Після Громадянської війни і проголошення торжества Радянської влади на території колишньої Російської імперії тодішнім урядом на чолі з Йосифом Віссаріоновичем Сталіним була поставлена мета якнайшвидшої побудови комуністичного суспільства спочатку на території Радянського Союзу, а потім – на всіх континентах земної кулі. Для вирішення цієї мети сталінський уряд з багатьох методів цивілізованого правління народом обрав “найцивілізованіший” – диктатури пролетаріату, а точніше – середньоазіатського терору.
Тобто такого управління народом, коли правлячу верхівку проголошують на рівні з богами, а у народу відбирають всі земні блага: відбирають особисту власність, свободу вибору способу життя, свободу слова, свободу віросповідування, свободу совісті та ін.
Народ просто так із-за однієї комуністичної ідеї нікому не хотів віддавати своєї власності, навіть ціною власного життя. Ось тому в 30-х роках було проголошено утворення колективних господарств на території Радянського Союзу. За допомогою колгоспів у селян можна було відібрати і власну худобу (коня, корову, свиней, овець), і власний їх реманент, і власне збіжжя.
В різних республіках Радянського Союзу народ по-різному ставився до питання колективізації. Особливо тяжко та з великою неохотою створювалися колективні господарства на території України – хлібниці і житниці як царської Росії, так і Радянського Союзу. Ось тому політику переконання та заманювання селян до вступу до колективного господарства сталінський уряд замінив жорстоким терором і насильницьким примушуванням селян вступити до колгоспу.
Після проведення першої співбесіди з громадянином, котрий не хотів або вагався вступити до колгоспу, даного селянина могли посадити в “холодну” (погріб, або пристосовану для цієї мети хату-мазанку, на долівку котрої виливали ще відер з п’ять-сім води з колодязя) на декілька діб. А після третьої співбесіди і незгоди його проголошували куркулем і ворогом, насильно забирали все господарство і житло, залишаючи і самого селянина і всю його родину на життєвому роздоріжжі без їжі та даху над головою. Після таких дій дух індивідуального селянського господарювання був надламаним, а злякані терором громадяни почали вступати в колективні селянські господарства – ТОЗи, СОЗи та інше.
Але і цього для сталінського уряду було замало. Україна повинна була віддавати ввесь вирощений хліб з села для того, щоб Радянський Союз за короткий час міг стати якнайбільш індустріалізованою та мілітаризованою державою і міг продовжувати проголошену Леніним ідею світової соціалістичної революції.
Ось виходячи з цього, таких непокірних у проведенні колективізації українців у 1932-1933 роках і було покарано “щедрою рукою” “Вождя всіх часів та народів”. Кара була дуже простою – у селян забрали все збіжжя, яке було у господарствах: всю пшеницю, ячмінь, жито, овес, кукурудзу і навіть квасолю, мотивуючись тим, що країні це потрібно.
По всіх селах України в 1932 році чувся плач голодних дітей, плакали матері, дивлячись на страждання дітей, плакали від безсилля та люті чоловіки, які не могли нічим зарадити в даній ситуації. А в 1933 році весною і влітку по селах України вже було не до плачу: виживші від страшного голоду ледве живі люди з останніх сил хоронили своїх рідних та відшукували на полях і в лісах хоч що-небудь поживне (лободу, кору та бруньки липи, левурду, кінський щавель, лопухи, кропиву та інше). За зиму та весну 1933 року люди переловили та поїли всіх у селі горобців, галок, сорок, голубів, мишей, пацюків і котів. Люди їли коней та велику рогату худобу, що здихала від нестачі харчів чи іншого нещастя, а в деяких випадках доходило й до канібалізму.
Ця біда торкнулася і нашого села Сінного та навколишніх сіл, що входять до складу Сіннівської сільської ради Краснопільського району Сумської області.
З 2002 року по цей час силами історичного гуртка Сіннівського НВК проводиться опитування жителів сільської ради, котрі жили в часи Голодомору. Давайте розглянемо та прокоментуємо розповіді свідків того часу, котрі проживають, чи до недавнього часу проживали в селах Сіннівської сільської ради.
“Тільки в нашому селі Сінне, на мою думку, Голодомор забрав більше чотирьохсот чоловік, – розповідає Марія Прокопівна Матвієнко (дівоче прізвище – Гукова), – У нашій сім’ї було 5 дітей, двоє з них померло. А дворів тоді в селі було більше двохсот п’ятдесяти. В кожній хаті хтось помирав. Корову і коня забрали у нас до ТОЗу. Їсти було зовсім нічого. Мати, щоб хоч якось врятувати малих, ходила по селах міняла одяг на картоплю, борошно, горох. Ось так ми, пухлі від голоду, і жили в той час”.
Любов Василівна Нагайцева (дівоче прізвище – Карпенко), котра в ті роки ходила до 2-го класу свідчить: “Наш батько був головою тодішнього колгоспу. У нас вдома була корова. Не знаю, яким чином вона залишилася, але слава Богові, була. Завдяки корові ми і існували, перебивали свій голод. А також ми ділилися, чим могли з сусідами. Виносили виснаженим дітям, що просили милостиню, молоко”.
Покійний Григорій Митрофанович Верхов з роду хліборобів, у ті роки вже працював у сільському господарстві, а також ходив на заробітки до Курщини, приносив звідти сякий-такий хліб, борошно та продукти харчування. Він про цей час згадував: “Орали кіньми землю, а сіяти в 1933 році мало чим було: все зерно представники сільської ради разом з озброєною міліцією вигребли у селян. Навіть і квасолю, що в горщиках знаходили, висипали в мішки та везли до заготівельного пункту. Їсти було нічого. Люди були виснажені, падали на ходу, їли кропиву, лопухи, листя липи.
Щоб якось вижити варили і їли шкіри тварин, кору дерев, різний бур’ян, жаб, котів, собак, дохлу конину. А вже такі парубки чи підлітки, як я, відправлялися в найми до Курщини. В лісах проходили міліцейські застави. А в селах Курської області наймалися на роботу. Там нам платили за роботу хлібом, зерном, борошном. Картоплю давали. Бувало давали і по шматочку сала – і тоді в таких наймитів, як я, було велике свято. І сім’я наша завдяки цьому мала з чого жити. А взагалі люди помирали дуже-дуже багато. Лише на нашій вулиці Загребелля померло близько ста чоловік.
Померлих, котрих нікому було поховати, представники сільської ради та колгоспу звозили і хоронили на кладовищі, що знаходиться на Кальонівці в Сінному, а багатьох рідні хоронили по садках та біля своїх городів. У нашому садку також є три могилки померлих маленьких дітей“.
“Наша мама була знатною у Сінному модисткою. І я на час Голодомору уже була дванадцятирічною дівчинкою. Мама днями і ночами шила людям, перешивала зі старого, виготовляла практичні на той час речі. Шитво приносило сякий-такий прибуток: хто вузлик пшона принесе, хто окраєць хліба. В кого корівчина в господарстві якимось чудом залишилась, молоком з нами ділився. Це допомагало вижити всім дітям, хоч бували такі дні, що і не їли. А я, як найстарша, допомагала мамі у всьому: доглядала за малими, бігала рвати левурду, кінський щавель, бруньки з липи, лободу, кропиву. Ось так ми і вибідувалися“, – згадує Олександра Мусіївна Бабенко.
Її односельчанка Віра Степанівна Недбаєва стверджує, що деякі люди вбивали та їли своїх дітей. “Страшний гріх людина брала на себе. Вже померлого, щоб не хоронити, поріже, зварить і з’їсть… А скільки у нас у лісі пропадало людей! Піде за щавлем чи левурдою – та й не знайдуть людину… Так і вчителька Карпенко Катерина в нас пропала, коли йшла з Вільшанки до Сінного через ліс. Знайшли лише гребінець від неї...”
Ці слова стверджує і Ольга Василівна Сіроштан (дівоче прізвище – Карпенко). “Страшні то були часи, – говорить вона, – голодні і страшні. Мені вже було десять років на той час, але ні мене ні сестер батьки далеко ходити не відпускали. Бо в лісі в Обнозі ходив який-то людоїд з Осоївки. Потім його, казали, спіймала міліція”. Вона додає до сказаного: “А ось таку ситуацію я бачила на власні очі, коли бігала до ям на кладовищі дивитися. Одна дівчина сиділа над ямою, де хоронили померлого. Несподівано вона впала в неї і її живу закопали разом з усіма мертвими. Представник сільської ради похмуро сказав, що в неї вже всі померли – і вона не сьогодні-завтра також би померла. А бувало, ще живу дитину або людину, що впала на вулицях, представники забирали на воза з померлими і везли до кладовища. Голод робив людей жорстокими, навіть до рідних дітей. Батьки їли своїх мертвих дітей аби вижити”.
Нині покійна Сухенченко Варвара Григорівна, 1913 року народження про голодомор згадувала так: “В часи голодомору я вже була дорослою і працювала біля тозівських телят. Працювати доводилося мені по десять і більше годин на добу. Завдяки роботі біля телят і вижила, бо могла знайти, що поїсти та який шматочок поживного принести додому. А вмирали люди по Сінному дуже і дуже багато. В кого була корівчина, той не так бідував. А таких в селі було одиниці.
Помирали люди масово. І хоронили їх, хто де міг. Падали по дорозі на роботу чи додому, то і хоронили десь поблизу дороги. Коли ж людина помирала на полі, то там на полі і опоряджували простеньку могилку, місце якої за деякий час забувалось. Найбільша кількість сіннян проживало на Плану (нині вулиця Сабліна), отож їх ціла сила похоронена на городах у людей та біля дороги”.
Олексій Васильович Бережний навчався у школі, але чіпка дитяча пам’ять і сьогодні видає картини страшного голодомору: “Багато людей лежали просто на дорогах. Їх ховали сусіди, хто іще був живий. На нашому куточку біля сільської ради були дитячі ясла. Дітей тоді в яслах було дуже багато. Матері приводили їх сюди з надією, що вони за день що-небудь поїдять. Годували дітей якимось борщем з лободою та кропивою, були перепічки з висівок. Але кожного дня діти в яслах помирали. Приходять матері за ними, а вихователі кажуть, що дитина вмерла і похоронена за яслами на підгорині. На місці сучасного будинку культури в Сінному в часи Голодомору поховано більше ста людей. Коли будували будинок культури, то всі кістки, що викопували будівельники при закладці фундаменту, були зібрані та перехоронені в одному місці біля клубу.
В одній сім’ї, що жила проти місця сучасного будинку культури, померло одинадцять чоловік, а вижила лише одна людина. А ввесь пагорб, де проходила Волова дорога, всіяний могилками, бо тоді багато людей хоронили і своїх близьких і сусідів, а земля на пагорбі була дуже рихлою. Наша сім’я також дуже бідувала, але ніхто не помер, тому що наш батько годував колгоспних волів і міг принести від волів у кишені трохи зерна для перепічки. Та ще на той час і корівчина розтелилася. Корівчина нас і спасла”.
Меланія Василівна Кіктева, уродженка с. Великий Прикіл, так характеризувала той час: “Життя сельчан ставало все гіршим. Наш батько був бригадиром, тому сім’я мала і корову, і коня, але невдовзі худобу забрали в колгосп – і нам довелося дуже бідувати. Двоє дітей з нашої сім’ї в той час померли. Померла і наша бабуся”.
Єлизавета Володимирівна Краснощокова, жителька села Гнилиця говорить про цей час так: “В часи Голодомору село Гнилиця підпорядковувалося Осоївській сільській раді. В нашому селі було на той час більше ста дворів. Жителів було багато, може і до тисячі. Всі люди хотіли жити і господарювати на своїй землі самі. Але влада тодішня цього моїм батькам та односельцям не дала. Представники влади зі зброєю в руках одібрали у батьків все зерно, навіть те, що потрібне було на весняний посів. Переривали в хатах навіть долівки. Майно, що залишилося у нас, ми міняли на харчі. Так за ковдру давали миску борошна, а за відро картоплі віддавали хустину. Золоті і срібні речі цінувалися якнайбільше. Наприклад, за золотий хрестик можна було виміняти великий вузлик борошна”.
У селі Грунівка теж пам’ятають страшні епізоди загального горя. Покійна Ксенія Степанівна Чайка розповідала: “Голод у селі був страшний. Всі, як мухи на холоді, ледве повзали. Був у нашому селі один дядько, зустрів він по дорозі хлопчика років одинадцяти і говорить йому, що у його хаті живуть голуби, що розмовляють та співають гарно. А хлопчик і вірить, просить дядька показати тих голубів. Повів дядько хлопчика побачити чудернацьких птахів. Але коли підліток переступив поріг хати, то став здобиччю людоїда, котрий в ту ж мить вбив його. А потім порізав на шматки та засолив м’ясо. Скоро цей злочин став явним і дядька забрала міліція”.
Старожил села Гнилиця, котра народилася в селі Грунівка, Параска Михайлівна Шахова теж пам’ятає ті дні. “Мені чимало випало лиха на віку. – Говорить вона. – Не дай Господь, щоб хтось таке бачив. Голодомор пронісся селом, мов чума. Із великих сімей залишилося дуже мало, або взагалі нікого не залишалося. Сусіди допомагали одне одному виживати, разом обробляли городи. Люди ходили виснажені, пухлі, не пізнавали одне одного. До них чіплялися усілякі хвороби. Хоронили всіх в одну яму, дехто умотував померлого у рядно. Але в більшості випадків хоронили так: в чому знайшли – в тому і похоронили. Навіть оплакувати було нікому. Та й сльози на той час в усіх повисихали – і плакати було нічим. Багато сімей повимирало повністю. Залишилися пусті хати, а двори заросли бур’янами. Люди ходили по селу чорні, страшні. В них очі були запухлі наче осокою попрорізувано“.
А от Чайка Дмитро Васильович говорить про Голодомор так: “В 1932 році мені, чотирнадцятилітньому підліткові, потрібно ще було вчитися та посягати ази грамоти. Але в більшості випадків мені довелося допомагати батькам у веденні господарства та працювати на полі. А вже у 1933 році я ходив на заробітки, щоб заробити кусень хліба. Людей помирало в селі багато, а хто був здоровішим їх ховав недалеко від того місця, де помирала людина”.
Про те, що Голодомор перервав навчання в школі багатьом підліткам розповідала школярам нині покійна Ворушева Анастасія Григорівна. Вона додає до сказаного іншими анкетованими: “В ті часи ніякої допомоги від уряду не було. Люди виживали, як могли. Якщо людина знаходила роботу чи в місті, чи в лісництві, чи де-небудь на Курщині – жила і та людина, і її сім’я не вимирала”.
Про це стверджувала і покійна Наумова Єфросинія Семенівна, котрій довелося одинадцятирічною дівчинкою працювати у лісництві замість того, щоб навчатися в школі.
А про те, що Голодомор був штучним, говорила анкетована Ткаченко Меланія Григорівна, 1923 року народження, уродженка смт Краснопілля, котра довгий час до дня смерті проживала в селі Сінному по вулиці Шкільній, 8.
Ці розповіді селян – лише маленька частинка страшної правди про Голодомор 1932-1933 років, що страшною своєю лапою ступив на землі Сіннівської сільської ради. В кожній сім’ї, в кожному домі сіл сільської ради: в Сінному, Грунівці, Гнилиці та Барилівці і зараз ще чути страшний відгомін тих років, чути відгомін страшного того лиха. А в ті роки Йосипом Віссаріоновичем Сталіним була написана постанова «Головокружение от успехов», в котрій в деякій мірі ми можемо почути виправдання самого “Вождя всіх часів і народів” та тодішнього комуністичного уряду щодо того, що ця страшна справа була придумана керівництвом на місцях і “вожді” цього просто не помітили вчасно. Можна довірливому читачу повірити і в таке, що “мудрий Сталін” про Голод на Україні в 1932-1933 роки нічого не знав.
Але для чого ж тоді, розпочинаючи з 1934 року, велось страшне замовчування щодо лиха, яке бушувало на Україні в 1932-1933 роки? Чому статистичні дослідження тих часів просто “десь поділися”? Чому господарчі книги всіх сільських рад в роки війни потрібно було вивозити в евакуацію далеко за Волгу, і чому з-за Волги ті книги вже не повернулися до жодної сільської ради, а пропали дорогою – і тепер в сільських радах знаходяться найстарішими книги господарств лише з 1943 року? Чому лише зараз, коли живих свідків кожного дня залишається все менше і менше, ми, онуки загиблих в роки Голодомору, можемо про оте лихо говорити?
Чому?.. Чому?.. Чому?.. Таких питань без відповідей дуже і дуже багато. А для мене приходить лише одна: для великої ленінсько-сталінської ідеї перемоги комуністичної ідеї на всій Землі потрібні були великі зусилля і великі жертви. Потрібно було індустріалізувати Країну Рад та зробити Радянську Армію за словами тодішніх вождів “самою нападаючою армією в усьому світі” любою ціною – навіть ціною життя народу. Ось тому так і робилося: будувались нові заводи, будувались нові літаки та танки, збільшувалась Радянська Армія – та ламались хребти у народів, які хотіли жити власними традиціями, власною вірою і правдою.
Проходять роки, і як би не були замаскованими таємниці, а час робить їх явними: то в одному місці, то в іншому на підгорині Волової дороги, а чи де в полі жителі села Сінного знайдуть людські кісточки та черепи, а то весняна повінь вимиє в садку ще одну незнайому могилу загиблого в роки Голодомору. Знайде людина ті кісточки, згадає хто тут жив колись, посумує за загиблими, помолиться за них Господу – і перепоховає кісточки дбайливо, надіючись, що в майбутньому кожне ім’я буде записано в книгу пам’яті Голодомору. Надіюся в цьому і я.
Григорій КУЛИК,
с. Сінне.
Джерело:
http://krasnews.at.ua/publ/zhittja_kraju/bolovi_tochki/golodomor_v_seli_sinnomu/31-1-0-534
11.01.2014
Голодомор в селі Сінному
