куліша в тому, що він одним із перших став на шлях інтернаціоналізації, насамперед європеїзації художніх форм нової української літератури (жанрових, ритмомелодичних, строфічних». В епічній прозі Куліш дав перший зразок історичного роману Чорна рада») та оповідання-ідилії («Орися»), у драматургії – створив найдовершеніші в тогочасному українському письменстві взірці драми у віршах («Драмована трилогія»). Його містерії та філософсько-історичні драми й поеми формували нову лінію в розвиткові української драматургії… Куліш «розширив… рамки особистісної лірики, випроваджуючи її поза національний тин, європеїзуючи її» (Б. Лепкий)»[46]. Загальновизнані заслуги П. Куліша як родоначальника українського літературного перекладу, української літературної критики й історії національної літератури[47].

Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров

П. Куліш не тільки творив основи «українського проекту», а й став одним із перших його популяризаторів і пропагандистів, намагався поширювати національну ідеологію, прищеплювати українську ідентичність. Це цілеспрямовано й послідовно робилося ним особисто в «вузькому» колі, серед знайомих, друзів, однодумців (Т. Шевченка, М. Костомарова, В. Білозерського, кореспондентів по листуванню та ін.). «Широкий», загальноукраїнський вимір пропаганди мали, зокрема, заходи П. Куліша щодо поширення ідеї й навчально-методичного забезпечення початкової освіти, перекладу й видання Біблії українською мовою. Загалом же він реалізовувався передусім через літературно-видавничу діяльність письменника, яка практично з самого початку мала відповідне спрямування. Вже ранні твори 1843-1846 рр. виразно демонструють прагнення автора донести своїх ідеї до широкого загалу. Про це свідчить спосіб їх викладу – неприховано тенденційний, можливо, навіть нав’язливий, аксіоматичний і водночас гранично доступний, спрощений і популярний. Цій меті слугувала також форма творів – стилізація під народні думи, розповідь від першої особи, апелювання до читача тощо.

П. Куліш першим в українському русі усвідомив інструментальні можливості періодики щодо національної пропаганди і взявся за їх реалізацію. Як відомо, успіх націєтворення сучасні дослідники не в останню чергу пов’язують саме з засобами масової комунікації – достатньо згадати комунікаційну теорію К. Дойча, активно підтриману, наприклад, М. Грохом[48], чи зауваження Е. Сміта (з посиланням на Б. Андерсона) про те, що «нації засновано на національних «друк-спільнотах», таких, що читають літературу й періодику національною мовою, переважно повісті й газети, в яких уявна політична спільнота зображалася б у соціологічно яскравій і легко пізнаваній формі»[49]. Спершу він охоче скористався нагодою опублікувати в непридатному, здавалося б, для цього петербурзькому дитячому журналі «Звездочка» свою «Повість про український народ». Підзаголовок «для дітей старшого віку» явно дисонує зі змістом, стилістикою і характером цього твору, насправді адресованого дорослому читачеві з очевидною індоктринальною метою.

Після тривалої перерви, пов’язаної з відбуттям покарання у справі Кирило-Мефодіївського товариства, П. Куліш повертається до ідеї використання періодики у пропагандистських цілях, намагаючись заснувати українське періодичне видання. Після невдалої спроби з «Хатою» (вдалося видати тільки альманах замість журналу) таким органом стала «Основа». За слушним зауваженням О. Міллера, «в центре внимания публицистов «Основы» была задача формулирования особой малорусской идентичности с типичным для такого националистического дискурса вниманием к вопросу о самостоятельности украинского языка, а также к истории и к проблеме национального характера»[50]. Таку спрямованість журналу забезпечувала саме присутність П. Куліша, який пізніше наголошував: «Саме ім’я сему місячникові нарек аз, програму до нього скомпонував аз»[51]. Був співорганізатором, співредактором і одним із провідних авторів, особистий внесок якого оцінюється дуже високо: А. Животко називав «головним керманичем і організатором»[52], Є. Нахлік зазначав, що «з-поміж усіх співробітників «Основи» (організаторів, редакторів, видавців, авторів) різнобічна участь Куліша у цьому журналі сумарно виявилася найвагомішою»[53].

П. Куліш узяв на себе технічне забезпечення видання української літератури, заснувавши у Петербурзі власну, першу українську друкарню. Її продукція 1860-1862 рр. мала пропагандистське призначення: тут друкувалися «Хата», «Основа», популярні твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, кількадесят брошур для народу в серії «Сільська бібліотека» (Є. Нахлік згадує «понад два десятки «метеликів» із творами тогочасних українських письменників»[54], а О. Міллер, спираючись на дані О. Дея, пише про 39 різних брошур українською мовою[55]). П. Куліш приділяв увагу і заключній ланці використання української літератури як засобу національної пропаганди – її розповсюдженню (від укладання угод із книготорговцями до продажу книг за ціною, нижчою собівартості, й навіть безкоштовного роздавання своєї продукції[56]).

Національно-культурна діяльність П. Куліша забезпечила йому надзвичайно високий авторитет серед українців і визнання російської інтелігенції, створила ореол справжнього лідера українства початку 1860-х рр. Проте «оформити», закріпити за собою це лідерство, стати на чолі українського національного руху Наддніпрянщини, становлення якого розпочиналось у форматі українофільських громад, Куліш не зміг і швидше за все, не особливо й прагнув. Уже в перші пореформені роки він поступово втрачає лідерські позиції, більше того, відходить від активної діяльності в громадівському русі, вступає в полеміку з його діячами, критикує ідеологію і практику українофільства. В поєднанні з ідейною еволюцією українського руху й самого Куліша, особистими конфліктами це зрештою спричинилося до занедбання, маргіналізації його концептуальних напрацювань попереднього періоду, а отже, й його варіанту «українського проекту». Частина ідей П. Куліша в подальшому продовжувала впливати на свідомість нових поколінь українських діячів (особливо і довше в Галичині), зберігала свою актуальність і присутність у чергових версіях «національного проекту», але в ролі його творців виступали вже інші.

Питання при причини й обставини поступового відходу П. Куліша від українофільського руху варте спеціального дослідження. Поки що ж очевидно, що вони мали обопільний характер, були пов’язані як з особистісними якостями П. Куліша, так і зі сприйняттям його та його ідей у громадівському середовищі. Щодо першого слід вказати передусім на дві речі: еволюцію поглядів П. Куліша та особливості його характеру й поведінки. Зміни в його поглядах помітні вже в межах досліджуваного періоду, якщо порівнювати твори 1840-х рр. і другої половини 1850-х – початку 1860-х рр. Романтичні уявлення й захоплення молодості втратили свою гостроту, покарання у справі кирило-мефодіївців не минулося безслідно (деякі дослідники схильні стверджувати про мало не десятирічну депресію Куліша), далися взнаки нові суспільні реалії (урядові реформи й пов’язані з ними ілюзії, труднощі поширення «українського проекту» та ін.). Як наслідок, націоналізм Куліша стає менш радикальним і переконаним, у листуванні відчуваються нотки песимізму (на початку 1864 р. він згадував ті часи, коли «мог воображать себя… преобразователем украинского общества. Теперь всё это оказалось мечтами, которые только тем и дороги, что напоминают нам более счастливое время»[57]), розпочинається переоцінка цінностей, яка в наступні десятиліття стане кардинальною. Письменник частіше вдається до російської мови, вживання виразів «малоросійський», «південноросійський», висловлює сумніви щодо можливостей української літературної мови, української періодики тощо, починає переглядати своє бачення української історії, ролі в ній мас і еліт, ставлення до «демократичності» української нації. «Такий» Куліш ставав усе менш цікавим, а його ідеї – все менш придатними для патріотично налаштованої молоді. Це було особливо помітно на тлі гіпертрофованих особистих амбіцій, своєрідного нарцисизму Куліша, його непорушної переконаності у своїй правоті, які проявляються все більше.

Певною мірою можна говорити й про зміну та конфлікт поколінь в українському русі, на що вказував ще С. Єфремов: «В «Основі» зустрілися два покоління українського громадянства. Старше – заступники 40-х років, що аж тепер хоч почасти, хоч маленьку дістали спромогу прикласти до літератури й ширити ідеї Кирило-Мефодіївського братства; молоде покоління – шестидесятники, що виховувались, правда, на тих самих братських традиціях, але зазнали вже впливу й нових часів – од тієї демократичної літератури, що з новою силою прокинулася в Росії після Кримської кампанії. На чолі першого стояли такі популярні серед українців люди, як Куліш і Костомаров, – Шевченко помер на самому початку «Основи»; визначнішими з другого були – Антонович, Рильський, Житецький, Кониський, Чубинський та інші, що тільки-но починали свою літературну й громадську діяльність»[58]. Міжособистісні проблеми накладались на міжпоколінні: відомі висловлювання В. Антоновича початку 1860-х рр. про антипатію до П. Куліша за його амбіції, а Куліш писав про своє тогочасне розчарування провідними громадами – петербурзькою («нелюба була вона йому», «чужа стала йому та хата») й київською («київську громаду ще менш він уподобав»)[59]. Напевне, далися взнаки й ідейні розходження. П. Куліш був переконаним націоналістом-культурником, віддавав пріоритет мовно-культурній емансипації, творенню «високої» культури, все далі відходив від захоплення народною стихією і все більше уваги звертав на «культурні», заможні верстви. Молодше ж покоління на межі 1850-1860-х рр. більше орієнтувалось на народницьку концепцію нації й національної історії, служіння народу, що ототожнювався з селянством, соціально-культурні питання.

Початковими «маркерами відходу» П. Куліша від організованого українського руху і відповідної втрати ним свого провідного становища серед українства взагалі та як творця «українського проекту» зокрема можуть слугувати його резонансна стаття (фактично відкритий лист) «Украинофилам» 1862 р. та діяльність у російській адміністрації в Варшаві 1864-1867 рр. Стаття в той час не була опублікована (це сталося лише в 1911 рр.), проте поширювалась у списках і була достатньо відомою. Вона мала відверто критичний, ревізіоністський характер і, можливо, була останньою спробою П. Куліша втримати власне лідерство та «правильний» вектор українського руху. Протиставляючи два покоління українських патріотів: «народолюбців» 1840-х рр. та «українофілів» 1860-х рр., Куліш піддав гострій критиці ідеологію і практику українофільства, вказав на неприйнятні для нього, «дикі тенденції» в його розвитку, намагався пропагувати деякі зі своїх «нових» ідей[60]. Незалежно від справедливості чи несправедливості цих докорів, для нашої теми важливо, що стаття, з одного боку, відобразила одинокість її автора, а з іншого – викликала невдоволення в українських колах як своїм змістом, так і повчальним тоном. Щодо урядової служби, то праця на досить високих посадах у імперських структурах на території Польщі, особливо відразу після придушення Січневого повстання, була негативно сприйнята в широких опозиційних колах як участь у реакційних, русифікаторських заходах царського уряду (тим більше, що й сам Куліш заявляв про своє прагнення до «примирения с правительством»[61]). Після цих двох актів П. Кулішу треба було б докласти значних зусиль, щоб повернути собі втрачене становище в українському русі. Але він, як відомо, цього не зробив.

Таким чином, П. Куліш, на нашу думку, по праву належить до «будителів» української нації, може вважатися не лише співтворцем «українського проекту» ХІХ ст., а й першотворцем його основ, котрі в синтезованому вигляді (якого Куліш не створив) можна було б вважати початковим варіантом цього «проекту». Звичайно, це не була розгорнута, цілісна програма націєтворення, але це був напрям і спосіб його започаткування. П. Кулішеві зрештою так і не вдалося здобути заслужене визнання, а його варіант з багатьох причин не став і не міг стати основним, проте окремі його складові знайшли відгук і продовження в пізніших концепціях і творах.

Сергій Наумов, доктор історичних наук, професор (м. Харків)


[29] Куліш П. Повість про український народ. – Л., 2006. – С. 53.
[30] Книга о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького // Кирило-Мефодіївське товариство: Зб. док. у 3 т. – К., 1990. – Т. 2. – С. 67.
[31] Куліш П. Історія України од найдавніших часів // Основа. – 1861, верес. – С. 82; Його ж. Зазивний лист до української інтелігенції // Куліш П. Твори в двох томах. – К., 1994. – Т. 1. – С. 407.
[32] Ричка В. М. Києво-руська спадщина в російській та українській історіографії ХІХ ст. // Укр. іст. журн. – 2011. – № 2. – С. 145, 149.
[33] Куліш П. Повість про український народ. – Л., 2006. – С. 95, 96, 102 та ін.
[34] Яковенко Н. Кого та як іншує Михайло Грушевський в «Історії України-Руси» / Н. Яковенко // Образ Іншого в сусідніх історіях : міфи, стереотипи, наукові інтерпретації : матеріали міжнар. наук. конф. – К., 2008. – С. 90.
[35] Див., напр.: Шнирельман В. Ценность прошлого: этноцентристские исторические мифы, идентичность и этнополитика // Реальность этнических мифов / Под ред. А. Малашенко и М. Б. Олкотт. – М., 2000. – С. 21.
[36] Див., напр.: Андерсон Б. Уявлені спільноти. – С. 95; Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении. – С. 80, 82; Вульпиус Р. Языковая политика в Российской империи и украинский перевод Библии (1860-1906) // Ab Imperio. – 2005. – № 2. – С. 191-192.
[37] Куліш П. Зазивний лист до української інтелігенції. – С. 407.
[38] Куліш П. Листи до М. Д. Білозерського. – Львів; Нью-Йорк, 1997. – С. 35.
[39] Цит. за: Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. – Т. 2. – С. 387.
[40] Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении. – С. 73, 79.
[41] Там само. – С. 80-81.
[42] Кулиш П. Об издании украинского словаря // Основа. – 1861, січ. – С. 333-334.
[43] Моє життя (Жизнь Куліша). – С. 130-131.
[44] Енциклопедія українознавства. – Львів, 1994. – Т. 4. – С. 1362.
[45] Цит. за: Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. – Т. 2. – С. 391.
[46] Там само. – С. 287.
[47] Див.: Грушевский М. Развитие украинских изучений в ХІХ в. и раскрытие в них основных вопросов украиноведения // Украинский народ в его прошлом и настоящем. – СПб., 1914. – Т. 1. – С. 24-25; Франко І. Професор Омелян Огоновський // Франко І. Зібрання творів у 50 т. – Т. 43. – С. 365; Єфремов С. Історія українського письменства. – С. 59; Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. – Т. 2. – С. 290; та ін.
[48] Хрох М. От национальных движений к полностью сформировавшейся нации: процесс строительства наций в Европе // Нации и национализм. – М., 2002. – С. 130-131.
[49] Сміт Е. Д. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія / Пер. з англ. – К., 2004. – С. 77.
[50] Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении. – С. 79.
[51] Цит. за: Животко А. П. Історія української преси. – К., 1999. – С. 72.
[52] Там само.
[53] Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. – Т. 1. – С. 142.
[54] Там само. – Т. 2. – С. 396.
[55] Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении. – С. 63.
[56] Моє життя (Жизнь Куліша). – С. 130-131.
[57] Цит. за: Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. – Т. 1. – С. 212.
[58] Єфремов С. Історія українського письменства. – С. 387.
[59] Моє життя (Жизнь Куліша). – С. 134.
[60] Кулиш П. А. Украинофилам // Пам’ятки суспільної думки України XVIII – першої половини XIX ст.: Хрестоматія. – Дніпропетровськ, 1995. – С. 423-438.
[61] Цит. за: Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. – Т. 1. – С. 216-217.

Опубліковано: Українсько-македонський науковий збірник. К., 2014. Вип. 6. С. 54-70.

Веб-джерело:
https://history.sumy.ua/research/article/9398-naumov-serhii-panteleimon-kulish-iak-spivtvorets-ukrainskoho-proektu-khikh-st.html
Четвер, 15 липня 2021 09:33
Сергій Наумов, доктор історичних наук, професор (м. Харків)
Наумов Сергій. Пантелеймон Куліш як співтворець “українського проекту” ХІХ ст.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.