Ушкалов Л.В. Україна і Європа: нариси з історії літератури та філософії / Л. В. Ушкалов. – Харків: Майдан, 2016. – 316 с. (сс. 230-238)

4 листопада 2014 року професор Торонтського університету Максим Тарнавський прочитав блискучу гостьову лекцію в Харківському педагогічному університеті імені Сковороди, присвячену реінтепретації творчості Нечуя-Левицького. А потім була дружня розмова за кавою. І в ході тієї розмови пан професор сказав, що планує ближчим часом приступати до вивчення творчості Франка. Тоді я одразу чогось подумав: як було б чудово написати хоч одну статтю про Франка-візіонера! А ще краще – цілу книжку про ті теми, які в історії української літератури досі залишаються табуйованими. Нав’язуючись до незабутнього Юрія Шевельова, її можна було б назвати коротко й стильно: «Не для дітей».

Однією з таких тем є, поза сумнівом, еротика. Той-таки Шевельов 1991 року в передмові до своєї збірки «Третя сторожа» писав, що Захід і Схід – це різні світи. «Бо Захід мав свій період Ренесансу, свої традиції Греції й Риму, потім свої «буржуазні» демократії, а Схід застряг на довгі століття в своєму візантійстві – і в культурі, і в своїй застиглості тиранічного самодержавства. Ось на Сході панує табу на еротику. Якщо судити з літератури, то на Україні й діти не родяться, хіба що до капусти їх лелеки підкидають»[1]. Пройде ще десяток років, і в спогадах «Я – мене – мені… (і довкруги)» Шевельов повторить цей свій присуд. Мовляв, я буду писати про себе правду й тільки правду без огляду на жодні табу. «З одним винятком. Я виключаю з цих спогадів любовне й сексуальне, хоч яку ролю воно відіграє в житті людини. Бо те суспільство, мовою якого я пишу, в цій ділянці спорудило товстелезні мури лицемірства або мовчання»[2]. Можливо, продовжував учений, я напишу про це окремо, і тоді мій текст «триматимуть під суворою таємницею, як і історію хвороби Івана Франка, або видадуть для небагатьох посвячених і триматимуть у бібліотеках під сімома замками, як записи еротичного фолклору, що їх зробив був Гнатюк»[3].

І це при тому, що історик української літератури просто не в силі збагнути багатьох важливих для нього явищ поза межами проблематики «любовного й сексуального». Ось хоч би література 1920-х років, що віддзеркалює час, я б сказав, тотальної революційності. Революція соціальна, революція національна, революція культурна… Але ж то була доба й революції сексуальної. Мені здається, цей час переконливо підтверджує думку Герберта Маркузе, згідно з якою соціальна революція без революції сексуальної – річ навряд чи можлива взагалі. Згадаймо «вільну любов» у комунах, жінок, які голі-голісінькі ходили вулицями Харкова, Києва чи Полтави під гаслом «Геть сором!», рефлексії наших футуристів щодо ідей Марінетті, котрий ставив на місце ідеального кохання «звичайну полову злучку самців і самок»[4], або еротичну поезію Валер’яна Поліщука, який писав у своїй автобіографії, що стан поетичного натхнення недвозначно нагадує йому coitus, а час його найбільшої творчої активності «сходиться з найвищою половою потенцією»[5]. А поруч – «ідеальне ліжко для кохання» Василя Єрмилова, створене ним «у порядку раціоналізації побуту» (фото цієї дивовижі було опубліковане на сторінках журналу «Авангард»: щось на зразок видовженого гінекологічного крісла без підлокітників). Поза сумнівом, це було відлуння ідеї «нової людини». Як вона формується? Шляхом генетичного відбору, що включає, зокрема, сексуальний тренінг і належне розмноження, адже з погляду біології «кохання є нічим іншим як сумою умовних та безумовних рефлексів»[6].

Ясна річ, це фантазія про «надлюдину» майбутнього, коли не буде ані «традиційної» моралі, ані сім’ї. Але паростки цієї «надлюдини» наші тогочасні автори не раз бачили і в самих собі. Згадаймо хоч би портрет митця революційної доби, як його змальовував Василь Еллан-Блакитний. Це чоловік, який «всіма фібрами нервів мусить відчувати: в своїх м’язах гартовану пружинисту крицю м’язів прабатька – мавпи; в своїх мріях – сни уяв дитини з м’якими рученятами, ясними й прозорими очима; в своїх бажаннях – непереможне воління борця-пролетаря; в своїх думках – будучий геній інженера життя; в своїх муках – останні корчі конання; в своїй любові – біль найвитонченішої еротики…»[7].

Зрештою, мені здається, що сексуальна революція прийшла до нас значно раніше. Маю на думці передовсім так звану «вільну любов». Не можу сказати напевно, коли саме це питання стало в нас актуальним, але сплеск інтересу до нього припадає на 1860-і роки, тобто на часи так званого «нігілізму». Навряд чи це тривало надто довго, бо, скажімо, «жіночий нігілізм», навіть у таких суто зовнішніх його проявах, як коротка стрижка, темне аскетичне вбрання, куріння тощо, уже в 1880-х роках у Харкові, Києві й інших містах України вважався чимось «застарілим», хоча ще й існував[8]. Тим паче, це сприймалося як анахронізм у 1890-х роках. Недарма Павло Грабовський у статті 1894 року «Дещо в справі жіночих типів» прямо писав, що освічена українська жінка в Наддніпрянській Україні вже «давно покінчила з такими питаннями, як «вільна любов», про котру сього року здіймала мову русинка Кобринська в листі до проф. О. Огоновського…»[9]. Тим часом у літературі проблема «вільної любові» матиме куди довше життя. Для прикладу, апологетом «вільної любові» виступає вчитель Кунцевич – герой повісті Миколи Чернявського «Варвари» (1909). Що вже говорити про творчість найпопулярнішого українського автора початку ХХ століття Володимира Винниченка, про якого Микита Сріблянський з осудом писав: «Винниченко присвятив свої сили розробці полової проблеми і в своїй проповіді дійшов до визволення людини від усякої моральності»![10]

Мені здається, надзвичайно важливою для розуміння того, як в Україні ХІХ століття трактували «вільну любов», є ось така історія. У 1891 році відомий галицький соціал-демократ Гнат Дашинський надрукував на шпальтах «Народу» статтю «Лев Толстой про полові стосунки». У ній він веде мову про повість Толстого «Крейцерова соната» (1890). Слід сказати, що багато хто і в Росії, і в Європі, і в Америці вважав її нецензурним або й революційним твором. Леся Українка, маючи на увазі Францію, писала, що тут «Крейцерова соната» перелякала навіть тих читачів, що були виховані на літературі адюльтеру[11]. Натомість у київському гуртку «драгоманівок» початку 1890-х років «Крейцерова соната», поруч із багатьма забороненими книжками, входила до лектури за програмою самоосвіти[12].

У своїй статті Гнат Дашинський виступив гарячим адептом «вільної любові». Чи так уже й необхідне насправді «подружнє життя»? – риторично питає він. «Чи ж не можна мати згідних з кимось ідеалів, темпераменту і поглядів, зовсім не женячись, а заховуючи дружні зносини брата з сестрою?». Звісно, можна. От тільки як же тоді буде існувати людський рід? «А чому він має існувати? – питає у свою чергу автор статті. – Адже питання знівечення-погибелі людськості є непохитним певником науки, адже буддисти, Шопенгауер і Гартман, яко моралісти, філософи голосять ясно, що щастя лежить в неіснуванні (небутті). Найбільшою перешкодою щастя пристрасті, а найміцнішою з-поміж них любов змислова; коли вона погасне, людськість діб’ється свого ідеалу і втратить рацію існування»[13]. А далі Дашинський переходить до розгляду «Крейцерової сонати». «Не проповідуйте розпусти!» – кличе Толстой… Та відки йде оклик Толстого? О, то ціла теорія, цілий погляд надії людськості, корінь котрого в науці буддійських нірваністів, а овочі – безженність і чистота, захвалювана Толстим, як остаточне, єдине antisepticum на всякі зарази подружнього життя»[14]. Мовляв, Толстой учить про постійне моральне самовдосконалення як про дорогу до вічного щастя. «Ціль, може, для многих холодна, неясна, непевна, але для буддистів, Шопенгауера, Гартмана, їх потомків і толстовського героя вона чинить предмет мрій і снів, предмет зітхнень і жадоб – се Нірвана, неіснування, небуття, се вічне, незмінне щастя»[15]. Словом, Дашинський міг би повторити гасло Штірнера: «Ich gab mein Sach auf Nichts gestellt», яким той розпочав і завершив свій славетний трактат «Der Einzige und sein Eigentum». Але він не погоджується з Толстим щодо моральності, бо для нього «моральність – тілько відбиток ограничених обставин та умов зверхнього життя»[16]. Отже, аскетизм і самозречення – речі геть безперспективні. «…Життя вчить нас чого іншого, з усіх боків чути оклики: «менше праці, більше сну, більше вільного часу!». І якби коли яка моральна засада мала вести кого-небудь до побіди, то тілько засада: «Якнайбільше потреб і якнайбільше вдоволення»[17]. А далі Дашинський каже: нехай спаде полуда з наших очей! Правдою є те, що сьогоднішнє суспільство – це суспільство класових протиріч, де всім заправляють гроші. «Ціла проява мужеського і женського торгу тілом, без огляду на форми, в яких проявляється, се тільки одна з конечних прояв нашого ладу, проява, в котрій ніякий уряд, навіть найморальніший, не порадить собі і котрій не поможе повздержність особиста гр. Толстого…»[18]. І нарешті, висновок: «Сам герой Толстого зазначує зараз на початку, що ми в перехідній порі і що противрецептою перед безженностю є свобідна любов. Говорити про неї сьогодні як про означену форму полових відносин годі вже хоть би через те, що ніякі суспільні програми, ані наукові твори не ставлять тут нічого позитивного. Роля свобідної любви, котру ще перед її розвитком успіли обкидати болотом всякі святці в сурдутах і спідницях, обмежується досі виключно на виступи проти звісної форми, на можливість розірвання ненависного зв’язку, на надання любві виключного голосу при одруженню і на унезалежнення обох полів, що дружаться»[19].

Стаття Дашинського стала предметом дуже цікавої суперечки між Драгомановим і Павликом. Драгоманову не сподобались наявні в статті «натяки на вільну любов». Ці натяки, писав він Павликові 26 березня 1891 року, можуть хіба що «збивати з толку зелену молодіж і поновляти в Галичині найгірші боки російської «нігілятини», навіть не нігілізму. Таким фігурам, які вгодно було вибрати Толстому, щоб на них сокрушити шлюб, – вільна любов також мало поможе, як і монастир»[20]. «А взагалі, – каже Драгоманов, – вільна любов – справа така ж трудна, як і моногамія, і з нею треба бути дуже обережним. Обороняйте право жінок на освіту, на працю, на долю в громадському житті, розширяйте право розводу, – але стережіться проповідувати вольну любов, «як у птахів», – бо й у птахів по більшій часті моногамія існує, поки виростуть діти, – а в людей же дитина росте 20 рр., так що я, наприклад, з моєю жінкою, побравшись у 1864 р., матимемо повне право розпаруватись тільки в 1905 р., коли Зорці[21] буде 20 рр., а тоді мені буде 64 р., а моїй жінці 61, і нам приличніше буде «о смертнім часі» думати, ніж о любві вільній чи невільній. Ви скажете, що ми з жінкою завжди жили так, що нам нічого було розпаровуватись. А я скажу: що в основі воно так, а в варіаціях було всякого. Лихо в тому, що як тілько мати на оці тільки саму волю, то можна, не зійшовшись на самих варіаціях, розпаровуватись 20 разів на 10 років і попсувати своє життя та по дорозі 10 других та 4-5 дитячих. Я таких примірів бачив немало в Росії й за границею»[22]. Драгоманов наводить тільки один приклад, але дуже промовистий. Це історія його знайомого, бельгійського соціаліста Цезаря Де Папе. «Жив він собі з жінкою років з 12-15 і признавав, напевно, в принципі вольну любов. Коли це став у нього одбивати жінку собрат по партії, – а Де Папе взяв та й стрільнув у нього з пістолета»[23]. «Претендент на m-me De Раере, – продовжує Драгоманов, – все-таки показав себе такою свинею, як і музикант гр. Толстого, а в самому De Раере проскочила жилка «монополіста» a la Позднишев, осложнена образою на зраду товариша. Кажу: зрадою, – бо хоч я признаю волю вибору, – та все-таки не можу признати достаточним правом для себе одбивати жінку в товариша, котрий середнім числом чоловік не злий і жив з жінкою зносно 10-15 років. Воля – волею, та треба ж якої- небудь конституції й на вольність у любві, як і на вольність у громаді, а liberum veto не годиться ні тут, ні там. Правда, в ділах любві важко написати конституцію, а ще важче боронити її судом, – але все-таки вона мусить бути вироблена і боронена культурою, – котра знатиме і егоїзм, і альтруїзм, і рефлекси вольності, і рефлекси задержки. Без того ж проповідь вольної любві вийде на користь егоїстам і всього менше на користь жінок. Це я знаю на примірі нігілістячих кружків, – в котрих так багато виходило самовбивства, найбільше серед жінок»[24].

Міркування Драгоманова про «вільну любов» прикро вразили Павлика. «Прочитав я ваш останній лист, – писав він Драгоманову 10 квітня 1891 року, – і страшенно гірко мені стало»[25]. По-перше, Павликові була вкрай неприємна драгоманівська згадка про «птахів». Оті «птахи», каже Павлик, «дуже дорого мені коштують, почавши з 6-місячної тюрми, до тих бріхонь, які я з сестрою й досі мусимо виносити навіть від близьких людей…»[26]. Щодо «бріхонь», то тут ідеться про пущену кимось плітку, в правдивість якої вірив навіть Іван Франко, нібито Павлик живе зі своєю сестрою Анною, «як чоловік із жінкою»[27]. А щодо «птахів», то це натяк на оповідання Павлика «Ребенщукова Тетяна», надруковане в травневому числі «Громадського друга» за 1878 рік. За це оповідання Павлика притягнули до кримінальної відповідальності. Його звинуватили в тому, що він підриває інститут шлюбу, закликаючи публіку жити статевим життям, «як птахи» (дехто казав: «так, як воробці»)[28] [15, с. 4-5]. І попри те, що на свою оборону Павлик заявляв, що його оповідання – то всього лиш варіація на тему праці Джона Стюарта Мілля «The Subjection of Women»[29], він таки був засуджений на шестимісячне тюремне ув’язнення. Але справа не тільки в цій дуже неприємній згадці про «птахів». Мені здається, головне полягало в тому, що Павлик не міг принципово згодитися з Драгомановим. І про це красномовно свідчить ось такий епізод.

У 17-му числі «Народу» за 1893 рік Драгоманов надрукував шкіц під назвою «Слівце про цинізм у літературі». «…В літературах, – писав він тут, – скрізь є елемент цинічний і обсценний, сказати по-німецькому, an und für sich. Людина перше всього – звір, та ще й рафінований, рефлектуючий. То люди не могли не занести і в літературу (як і в пластику) і чистого безідейного цинізму, і обсценності, котра їм подобається сама по собі»[30]. Як приклад Драгоманов наводить твори Аристофана, Петронія, середньовічні новели, особливо французькі fabliaux, комедії Шекспіра, романи Золя. А потім мова заходить про поезію Шевченка. «Про Шевченка можна сказати, що в нього, може, найменше цинічного й обсценного елементу, ніж у іншого поета, та все-таки він проскочив і в нього, і критика мусить вказати на цю полову в його поезії… Найбільше жалко, що цинічний елемент проскочив у Шевченка в його поезії «До Н. Т.», бо тут ще случилась підміна принципів. Звісно, аскетизм – річ противна природі, але єсть же різниця між тим, коли людина віддається і тілом другій, любимій особі, і між «блудом» з первим стрічним, і сказати людині, котра ждала жениха і ціло- мудріє хранила – «соблуди», стілько ж цинічно, скілько і глупо»[31]. Павлик не погоджується з цим. «Нам бачиться, – каже він, – що в тільки що надрукованих словах про Шевченка є деяке непорозуміння. Основні погляди Шевченка в справах полових, котрими пройняті усі його твори, не позволяють допустити й на хвильку, щоби в віршику «До Н. Т.» він намовляв до «блуду» панянку, що жде свого милого, жениха. Тут мова про стару панянку, що в’яне в своїм «ціломудрії», а бажає «блудити» з першим стрічним женихом, аби тілько по формі…»[32]. Насправді, каже Павлик, у Шевченка бринить іронія «над вартістю такого «ціломудрія» an und für sich. Любов – річ така, що далеко не завше сходиться з легальністю – теперішнім подружжям…»[33]. І нарешті, висновок: Шевченко «возвеличував «вільну любов» в гарнім розумінню слова»[34]. Ось так під пером Павлика Шевченко постає співцем «вільної любові». І це дуже прикметно, бо Павлик уважав Шевченка чи не одним-єдиним українським письменником ХІХ століття, який добре «знав полові стосунки в народі»[35].

* * *

Ясна річ, розглянутий мною сюжет – це всього лиш один причинок до теми «вільної любові» в історії української літератури. Але, мені здається, він красномовно свідчить про неабияку вагу цієї проблематики для розуміння єства нашого письменства від давнини до сьогодні.

Леонід Ушкалов

1 Шерех Ю. Третя сторожа: Література. Мистецтво. Ідеології. – Київ, 1993. – С. 20.
2 Шевельов Ю. (Юрій Шерех). Я – мене – мені… (і довкруги). Спогади. – Харків; Нью-Йорк, 2001. – Т. 1: В Україні. – С. 8.
3 Там само.
4 Маніфест Marinetti і панфутуризм // Лейтес А., Яшек М. Десять років української літератури (1917-1927) / За заг. ред. С. Пилипенка. Вид. друге, значно доповнене та перероблене. – Харків, 1930. – Т. ІІ. – С. 124.
5 Поліщук Вал. Дороги моїх днів. Автобіографічні матеріяли // Капустянський І. Валеріян Поліщук. Спроба характеристики творчости з портретом, автографом і автобіографією поета та бібліографічним покажчиком. – Харків, 1925. – С. 46, 47.
6 Баберовскі Й. Червоний терор. Історія сталінізму / Пер. з нім. – Київ, 2007. – С. 80.
7 Блакитний В. До проблеми пролетарського мистецтва (Теоретичний шкіц) // Лейтес А., Яшек М. Десять років української літератури (1917-1927) / За заг. ред. С. Пилипенка. Вид. друге, значно доповнене та перероблене. – Харків, 1930. – Т. ІІ. – С. 27.
8 Див.: Русова С. Спомини. 1879-1915 // За сто літ. Матеріяли з громадського й літературного життя України ХІХ і початків ХХ століття / Під ред. акад. Михайла Грушевського. – Київ, 1928. – Кн. 3. – С. 171.
9 Грабовський П. Дещо в справі жіночих типів // Народ. – 1894. – Ч. 7-8. – С. 108.
10 Сріблянський М. Боротьба за індивідуальність (З літературного життя р. 1911 на Україні) // Українська хата. – 1912. – Лютий. – С. 106.
11 Українка Л. Новые перспективы и старые тени («Новая женщина» западно-европейской беллетристики) // Українка Л. Зібрання творів: У 12 т. – Київ, 1977. – Т. 8. – С. 84.
12 Див.: Беренштам-Кістяковська М. Українські гуртки в Києві другої половини 1880-их та початку 1890-их років // За сто літ. Матеріяли з громадського й літературного життя України ХІХ і початків ХХ століття / Під ред. акад. Михайла Грушевського. – Київ, 1928. – Кн. 3. – С. 216.
13 Дашинський Г. Гр. Лев Толстой про полові стосунки // Народ. – 1891. – Ч. 4-5. – С. 79.
14 Дашинський Г. Гр. Лев Толстой про полові стосунки // Народ. – 1891. – Ч. 6. – С. 95.
15 Там само.
16 Там само.
17 Там само.
18 Там само.
19 Там само. – С. 96.
20 Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876-1895). Т. VI (1890-1891) / Зладив Михайло Павлик. – Чернівці, 1910. – С. 151.
21 Тобто сину Світозарові, який народився 29 червня 1884 року.
22 Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876-1895). Т. VI (1890-1891) / Зладив Михайло Павлик. – Чернівці, 1910. – С. 151-152.
23 Там само. – С. 152.
24 Там само.
25 Там само. – С. 154.
26 Там само. – С. 154-155.
27 Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876-1895). Т. VIII (1894-1895) / Зладив Михайло Павлик. – Чернівці, 1911. – С. 172.
28 Ребенщукова Тетяна. Оповідане Михайла Павлика. – Відень, б. р. – С. 4-5.
29 Згодом Павлик буде боронитися від звинувачень у підриві суспільної моралі покликанням на авторитет Августина й інших святих отців, які вважали шлюб «диявольським підступом», вказівкою на те, що шлюб став церковним таїнством тільки в ХІІІ столітті, а схожі ідеї щодо шлюбу можна знайти і в польських перекладах Мілля, і в романі Чернишевського «Что делать?», тобто в книжках, «які можна придбати в будь-якій книгарні Львова» [Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876-1895). Т. ІУ (1882-1885) / Зладив Михайло Павлик. – Чернівці, 1910. – С. 65-66]. Слід підкреслити, що погляди Мілля на «жіноче питання» справляли на публіку неабияке враження. Недаром героїня повісті Ольги Кобилянської «Царівна» каже: «Я бачила «питання жіноче» майже при кождій нагоді, коли приходилося жінці терпіти. Тямлю, що, перечитавши Стюарта Мілля, я плакала» [Кобилянська О. Царівна // Кобилянська О. Твори: У 2 т. – Київ, 1983. – Т. 1. – С. 34].
30 Драгоманов М. Слівце про цинізм у літературі // Народ. – 1893. – № 17. – С. 189.
31 Там само.
32 Павлик М. [Редакційна примітка до статті Драгоманова «Слівце про цинізм у літературі»] // Народ. – 1893. – № 17. – С. 189.
33 Там само.
34 Там само.
35 Павлик М. Причинок до «етнографії любви» // Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876-1895). Т. V (1886-1889) / Зладив Михайло Павлик. – Чернівці, 1912. – С. 155.

Веб-джерело:
https://kharkiv-nspu.org.ua/wp-content/uploads/2016/11/L_Ushkalov_narysy_2016.pdf