Сильніші за смерть

150209_O_Shcherbak
Народився Олександр Михайлович Щербак 22 лютого 1915 року в селі Пушкарне (тепер Грабовське) в селянській сім’ї. Після закінчення Славгородської семирічної школи навчався в сільськогосподарській школі в с. Рясне. В 1931 році переїхав до Харкова, де закінчив партійну школу.

В 1937-1939 роках обирався секретарем Старосалтівського райкому комсомолу. Велика Вітчизняна війна застала Олександра в Старому Салтові Харківської області, де він працював завідуючим парткабінетом райкому партії. Олександр мав пошану й авторитет серед населення, особливо у молоді.

Фронт швидко наближався до території Харківщини. Олександра Щербака викликали в Харківський обком партії. Тут він одержав направлення політруком в партизанський загін, що мав оперувати в навколишніх лісах. Їх було небагато, всього 15 чоловік, але загін бився з ворогом відважно.

Незабаром Щербак очолив загін. Партизани різали телефонні дроти, вчиняли диверсії і поширювали листівки. Зберігся документ, який розповідає про те, як 1 січня 1942 року ця маленька група сміливців пішла на відкритий бій з численним ворогом, з загоном гітлерівців і знищила близько тридцяти німецьких солдат. Але ворог був сильнішим. Доводилось відходити в глибину своєї території. В цьому бою Олександра було поранено.

Народні месники загону ще довго вели бойові дії. Разом з бійцями глухими лісовими стежками назустріч ворогові йшов політрук Щербак. Виконавши завдання, невелика група партизанів з великими труднощами разом із своїм пораненим командиром перейшла лінію фронту, влилася в регулярні частини Червоної Армії.

Олександр після тривалого лікування в госпіталі став проситися на фронт. В армію його не взяли, але на фронт він пішов. На фронт підпільної боротьби.

Після лікування Олександра Щербака направляють у Москву на спеціальні курси по підготовці кадрів для боротьби у ворожому тилу. Тут він познайомився із Надією Волковою, яка до війни жила і вчилася в Конотопі. Навчання на курсах продовжувалось декілька місяців.

Збереглася записна книжка Щербака, куди він записував те, про що думав, що переживав: звичайнісінька саморобна книжечка-щоденник. В цьому щоденнику в формі листів до дружини Шури, він ділився всім потаємним. Цей документ справжньої людської краси, благородства і сили свідчить людям, чим жив, до чого прагнув Олександр Щербак.

Ось кілька рядків з цього щоденника:

«28 серпня 1942 року. Москва.
Дорога, рідна Шуро! Вже третій місяць пішов, як ми не бачились. Не знаємо, хто з нас де знаходиться… Коли б я знав, що ти доїхала добре, жива, здорова, влаштувалася на роботу, що наші дорогі, рідні, любі діти Люда та Вова, мама, Славик, Іван Потапович живі і здорові, то у мене менше було б непотрібних думок. Я, коли бачу тут дітей, чомусь думаю, що серед них побачу мою дорогу Люду і дорогого синка Вову. Живу думками про вас і часто бачу вас уві сні.

Дорога моя Шуро! Я зараз у Москві вже тиждень, буду ще місяць. Москва не та, яку я бачив у 1939 році. Тоді вона мала величніший вигляд. Тепер вона сувора, по-воєнному підтягнута. Такий час, така Москва. Час суворий, напружений, відповідальний, час, коли вирішується доля нашої країни. Москва – серце, мозок країни. Серце б’ється рівномірно. Москва працює чітко, здорово. Радий, що в Москві.

Коротко про моє життя за ці два місяців, що ми не бачились. Коли я вас усіх провів у Роженьках і повернувся в Лозно-Олександрівку, то мав відчуття, що втратив найдорожче – сім’ю. І це так. Може, наша остання зустріч справді буде останньою. Це, Шуро, не песимізм. Так буває в дійсності.

Було прикро! Прийшов до військкомату в Лозно-Олександрівці, щоб піти в Червону Армію, піти в бій, воювати проти злого ворога, помститися за зруйновані міста й села, за нашу Вітчизну, мститися за все… Мене в армію не взяли. Жив у Лозно-Олександрівці до 7 липня 1942 року, до тих пір, поки на голову не почали падати бомби. Зі мною була Заіченко (секретар Старосалтівського РК ЛКСМУ). 7 липня 1942 року з Лозно-Олександрівки вийшли, а вже 9 довелось дуже поспішати і всю дорогу до Сталінграда їхав з «музикою».

В Сталінграді був недовго. Поїхав до Енгельса, потім до Саратова, де пробув місяць. Там я зустрів тов. Колошина, який вас бачив в Урюпінську і казав, що ви прямували на Саратов. Я щодня обходив усі шляхи міста, бачив тисячі проїжджаючих, але вас не було. Я перевіряв усі записи по всіх евакопунктах. Все було марно, ви, очевидно, поїхали іншим шляхом на Комишин, або на Золоте. Жодних слідів я не знайшов, далі сидіти без діла не міг.

Мене посилали на роботу. Дали вибір: заввідділом селянської молоді обкому ВЛКСМ, заступником директора школи ФЗМ по політчастині, або завідувати парткабінетом. Я обрав останнє, а згодом, коли прочитав статтю Довженка «Ніч перед боєм», добре подумав – мені, громадянину СРСР і комуністу, стало соромно. Ганьба – мене в Червону Армію не беруть… Але ні, це не про мене!.. Україну, Білорусію захопив німець… Він лізе далі, він хоче задушити всіх нас, а я відсиджуватимусь в тилу!.. То який я тоді комуніст? Хто буде визволяти забрану землю? Хто буде мститися за все зло, що приніс нам ворог? Коли б не проклятий фашизм, жили б ми мирно, були б разом, росли б наші діти. А тепер. Де ти, де діти? За тебе, за дітей мститиму нещадно.

Дорога, Шуро! Сувора пора настала. Нашій країні загрожує смертельна небезпека. Багато загине, але вони загинуть для життя мільйонів інших, таких, як ти, Люда, Вова.

Якби в 1917-1921 роках не гинули кращі сини народу, не було б радянської влади, не було б вільного, щасливого життя…

І зараз уже загинуло багато людей, але вони загинули за Батьківщину, за майбутнє життя своїх дітей, за життя нашої країни, країни Рад…

Страшна смерть, але вона в тисячу разів страшніша, коли боїшся її. Смерть не страшна, якщо в мені і в кожному з нас горить любов до Вітчизни і велика ненависть до ворога, вийде переможцем той, хто не боїться смерті, хто зневажає смерть, б’є нещадно ворога.

Щоб бити ворога, необхідне вміння. Я трохи підучусь, а там на ділі завжди ясніше.

Я битимуся до останньої краплини крові. Якщо загину, я буду чесним перед Батьківщиною, партією Леніна, як син Вітчизни і партії.

…Я пишу зараз, але для чого пишу? Адже я не знаю навіть, де ти, щоб усе це могла прочитати. Я оце дав розшук, але не знаю, чи одержу відповідь і чи зможу тебе знайти, щоб хоч знати де ти. А коли не знайду тебе, з ще більшою злістю і ненавистю громитиму ворога.

Я маю надію на Корзина, Васильченка, які прийдуть до Саратова і там дадуть знати обкому, де ти, а обком повідомить мене.

Як там моя старенька мама? Вона, напевне, ще дуже зсохлася від думок про нас, а нас же чотири сини, дочка, внуки, і вона не знає, де вони, чи живі-здорові. Ти, Шуро, не зобижай її. Ви, Люда та Вова, тепер найрідніші їй. Ви повинні бути єдиною сім’єю. Як ви там, де ви, що з вами?..»

«7.ІХ.1942 року. Москва.
Дорога Шуро!
Сьогодні одержав листа від товариша Петрова, в якому він повідомляє твою адресу. Я такий радий, що маю можливість написати тобі листа. Правда, відповіді від тебе я не отримаю, бо завтра виїду з Москви і поки що адреси в мене не буде…»

Щоденник Олександр вів під час навчання в Московській спеціальній школі. Разом з друзями – Надею Волковою, Федором Синьком та Галиною Пархоменко він готувався до підпільної роботи в тилу ворога. За рішенням ЦК ЛКСМУ вони стали ядром Харківського другого підпільного обкому комсомолу.

Після того, як була написана остання фраза в щоденнику, Олександр Щербак прожив 18 днів, Надія Волкова – стільки ж, Федір Синько трохи довше, живою лишилася тільки Галя Пархоменко.

Не потребують коментарів рядки щоденника Олександра, які звучать сьогодні як заповіт патріота для покоління юних. Рядки щоденника звучать для нинішнього читача не в дисонанс з часом, але вони писалися від щирого серця людиною, яка безмежно вірила в свої ідеї. І цій вірі можна позаздрити нинішньому поколінню молодих, гарячих, замріяних у кращу долю своєї Батьківщини. А цьому не навчиш в школі. Це – вихованість…

«Я битимусь до останньої краплини крові. Якщо загину, я буду чесним перед Вітчизною, партією Леніна, як син Вітчизни і партії… Ненависть до ворога сильніша смерті»…

«Сильніша смерті»… Олександр Щербак і його друзі перемогли її, ставши безсмертними в пам’яті живих.

…Дні навчання пролетіли швидко. В жовтні 1942 року Центральний Комітет комсомолу України, замість загиблих від рук гестапівців керівників комсомольського підпілля на Харківщині на чолі з Олександром Зубарєвим і Галиною Нікітіною, затвердив другий склад підпільного обкому комсомолу. Його керівником став Олександр Щербак, зв’язковою була призначена Надія Волкова, відповідальними та організаторами обкому по роботі серед населення – Федір Синько і Галина Пархоменко.

Згодом вони разом з групою партизанів виїхали на підмосковний аеродром. Там вони зустрілися з партизанами загону Мойсея Васильовича Синельникова, яких теж мали направити в тил ворога. До цього загону і прикомандирували комсомольців.

Однієї темної ночі літак на великій висоті перетнув лінію фронту. На його борту разом з партизанами Синельникова були і комсомольці-підпільники. За бортом літака непроглядна ніч. Під крилами рідна українська земля… Рідна земля, сплюндрована ворогом…

А ось уже й команда: «Приготуватися!». Крок у безодню ночі. Хтось попереду вже летів до землі, хтось ще лишився у літаку…

Приземлились усі, як і було задано, в Вовчанському лісі. На жаль, не без ускладнень. Парашут Олександра Щербака зачепився за дерево. Звільняючись від нього, Олександр помилився: ножем перерізав стропи, вважаючи, що земля близько. Упав, схопився, та знову упав, тихо застогнавши від болю. Обидві ноги були зламані. Приземляючись, трохи пошкодив ногу і Федір Синько.

Всі четверо зібралися там же в лісі для короткої наради. Перемагаючи біль, Олександр з допомогою друзів рушив з усіма до призначеного місця.

Олександр Щербак і Надія Волкова прилучилися до партизанського загону, що діяв у Вовчанських лісах. Олександр довгий час не міг ходити – кістки в місцях переломів зросталися повільно. Але й лежати більше не було сил. Він сам змайстрував собі милиці.
150209_N_Volkova
Надія була його зв’язковою. За його завданням вона не раз ходила в розвідку, бувала в Вовчанську, в Охочому, встановлювала зв’язки, передавала своїм людям агітаційний матеріал. Олександр розумів, що головне завдання підпільного обкому комсомолу – організувати молодь на боротьбу з ворогом, розгорнути роботу серед населення.

Незабаром Федір Синько пішов до Ольховатки, де ще до війни був секретарем райкому комсомолу, а Галина Пархоменко направилась у Великий Бурлук, тут вона вчителювала.

Олександр і Надія вважались бійцями в загоні Синельникова, але завдання в них було більшим. Керівники підпільного райкому комсомолу повинні були скрізь створити підпільні групи молоді, постачати їм матеріали різного характеру, інструктувати.

…Активні дії партизанського загону і комсомольців-підпільників стали викликати неспокій у гітлерівців. І вони вирішили прочесати найближчі ліси. В листопаді 1942 року для загону настали скрутні дні. Фашисти через якогось запроданця дізналися про місцеперебування загону і почали готувати каральну операцію. 26 листопада вони зосередили свої сили по селах Стариця, Тернове, Рубіжне, а 27 листопада фашистам вдалося оточити партизанів.

Кілька сотень озброєних до зубів гітлерівців почали наступ проти загону, який на той час налічував 16 сміливців. Відступати було вже пізно і нікуди. Невелика група вступила в смертельний бій з чисельно переважаючим, добре озброєним ворогом.

На короткій нараді вирішили розділитись на дві групи: більша буде прориватися з боєм, друга – прикривати прорив. Олександр Щербак очолив другу групу, бо з пораненими ногами не підеш.

Товариші пішли на прорив, а Щербак став вогнем прикривати друзів. Поблизу нього вела вогонь із землянки Надя. Декілька годин продовжувався нерівний бій. Жменька хоробрих зуміла затримати фашистів і дала можливість вийти з оточення основним силам загону. Олександр бився до останньої краплини крові, як і писав у своєму щоденнику. Ворожа куля пробила йому груди, але він з останніх сил підняв автомат і встиг дати останню чергу по фашистах, які наближалися до нього, вважаючи, що партизан мертвий.

А Надя все ще вела бій. Ближче й ближче підповзали до неї німці. Залізним обручем оточували вони комсомолку. Але та не здавалася. Уже 16 убитих фашистів валяється навколо землянки. Ще черга – і ще два гітлерівці падають мертві. Надя швидко міняє диска, яких багато залишилося після загиблих товаришів.

Німці, очевидно, вирішили взяти відважну партизанку живою. Все тугіше навколо неї затягувалася петля оточення. Надя безупинно стріляє. Ось й останній диск закладений в автомат. Лунає довга черга, падає ще декілька гітлерівців.

Раптом тиша. Кінчились патрони. Ні, є ще кілька…

Короткий ствол автомата Надя націлює на себе. Останніх пострілів вона вже не почула.

Так помирали герої-комсомольці.

Учасник згаданого вище партизанського загону О. В. Коваленко, якому у складі першої групи вдалося вирватися з оточення, згадує:

«Сашко Щербак в загін з’явився… з неба. Так, так, і ніяк інакше. Перед війною він був секретарем Старосалтівського райкому комсомолу, потім партизанив у районному загоні, а коли той, виконавши завдання, влився в Червону Армію, повоювати встиг, поки не потрапив у госпіталь. Рани зажили – пішов у спецшколу: готовила вона до роботи в тилу ворога. “Центральний Комітет комсомолу має намір рекомендувати вас секретарем Харківського підпільного обкому ЛКСМУ. Як дивитеся?” – “Спасибі за довіру, буду працювати!” У жовтні 1942-го Олександр Щербак разом зі зв’язковою Надею Волковою й ще двома членами підпільного обкому – Федором Синько й Галиною Пархоменко були закинуті на територію області. Галя влаштувалася у Великобурлуцькому районі, Федір закріпився в Ольховатці (і славно попрацював, поки не піймали й розтерзали його гестаповці), а Щербак з Волковою діяли разом з Вовчанським загоном. Так і стала землянка в глибині Старицького лісу обласним комсомольським центром».

Про Надю Волкову Коваленко знає ще менше, ніж про Щербака. І життя її було коротше, і бути намагалася непомітною, і не залишилося після Наді ні листів, ні родини. “От закінчиться війна…” А закінчилася вона вже без неї, тому що став на шляху день, нам відомий – те саме 27 листопада.

«Чергова каральна операція проти партизанів готувалася з особливою старанністю. Ворог вирішив разом покінчити й з Вовчанським, і з Нововодолазьким загоном, – згадує О. В. Коваленко. – Розвідав дислокацію. Зібрав сили. Стариця, Тернове, Рубіжне стали секретними гарнізонами. Ні туди, ні звідти не прошмигнути навіть самому в’юнкому хлопчині. Так, партизани змусили це чванливе воїнство повірити в їхню небезпеку. Тим більшим було прагнення покінчити із червоними в лісі. Кілька сотень солдатів і офіцерів, а разом з ними поліцаї з місцевих і не місцевих зрадників усе тугіше стягали кільце.

– До бою!

Те, що сили не рівні, зрозуміли відразу. Це продиктувало тактику дій: частині загону – більшої – проривати кільце й виходити з оточення, другій – меншій – прорив і відхід прикривати.

– Прикриття – за мною! – рішуче заявив Щербак і виразно подивився на свої ноги.

З перебитими ногами він для прориву не годився. – Надя, ти з ними! – крикнув Олександр Волковій й додав:
– Наказую!

Під строгим поглядом зв’язна побігла до групи, що вів Шепелєв. Але в наступну мить Коваленко побачив, як дівчина кинулася назад і під вогнем вскочила в землянку, з якої лунали постріли.

Землянка стала грізним для ворога заслоном. І якщо більшості вдалося прорватися, так тільки тому, що був цей дот у глибині лісу.

Вони загинули, до кінця вичерпавши можливості оборони, розстрілявши всі патрони – до одного».
150209_O_Shcherbak_alley
За мужність і відвагу, проявлені в боротьбі проти фашистських загарбників, 8 травня 1965 року Олександру Щербаку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Цього звання удостоєна і Надія Волкова.

В куточку бойової слави Славгородської школи розповідається про комсомольського вожака О. М. Щербака. Бюст Героя встановлено в Харкові на алеї Героїв в сквері Перемоги.

Джерело:
http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/geroji_nashogo_kraju/silnishi_za_smert/16-1-0-89
05.05.2010
Сильніші за смерть

Розповідь про Олександра Щербака на сайті «Герои страны»:
http://www.warheroes.ru/hero/hero.asp?Hero_id=2453
Щербак Александр Михайлович
22.02.1915 – 27.11.1942
Герой Советского Союза

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *