«Національний проект» є одним із ключових концептів у сучасних теоріях і емпіричних дослідженнях націєтворення «історичного» чи «довгого» ХІХ ст. Переконливим свідченням імплементації цього концепту в суспільну й, зокрема, історичну свідомість можуть бути як частота вживання в текстах, очевидна й без проведення контент-аналізу, так і його присутність у тематиці статей і дисертаційних досліджень молодих науковців як за кордоном, так і в Україні.

З точки зору його ґенези «національний проект» трактується переважно як специфічна, одна з численних реакцій інтелектуалів на суспільні реалії (модернізацію, становище населення, політику влади тощо) під впливом націоналізму або виключно як результат засвоєння ідеології націоналізму та запозичення його схем. Змістовно він виглядає як процес створення певною соціальною групою (як правило, купкою інтелігентів – «будителів нації»), яка претендує на провідну роль, нового («національного») образу, нового уявлення суспільства про себе (як про «націю») і прищеплення його достатньо довільно визначеному людському колективу.

За словами Г. Касьянова, «нація мала виникнути спочатку в уяві діячів «національного відродження» як умоглядна конструкція, і лише згодом ця справді «уявлена» спільнота, цей проект були пов’язані в єдине ціле, узгоджені з «об’єктивними» соціально-політичними, культурними, геополітичними та іншими реаліями». Вже зі сказаного випливає, що розуміння меж «національного проекту» різниться: його можна розглядати як саму ідею чи зміст («ідеальний образ нації») / ідею і програму / ідею, програму і практику націєтворення. У будь-якому випадку серцевиною проекту є вихідна, базова схема, «ідеальний образ нації», який у подальшому уточнюється, вдосконалюється, шліфується, навколо втілення якого в життя точиться боротьба.

Про український «національний проект» імперської доби написано вже багато. Проте якісно ситуація залишається, на наш погляд, незадовільною: розробленість, змістовне наповнення «українського проекту» ХІХ – початку ХХ ст. далекі від ідеалу й досягаються головним чином за рахунок опису діяльності причетних до нього діячів та організацій, подібно до того, як це робилося й раніше, в рамках історії українського національного «руху» чи «відродження». Поодинокі спроби концептуалізації «українського проекту» належать, знов-таки, молодим дослідникам[1] і вже з цієї та низки інших, більш істотних причин не знаходять помітного відгуку. В обох напрямках – емпіричному й теоретичному – зроблено ще замало, й інколи складається враження, що концепт «український проект» буде швидше витіснений якимось іншим (як то було з «відродженням»), аніж належним чином досліджений. Але до тих пір, доки історики не поставили під сумнів життєздатність і дослідницькі можливості концепції «національних проектів», є сенс і потреба продовжувати й поглиблювати їх вивчення.

Однією з основних складових «національних проектів» можна вважати діяльність їхніх творців, яких нерідко називають «будителями нації». Цей вираз достатньо нечіткий, розпливчатий і емоційний, тож при бажанні до категорії «будителів» можна зарахувати мало не кожного діяча, причетного до української культури ХІХ ст. На нашу думку, в її рамках варто розрізняти принаймні дві-три групи людей відповідно до їхньої ролі у формуванні «українського проекту» і ставлення до «українського питання». Одна з них, перша за часом, об’єднувала швидше реаніматорів, популяризаторів і переспівувачів старої культури, аніж творців нової. Друга група – це безпосередні творці «національного проекту», які свідомо й цілеспрямовано формували теоретичний каркас, основи концепції майбутньої нації й намагалися популяризувати їх у суспільстві.

Представники першої групи з точки зору їхньої свідомості були щонайбільше носіями регіональної «малоросійської» ідентичності (бо серед них були й люди, позбавлені її, які звертались до «малоросійської» проблематики з якихось інших, крім патріотично-ностальгійних, резонів) в її суто культурному варіанті, позбавленому будь-яких визвольних мотивів, суб’єктивно далекими від усвідомлення суті і завдань націєтворення, що взагалі характерно для його першого етапу. Разом з тим об’єктивно їхні творчі здобутки в галузі української («малоросійської») історії, словесності, етнографії, власне, і складали зміст цього етапу, забезпечували присутність «малоросійської» тематики в суспільному, зокрема, культурному житті і підживлення відповідних романтично-ностальгійних настроїв. До того ж їх можна вважати (принаймні, до певної міри) «українською відповіддю» формуванню російської національної культури, альтернативою її безроздільному домінуванню в «малоросійському» суспільстві. В подальшому все це могло слугувати (і слугувало) підвалиною для формування повноцінної («високої») модерної української культури, ідеологічних постулатів національного руху, поширення «національного сентименту» як необхідної емоційної основи для появи нового покоління його діячів.

Відповідно можна було б говорити про існування в першій половині ХІХ ст. двох культурно-політичних «проектів» стосовно історичної долі населення українських земель, які вийшли з середовища місцевої культурної еліти. На межі ХVІІІ-ХІХ ст. в середовищі інтелектуалів колишньої Гетьманщини і Слобожанщини цілковито панував «малоросійський проект», змістом і завданням якого було визначення місця «Малоросії» (українських земель) та її населення в єдиному державному і соціальному організмі Російської імперії. В «історичну» (з 1861 р.) другу половину ХІХ ст. малоросійське/українське суспільство вступило, вже маючи в своєму складі переконаних прихильників окремішності української нації та певний арсенал ідей, які її мали підтвердити (основи «українського проекту»).

Можливо, проекти на кшталт «малоросійського» актуальні для ситуацій з достатньо високим рівнем подібності/спорідненості домінантних етносів і етнічних меншин, коли останні усвідомлювали своє підпорядковане становище, але сприймали його як релевантне, доволі комфортне, в чомусь навіть виграшне. Тому «малоросійський проект» був спрямований у кінцевому підсумку на розширення, закріплення, освоєння суспільної ніші за місцевою (регіональною, етнічною) елітою. Змістові акценти змінювалися в залежності від питомої ваги і суспільної ролі еліти: старої (старшинсько-шляхетської), якій були притаманні ностальгійно-реставраційні, включаючи політичні, ідеї й настрої, – чи нової (інтелігенція), спрямованої на «прогресивні» культурні цінності, творення нових культурних феноменів на «історичній» основі та їх суспільне визнання. В цьому зв’язку є сенс говорити про два варіанти чи різновиди «малоросійського проекту» (і водночас його стадії) – шляхетський (суспільно-політичний) та інтелігентський (мовно-культурний). Елітарний характер «проекту» підкреслювався й тим, що він виключав суб’єктність народних мас, простолюду, позиція якого до уваги не бралась і якому нічого не адресувалось. У цьому сенсі, наприклад, показовим є наголошування П. Куліша (1858 р.) на тому, що І. Котляревський «був панський писатель, і для панів скомпонував Енеїду»[2].

На нашу думку, рушієм переходу від «малоросійського» до «українського проекту», ключовою фігурою в формуванні основ і популяризації останнього, лідером вкрай нечисленної групи «будителів-творців» модерної української нації в «історичній» першій половині ХІХ ст., точніше, до початку 1860-х рр. включно, був Пантелеймон Куліш.

Не можна сказати, що подібна постановка питання є цілковито новаторською. Безпосередню причетність П. Куліша до процесу націєтворення, його визначну роль або й пріоритет у формуванні певних сегментів національної культури й концепції української нації визнано вже давно. Проте цим оцінкам бракує цілісності, як правило, мова йде про той чи інший аспект його творчості; нерідко постать П. Куліша оцінюється лише в поєднанні з іншими діячами; здебільшого не береться до уваги мінливість його суспільної ролі; зрозуміло також, що автори ХІХ-ХХ ст. не могли оперувати такими поняттями, як «національний проект».

Так, І. Франко відзначав, що П. Куліш з М. Костомаровим «обік Шевченка розпочали нову добу українського літературного і загалом духового розвою»[3]. В певному сенсі й контексті він ставив Куліша навіть вище за Шевченка, якого в своїй концептуальній статті «Метод і задача історії літератури», опублікованій у 1891 р., не називав національним письменником, натомість стверджуючи: «Перший, по моїй думці, справді національний український, т. є. писатель, котрий старався по змозі своїх сил відповісти потребам своєї суспільності, зобразити її погляди та бути з нею, як німець каже, in der Fühlung [в контакті] і йти в рівноряд з її розвоєм національним і суспільним, – се Панько Куліш. Вже 1842 р. в своїй поемі «Україна» він проявив себе таким…». Водночас І. Франко наголошував і на іншій, організаторській складовій діяльності П. Куліша, яка мала націєтворче спрямування: «Се був заразом знатний на свій час організатор духової праці, що не тільки старався зображувати суспільність українську, але силкувався розбуркати її на всіх кінцях до нового, суспільного, духового і національного життя»[4].

С. Єфремов в «Історії українського письменства», яку він трактував передусім з позицій національних (неонародницьких), або, послуговуючись сучасною лексикою, в межах націоналістичного дискурсу, вказував на П. Куліша як на загальновизнаного основоположника (в концептотворчому й організаторському сенсі) й лідера українського руху до початку 1860-х рр. включно («головні підвалини українського руху склалися вже в «Основі» і з неї треба починати історію новітнього українства», «голова і всіма признаний привідця українського руху на початку 60-х років»)[5]. Паралельне вживання близьких за змістом слів «голова» і «привідця», очевидно, мало якраз відтінити й підкреслити такі значення останнього, як призвідник, ініціатор, організатор тощо[6]. До речі, значно пізніше саме ці означення – «провідця, організатор, прокладач шляху» в питаннях, пов’язаних з формуванням концепції української нації, української культури, літератури й історії, обрав для П. Куліша Ю. Шевельов[7].

Ще чіткіше визначив роль П. Куліша в українському націєтворенні О. Дорошкевич, характеризуючи опубліковані ним у 1927 р. листи П. Куліша до О. Милорадович: «В тодішній українській літературі ми не знайдемо твору – поезії, белетристики, публіцистики, – де б так повно, з такою силою переконання було окреслено завдання українського національного відродження», в них П. Куліш постає як «ідеолог і творець української нації в її шляхетських елементах», «організатор національної культури»[8].

Є. Маланюк наголошував на тому, що націєтворча діяльність П. Куліша вперше в Україні мала свідомий, цілеспрямований та інтелектуальний характер, вважав його першим рушієм національно-визвольної думки. Якщо Т. Шевченко для нього – «вибух національного підсвідомого», то П. Куліш – «перше (в добі Відродження) напруження національного інтелекту»[9]. Більше того, в одній із своїх праць Є. Маланюк називав справжніми творцями «національної мислі» у ХІХ ст. лише двох: П. Куліша й І. Франка. За його словами, «новітня національна мисль спалахує у Панька Куліша», а І. Франко «єдиний підхопив, поглибив і розбудував інтелектуальний пролог Куліша»[10].

В сучасній вітчизняній літературі з історії українського націєтворення поряд з ігноруванням і вельми стриманими оцінками внеску П. Куліша можна зустріти очевидні перебільшення, нерідко непереконливі, необґрунтовані твердження, переповнені не відповідними духовному світу ХІХ ст. категоріями[11]. Дуже скупо і як відвертого націоналіста й сепаратиста, одного з творців українського націоналізму характеризує П. Куліша знаний російський дослідник «українського питання» в Російській імперії О. Міллер[12].

П. Куліш вирізнявся з-поміж сучасників першої половини ХІХ ст. передусім своєю виразною національною ідентичністю – настільки, що в цьому відношенні поряд із ним просто нікого поставити. Тут йому поступався навіть «національний пророк» Т. Шевченко: порівнюючи ці дві постаті, дослідники виправдано, на наш погляд, вдаються до бінарних опозицій «свідоме – підсвідоме», «інтелектуальне – емоційне»[13]. Добре відомий і той «націоналізуючий» вплив, який Куліш чинив на своїх видатних соратників і друзів – Т. Шевченка, М. Костомарова та ін. Показовою є історія зі знаменитими шевченківськими рядками «наша дума, наша пісня не вмре, не загине», які набули такого «національного» звучання (замість первісного варіанту «наш завзятий Головатий не вмре, не загине») саме завдяки Кулішеві. Більше того, є окремі свідчення на користь того, що П. Кулішу тоді була властива, хоч і не в повній мірі, ексклюзивна національна ідентичність і пов’язана з цим відданість етноніму «українець» (а не «малорос»). Зокрема, в листі до М. Костомарова (1846 р.) він емоційно заявляв: «Зачем Вы говорите, что Вы не украинец?…Мы даем Вам права гражданства, при том же маменька Ваша украинка. Я не могу Вас так любить как люблю, когда считаю Украинцем. Можно ли так отвергать столь драгоценное для нас имя?»[14].

Він досить рано почав і згодом послідовно продовжував позиціонувати себе саме як національний, український, а не малоросійський діяч, письменник тощо. В одному зі своїх листів (1861 р.) він категорично заявляв: «я, готовившийся с детства быть украинским писателем и к старости не желающий ничего другого на земле…»[15]. Усвідомлення власної високої місії спонукало П. Куліша до постійної титанічної праці на благо свого народу, яка сприймалася ним як неуникненний, святий обов’язок, було одним із вирішальних чинників його подвижництва. Це стало правилом усього його життя, і вже в похилому віці він підтверджував: «Тут-бо нема того, що ось так я хочу! Ні, так я мушу, і щоб я ні робив, що ні роблено б і зо мною, а таки робитиму своє праведне діло»[16]. Тому епістолярній лексиці П. Куліша, яка стосувалася «українського питання», починаючи з 1840-х рр., властиві імперативність, цілеспрямованість, постановка завдань, які неодмінно мають бути виконані, причому все це нерідко стосувалося в першу чергу самого автора. Саме ці риси – національна свідомість, розуміння своєї ролі, цілеспрямованість і дієвість, неухильне просування до обраної мети, – властиві П. Кулішеві у ставленні до «українського питання», виокремлюють його з середовища малоросійських/українських патріотів першої половини ХІХ ст. і є однією з головних підстав для визначення його як співтворця і навіть, так би мовити, «першотворця» (для зазначеного періоду) «українського проекту».

Джерела національної свідомості П. Куліша були здебільшого традиційними. Малоросійські діячі 1830-х – 1840-х рр., за їхніми власними свідченнями, ставали українськими патріотами, як правило, під впливом народного середовища, історичних, літературних та фольклорно-етнографічних публікацій першої третини ХІХ ст. Так, П. Куліш вказував на суперечливість мовного оточення, яка вражала його за дитинства; відзначав роль «Енеїди» І. Котляревського та «Наських українських казок запорожця Іська Материнки» О. Бодянського, які були для нього та його товаришів по гімназії «первим ступнем народного самопознання нашого», й особливо «Українських народних дум і пісень» М. Максимовича, які він вивчив напам’ять і після яких він почав «шанувати рідну мову, що живе в устах народніх та його піснях»[17].

Разом з тим націоналізм П. Куліша підживлювався й зовсім несподіваними, на перший погляд, мало придатними для цього чинниками (можливо, точніше було б сказати, що чутливий щодо національного розум Куліша знаходив для себе живильний ґрунт у несподіваних, місцях). Такий вплив мало на нього прочитання Біблії, слово якої, за його власним визнанням, «воспламеняло сердце моё к любви, дружбе и своего рода патриотизму – патриотизму украинского слова»[18]. Через релігію П. Куліш утвердився в переконанні, що українська нація, як і будь-яка інша, є витвором Божим і мусить себе реалізувати, виконати свою історичну місію.

Питання про ґенезу поглядів і концепції Куліша-«націоналіста» потребує, поміж іншим, з’ясування ролі «зовнішніх», інонаціональних впливів. До цього спонукають і відомі (загалом достатньо безапеляційні) твердження авторитетних науковців про імітаційний характер націоналізмів узагалі й українського зокрема[19]. О. Міллер, аналізуючи якраз діяльність П. Куліша, принагідно, в дужках і без аргументації, формулює принципово важливий висновок: «Если образы, символы и тексты часто заимствовались украинофилами у поляков, то стратегия движения формулировалась в опоре на чешский образец…»[20].

Постать П. Куліша як першопрохідця в царині «українського проекту», здавалося б, є чи не найбільш релевантною для дослідження присутності й вагомості подібних запозичень. Проте поки що серйозних напрацювань тут не помітно. В О. Міллера, який у своїй монографії постійно апелює до діяльності П. Куліша, підтвердженням «імітаційної» версії можна вважати хіба що посилання на донощицький пасквіль М. Юзефовича 1875 р., в якому той, за словами О. Міллера, «подробно рассказывал историю обращения в украинофильство Кулиша поляком М. Грабовским»[21]. Дивно, що дослідник такого рівня некритично сприйняв документ вкрай тенденційного змісту і по суті підтвердив цю «історію» власним авторитетом, залишивши її без коментарів і подавши як доконаний факт. Тим часом, щоб переконатись у безпідставності тверджень Юзефовича, достатньо простого співставлення їх з фактами біографії і творчості Куліша. В сумно відомій записці стверджувалося, що Куліш під час архівної експедиції Правобережжям (1843 р.), перебуваючи протягом кількох тижнів у польського письменника М. Грабовського, став жертвою «польської інтриги», перейнявся антиросійськими настроями, наслідком чого й постала його «українськість»: «Оказалось, что умный и ловкий поляк найдя в Кулеше удобное орудие, в несколько недель перевернул на свой лад все его прежние взгляды и понятия: уверил его в самостоятельном значении и громадном историческом призвании малорусского племени, как особого народа, и убедил в том, что Хмельницкий не освободил этот народ, а окончательно погубил его, закабалив чужому московскому игу, гораздо более вредному, чем было иго польское. …Кулеш отдался всецело внушениям Грабовского, воспламеняясь враждою к Москве и возненавидел Хмельницкого…»[22].

В дійсності участь П. Куліша в експедиції стала можливою якраз завдяки сприянню М. Юзефовича, й між ними тоді велося жваве листування, зокрема й щодо М. Грабовського, але жодної небезпеки не вбачалось. Сам Куліш неодноразово висловлював своє захоплення людськими якостями й письменницьким талантом Грабовського, проте згадки про ідейні впливи останнього не зустрічаються. Власне, сама можливість «націоналізуючого» впливу Грабовського, виходячи з його поглядів, має бути поставлена під сумнів. У листі до П. Куліша він називав польську літературу «невимовно дурною й мілкою» якраз за її спрямованість: «Сучасні польські писаки в кожному своєму писаннячку насамперед ставлять перед собою мету ніби політичну, ніби патріотичну, ніби демократичну і т.п.»[23]. За словами Є. Нахліка, М. Грабовський та інші тогочасні польські приятелі П. Куліша займали помірковану, угодовську щодо царизму позицію; сам же Куліш особливо цінував, що ніхто з них не намагався зробити з нього «орудие католичества или полонизма»[24].

Цілком безпідставні для того часу слова М. Юзефовича про переоцінку Кулішем постаті Б. Хмельницького. Поема «Україна», написана, щоправда, до гостин у М. Грабовського, але видана майже через півроку потому, наприкінці 1843 р., мала показовий підзаголовок «Од початку Вкраїни до батька Хмельницького». «Повість про український народ» (1846 р.) містить докладний і цілком прихильний опис діяльності гетьмана, якого автор вважає посланим Провидінням (для такої релігійної людини, як П. Куліш, це багато важило) і відзначає, що за приєднання України до Росії він заслужив повагу обох народів[25].

Нарешті, попри очевидні особистісні й культурні польські впливи на П. Куліша, він не раз скептично висловлювався щодо польського українофільства; багатьом його творам, які стосуються минулого України й історії українсько-польських взаємин, притаманний виразний антипольський дискурс. Тож у випадку Куліша незаперечні польські зв’язки і впливи мали швидше загальнокультурний та емоційний характер і не підтверджують наведеної вище сентенції О. Міллера. Те саме, причому ще більшою мірою, стосується й чеських контактів у 1840-х рр. Відповідні дані, наведені в скрупульозному дослідженні Є. Нахліка[26], засвідчують їх мінімальність і «всеслов’янський» контекст, який лише опосередковано міг впливати на формування національної ідентичності, не кажучи вже про «імітацію». Можна відзначити й вплив сербської, чорногорської та інших слов’янських літератур – проте чи був він сильніший, аніж, наприклад, вплив В. Скотта, на якого так багато посилається П. Куліш? Тож відомий на сьогодні матеріал щодо його діяльності не дає підстав для тверджень про «імітацію» (копіювання, наслідування) ним інших «національних проектів» при спробі створення власного, українського.

У творах і епістолярії П. Куліша 1840-х – початку 1860-х рр. міститься чимало сюжетів і висловлювань про Україну й український народ, їхнє минуле й дійсний стан, які в цілості умовно можна було б назвати його тогочасною концепцією української нації (до речі, сам він охоче користувався категоріями «нація», «національний»). П. Куліш першим і найбільш послідовно саме на початку свого творчого шляху, в 1843-1846 рр. («Україна», «Книга о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького», «Повість про український народ») став застосовувати етнонім «Україна», «українці» замість уже звичних «Малоросія», «малороси» з очевидним, на наш погляд, прагненням замінити не лише концептуально, а й термінологічно «малоросійський» проект кінця ХVІІІ – першої третини ХІХ ст. власне «українським». Показова в цьому відношенні «перехідна», адаптивна логіка «Книги» (1843 р.): передмова написана ще за традиційними канонами – російською, з уживанням виразу «малоросійський народ», а розділи – вже українською і з новою термінологією. Так само і в «Повісті» на початку першого розділу вміщена перехідна конструкція: «південноруський, або малоруський народ» – «південні руси, чи українці» – «українці»[27], а надалі використовується тільки етнонім. Тому не можемо погодитися з нещодавно висловленою версією російського дослідника Ф. Гайди, який вважає, що «историю употребления слова «украинцы» в этническом смысле» слід вести з пояснювальної записки В. Білозерського до статуту Кирило-Мефодіївського товариства[28]. Вона не витримує критики ні хронологічно, ні з огляду на сумнівність самостійної ролі В. Білозерського як концептотворця.
…

(закінчення буде)

[1] Див.: Гаухман М. В. Концепція «національних проектів» у дослідженні національної політики на Правобережній Україні (1905–1914 рр.) // Вісник Луганського нац. ун-ту імені Тараса Шевченка. Історичні науки. – 2010. – № 23.
[2] Куліш П. Дві мови, книжна і народна // Україна. – 1914. – Кн. 3. – С. 29.
[3] Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко І. Зібрання творів у 50 т. – Т. 41. – С. 281.
[4] Франко І. Метод і задача історії літератури // Там само. – С. 19.
[5] Єфремов С. Історія українського письменства. – К., 1995. – С. 392-393.
[6] Див.: Словник української мови в 11 т. – К., 1976. – Т. 7. – С. 573.
[7] Шевельов Ю. Кулішеві листи і Куліш у листах // Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані. – Нью-Йорк; Торонто, 1984. – С. 24.
[8] Цит. за: Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: особистість, письменник, мислитель. – К., 2007. – Т. 2. – С. 381.
[9] Маланюк Є. Буряне поліття (1917-1927) // Маланюк Є. Книга спостережень. – Торонто, 1962. – С. 12.
[10] Маланюк Є. Франко – як явище інтелекту // Там само. – С. 122.
[11] Див., напр.: Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. – Т. 2. – С. 400.
[12] Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХIХ в.). – СПб., 2000. – С. 55, 73.
[13] Див., напр.: Маланюк Є. Буряне поліття. – С. 12; Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. – Т. 2. – С. 9; та ін.
[14] Міяковський В. Люди сорокових років (Кирило-методіївці в їх листуванні) // За сто літ. – 1928. – Кн. 2. – С. 53.
[15] Цит. за: Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. – Т. 2. – С. 89-90.
[16] Там само. – С. 27.
[17] Моє життя (Жизнь Куліша) // Куліш П. Повість про Український народ; Моє життя (Жизнь Куліша); Хутірська філософія і віддалена од світу поезія. – К., 2005. – С. 107; Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. – Т. 1. – С. 17-18.
[18] Цит. за: Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. – Т. 2. – С. 28.
[19] Андерсон Б. Уявлені спільноти: Міркування щодо походження й поширення націоналізму. – Вид. 2-е, перероб. – К., 2001. – С. 91, 106, 107; Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении. – С. 10; та ін.
[20] Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении. – С. 71.
[21] Там само. – С. 175.
[22] Цит. за: Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. – Мюнхен, 1970. – С. 375.
[23] Цит. за: Моє життя (Жизнь Куліша). – С. 114.
[24] Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. – Т. 2. – С. 36, 37.
[25] Куліш П. Повість про український народ. – Л., 2006. – С. 67, 83 та ін.
[26] Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. – Т. 1. – С. 51, 67 та ін.
[27] Куліш П. Повість про український народ. – Л., 2006. – С. 53.
[28] Гайда Ф. А. Историческая справка о происхождении и употреблении слова «украинцы» // Русский Сборник: исследования по истории Росcии. – М., 2012. – Т. 12. – С. 21.
…

Опубліковано: Українсько-македонський науковий збірник. К., 2014. Вип. 6. С. 54-70.

Веб-джерело:
https://history.sumy.ua/research/article/9398-naumov-serhii-panteleimon-kulish-iak-spivtvorets-ukrainskoho-proektu-khikh-st.html
Четвер, 15 липня 2021 09:33
Сергій Наумов, доктор історичних наук, професор (м. Харків)
Наумов Сергій. Пантелеймон Куліш як співтворець “українського проекту” ХІХ ст.
…

Про автора

Наумов Сергій Олександрович – український історик, доктор історичних наук (2008), професор Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна (2011).

Сергій Наумов народився 19 вересня 1958 року в селі Грабовське Краснопільського району Сумської області. В 1973 р. закінчив Грабовську 8-річну школу Краснопільського району Сумської області. В 1973-1977 рр. навчався в Лебединському педагогічному училищі Сумської області, яке закінчив з відзнакою. У 1982 р. здобув вищу освіту в Харківському державному університеті (історичний факультет, диплом з відзнакою), де відтоді й працює.

Наукова проблематика досліджень: історія українського національного руху наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., історія Слобожанщини.