Старший солдат Павло Биченко загинув 3 березня 2022 року неподалік Лебедина, але й після смерті росіяни, які так хизуються своєю набожністю, познущались над тілом дев’ятнадцятирічного гвардійця, і коли труну через кілька днів все ж доставили до Краснопілля, Павлу Биченку, який героїчно загинув у бою, не змогли віддали останню шану земляки, друзі та знайомі через небезпеку обстрілів.

Попри те, що спогади про ті страшні березневі дні даються вкрай важко матері Тетяні Валентинівні, під час спілкування вона тримається мужньо.

– Колись моя прабабуся говорила, що треба терпіти і не плакати, бо тому, кого оплакуєш, буде сиро на тому світі. Тому й тримаюся, хоч іноді хочеться кричати. Якби моєму Паші Там було комфортно, а я вже тут все терпітиму, – каже Тетяна Валентинівна.

БУВ ХОРОБРИМ І СПРАВЕДЛИВИМ

Востаннє Павла його мама бачила 4 січня 2022 року, коли він приїздив із Сум, де проходив службу, на її День народження. Було весело і гамірно, лунали тости, тоді якщо й були якісь тривожні повідомлення із засобів масової інформації про можливе вторгнення росії, всі намагались відігнати ці думки, бо хіба можлива така дикість у 21-му столітті…

– У Паші ще з дитинства було багато друзів, бо вдачу мав веселу, міг підбадьорити і підтримати будь-кого. Разом з тим любив, щоб все було по справедливості, – розповідає Тетяна Валентинівна. – У нього ще дві сестрички є, одній 22 роки, другій п’ятнадцять, коли менші були, могла і нагримати, якщо вже занадто бешкетують. Паші, як хлопцю, діставалось найбільше, коли поділу, а коли й «за компанію». Ось тоді, коли не відчував за собою вини, міг і на зло щось мені зробити. А взагалі з ним треба було просто говорити на будь-яку тему, він розумів добре слово і завжди йшов на контакт. Вже будучи дорослим, коли приїздив на вихідні, сідали з ним і розмовляли про його життя. То були, мабуть, найщасливіші миті, як для матері. При цьому він був самостійним в прийнятті рішень, ставив перед собою ціль і йшов до неї. Якось сказав, що його мрія – збудувати власний дім. Вже коли працював, телефонував, питав, мовляв, давайте вам трохи грошей перекину, бо пишався тим, що має змогу сам себе забезпечувати і навіть нам допомагати. Вже після вторгнення, коли їх колона залишала Суми, Паша мені зателефонував і запропонував нам забрати його заощадження, мовляв, хто його знає, що буде далі…

– Ми познайомились з Павлом влітку 2021 року. В нас була невелика компанія, але Паша відразу став її “душею”, таких людей, як був Паша дуже мало. Він з тих, хто завжди допоможе, виконував обіцянки, а також нікому не давав образити “своїх». – Скільки його пам’ятаю, в нього на вустах постійно була посмішка, і якщо хтось був без настрою – він намагався розвеселити. Назавжди в моїй пам’яті залишаться його слова, які він промовив мені по телефону практично за день до своєї загибелі: “Не бійся, Лєнка, прорвемся”. Минув рік як його немає з нами, але мені до сих пір здається, що він ось – ось зателефонує чи забіжить на каву, завжди усміхнений, життєрадісний. Таким я запам’ятаю його на все життя, – згадує Павла його знайома Олена.

Перед тим, як пов’язати своє життя із армією, після закінчення одного із сумських профтехучилищ, Павло Биченко влаштувався працювати заправником на АЗС в м. Суми, звідти і пішов на строкову службу. Так вже поталанило, що службу проходив в нашому обласному центрі в лавах Національної гвардії України.

– Павло прийшов у нашу частину у 18 років на строкову службу. Він мріяв бути військовим механіком. Після проходження курсу молодого бійця, поступив до роти оперативного призначення, де згодом підписав контракт та здійснив свою мрію – став старшим механіком-водієм БТР та отримав свою першу бойову машину. Командири були задоволені його результатами, так як Павло в 18 років показав прекрасні показники і став одним із кращих фахівців у своїй справі, – так характеризує Павла Биченка командир роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) військової частини 3051 Національної гвардії України старший лейтенант Едуард Косаков.

– Не скажу, що я була у захваті від рішення сина підписати контракт, говорила, що після строкової служби варто трішки пожити цивільним життям, а вже потім приймати якесь рішення, – говорить Тетяна Валентинівна, – але Паша зробив так, як вважав за потрібне, а мене заспокоїв, мовляв, звичайна робота, як і у всіх – вранці пішов, увечері прийшов… Така, та не така, бо вже незабаром вирушив у відрядження до АТО. Мене прохав нічого не говорити про те відрядженням дідусям і бабусям, щоб зайвий раз їх не хвилювати. А мені дав чесне слово, що буде телефонувати при першій же нагоді і слова свого він дотримав. Тоді здавалось, що всі наші хвилювання залишились позаду, насправді найстрашніше нас чекало попереду.

НЕ ВИСТАЧИЛО ДОЛІ СЕКУНДИ…

Вранці, 24 лютого 2022 року, після перших вибухів, Тетяна Валентинівна з тривогою зателефонувала сину в Суми, де він служив. Павло вже за викликом прибув до частини, він усвідомлював, що це війна, тож наказав матері, поки є можливість, забирати сестер і переїздити в Суми на квартиру, яку винаймав.

– Але ми вивезли дітей у Краснопілля, а самі повернулись у Мезенівку, де мали господарство, продовжує Тетяна Валентинівна. – По обіді того ж дня Паша знову зателефонував, у нього була істерика, він кричав у слухавку: «Мамо, нас виводять! Ми без бою здаємо Суми! Без жодного пострілу! Як таке може бути!». Куди їх виводили, не питала, та й знала, що Паша мені не скаже. Вже згодом дізналися, що підрозділ Павла перекинули до Лебедина, де вони мали зустріти росіян в разі їх руху в місто. Того дня, 3 березня Паша з побратимами виконував бойове завдання на блокпості біля Лебедина, коли в небі з’явився ворожий літак…

Пізніше, коли ворога виженуть з Сумщини, Тетяна Валентинівна відвідає місце загибелі сина, побачить ту величезну вирву від бомби, яка вбила Павла, поспілкується з його побратимами.

– Така от я мати-«мазохістка», але мені треба все побачити своїми очима, дізнатися всі деталі, як загинув мій син, – продовжує Тетяна Валентинівна. – Від хлопців почула, що коли вони побачили винищувач, всі кинулись у бліндаж, Паша біг останнім, йому не вистачило зовсім трішечки… Вже у бліндажі він кричав, що не відчуває ніг, йому почали надавати медичну допомогу. Прикордонники, які були неподалік, підігнали автомобіль, Пашу поклали на ноші, але літак вже робив друге коло і скинув другу бомбу. Кілька хлопців отримало поранення, а Паша мій вже більше не кричав…

«Я познайомився з ним з ранку того дня, як сталося горе, спілкувався з ним, а вже на вечір нас почала бомбити авіація, все сталося дуже швидко, Павло не встиг заскочити у бліндаж, не вистачило долі секунди, пролунав вибух і він згасав у мене на очах, як сказали мені потім лікарі, я нічим йому не зміг би допомогти, травми не сумісні з життям, я затіг його в бліндаж, але… Вибачте, робив що зміг… Він дуже хотів бути дома, казав що йому залишалось ще служити по контракту півтора роки. Прийміть мої щирі співчуття, це дуже велике горе. Він у Вас молодець, був справжнім Героєм!, – напише згодом Тетяні Валентинівні побратим Павла.

ВАЖКА ОСТАННЯ ПУТЬ

– Там, під Лебедином, було багато хлопців із Краснопільщини, вони й повідомили про загибель Паші нашим рідним і знайомим, але вони до останнього приховували цю страшну новину від мене. Коли ж зрештою, дізналась, то для себе вирішила, що поки не побачу тіло, не повірю, що сина вже немає. Але доставити тіло до Краснопілля в ті дні було справою надскладною і навіть небезпечною. Коли наші хлопці-військові везли труну до Сум, щоб там передати її нам, то на шляху нарвалися на російську колону. Машину орки розстріляли, а хлопців взяли в полон і прикривалися ними, як живим щитом, посадивши на головну машину у колоні, рушили далі. Уявіть, яким був наш стан, коли почули звістку, що тіло Паші десь зникло, – ще раз переживає те жахіття Тетяна Валентинівна. – На розстріляну машину згодом натрапили місцеві жителі, вони витягли труну з тілом і заховали її обабіч дороги, бо наступна колона танків могла просто розтрощити покинуту машину разом з її вмістом. За документами, які були в машині, через соціальну мережу місцеві жителі все ж вийшли на наших родичів у Краснопіллі, тамтешній сільський голова якось зумів доправити тіло Паші до Сум, де ми ще кілька днів шукали його по моргах. Як ми все це пережили, я й досі не можу збагнути. Паша загинув третього березня, а ховали ми його сьомого, про те, щоб одягнути його парадну форму вже не було й мови. Ховали теж без жодних почестей, ніхто із друзів практично й не знав, де і коли буде похорон, тоді ж колони російські мотались, коли і куди їм заманеться, всі по хатах ховались. Дякувати селищній раді, що хоч дорогу до кладовища розчистили.

Коли ми їхали з Мезенівки до Краснопілля на похорон, на Хмелівській розвилці росіяни саме облаштовували блокпост, копали собі бліндажі. Нашу машину зупинили, обшукали. Одне їх наглувате пацаня з автоматом почав нам проводити «політінформацію», мовляв, звертайте на Грабовське, а звідти їдьте на росію, там вас чекає прекрасне життя, а тут незабаром буде дослівно «мєсіво». Мені було тоді не до суперечок, я мало що усвідомлювала, що відбувається навколо, але й мені все це набридло, вийшла з машини і сказала, щоб нас відпустили, бо ми їдемо ховати свого сина. Той солдат нас пропустив з таким виразом обличчя, немов неоціненну послугу щойно зробив. А коли почали рушати, їх БТР повернув башту і навів нас гармату і тримав на прицілі, поки не зникли з їх огляду. Чесно кажучи, очікували пострілу, але обійшлося.

Ось в таких умовах ми провели Пашу в останню його путь. І ворогу не побажаю того, що довелось пережити нам. Я лягаю з думкою про втрату сина і з нею прокидаюсь, для себе усвідомила, що так тепер буде все життя. Паша не дожив місяць до свого двадцятиліття, ще зовсім дитина. Та я точно знаю, що якби він не служив у Національній гвардії, був цивільним, він би пішов до територіальної оборони, він би став добровольцем, але точно б не ховався. Я пишаюсь, що мала такого сина.

О. МОЦНИЙ,
З архіву газети “ПЕРЕМОГА”

Джерело:
https://krasnews.com.ua/nezabutni-imena/sogodni-pavlu-bychenku-malo-b-vypovnytys-22-roky-ale-na-zavzhdy-zalyshylos-20-video/
06.12.2023
НЕЗАБУТНІ ІМЕНА
Сьогодні Павлу Биченку мало б виповнитись 22 роки! Але на завжди залишилось 20 (ВІДЕО)