5 липня талановитому земляку, уродженцю Миропілля, українському поету Анатолію Васильовичу Тарану виповнилося б лише 75…
Анатолій Таран
***
Не всі ми бачили в житті своїх дідів.
І не усі батьків з дитинства знають.
Вони убиті десь, не між садів…
Сади ж не вірять — все їх виглядають.
Наш рід такий: цвітіння — не вмира.
Батьки, діди. Портрети, мов ікони.
Не для Іллі святого чи Петра —
синівські для батьків у нас поклони.
Бо маємо земний — не райський сад.
Наш рід такий: у цвіт, в коріння віра.
І сад цвіте. З цвітінням нашим влад.
Мов наших душ — це спадкоємна міра.
***
Розмова з батьком
Я в хаті ув отій,
де батько народивсь.
— Добридень, батьку.
— Добридень, — каже
на стіні блідій
фотокартка.
І мовчить.
«Ще довоєнна,
та уже військова —
солдатське готування до війни».
Мій порух думки батько відчува.
Воно й не дивно,
адже він — в безсмерті.
«Отак колись дивились на ікону
і вірили: у хаті бог — все зна…»
— Ні, я не бог, — говорить батько стиха, —
як і усі, звичайний чоловік;
якби не був звичайним,
був би богом,
то і тебе б на світі не було;
а так ти є…
А те, що ти подумав
про це ось фото довоєнне —
то правда не життя — календаря.
Бо війни на землі й на мить не затихали…
— Воюєте?
«Воюєм, батьку, миром.
Найтяжчим боєм — миром ми воюєм.
Й тому живі ми, батьку, на землі…»
— Спасибі, сину,
що хвилину вирвав
і зайшов до мене:
з минулим треба завжди говорить,
щоб мужньо битися за день майбутній.
То йди ж у бій,
тебе чекають там;
в хвилині кожній —
перемога чи поразка;
а всім живим — потрібна перемога.
Іди ж у бій! —
І погляд батька, мов благословення,
у серце проливавсь із фотокартки
на білій-білій, ніби сніг, стіні —
з безсмертя…
***
Хай щастить у Вашій хаті, мамо,
всім, хто переступіть Ваш поріг:
добрим людям, і птахам так само,
і котові, що в теплі приліг;
хай щастить кожненькій деревині,
що до хати віти притуля,
хай щастить малесенькій травині
й вітерцю, що приліта здаля.
Ви завжди за всіх були дбайливі –
Бо така ж та доля у вдови.
Бо ж як будуть всі навкруг щасливі,
то щасливі будете і Ви.
***
ЗРІЛІСТЬ
Розкажіть, бабусю, про зрілість
втомленими, древніми вустами.
Ваші очі дитячі прозріли,
мов бутони, що квітами стали.
І, віддавши данину дитинства Богу,
мов на карту всесвіту,
на ряднину сідаєте впевнено.
Вибива дозрілі соняхи Ван-Гога
моя бабуся у сиву пелену.
***
Люблю село своє тоді,
коли осталось наодинці
при не столоченій билинці
й не скаламученій воді.
Коли збирається рідня,
хай вже мала, та працьовита,
у бронзу літа перелита,
в осінню честь оцього дня.
І тихо мовляться слова,
і шепче зірка вечорова.
І чуть, як засина трава
у колисковій рідній мові.
***
Прекрасно, що на світі є дощі.
Що, крім супутників, літають вкруг планети
і ластівки, і бджоли, і хрущі
своїм прадавнім і природнім летом.
Прекрасно, що на світі є дощі
і грози, що зриваються озоном,
не вкрадені полоном і нейтроном
від смерті сірі з попелу плащі.
Прекрасно, що на світі є дощі.
Такі доступні, звичні, безкоштовні,
такі давно приручені й невловні,
всепланетарні й на твоїм кущі.
Прекрасно, що на світі є дощі.
Як мало треба, щоб тобі прозріти:
лише одне у серці зрозуміти –
що значить дощ, що вічно пада в літо;
то щастя – що на світі є дощі.
(Таран А.В. Ветерани фронтового дитинства: Поезії.— К.: Рад. письменник, 1986)
***
Ні, весь я не помру.
Помре лише частина –
минулий день помре.
Помре минула ніч.
Складе свої діла, як рук хрести,
людина
і ангели надій посядуть замість свіч.
Ні, весь я не помру.
В німотному всевишні
непрощені думки заплачуть в далину,
хмаринами спливуть,
немов розквітлі вишні –
на обрії сльози,
на горизонті сну.
Ні, весь я не помру.
Не здибляться спрожогу
усі прийдешні дні, мов коні на мосту.
А димом перейду жертвоподарчим Богу
в незриму благодать небесного пласту.
Ні, весь я не помру…
«Кінчай, – накажуть, – гру!»
Поставлять до стіни по груди в полини.
Як істину стару, промовить ворон: «Кру!»
Лиш подумки зітхни: «Ні, весь я не
помру…
(Таран А.В. Бродячий дощ: Поезії. – К.: Дніпро, 1995)
***
Присвята поета-земляка Григорія Кулика Анатолію Тарану:
Роса поезії
Пам’яті А. В. Тарана
Усе для матері –
хоч безнадійно мало –
моя, з росинками поезії, піала.
(А. Таран. “Роса вдячності”)
Вже березень заплакав за вікном,
Шкребоче скло галузочкою клена –
Туман і дощ, прощаючись зі сном,
Все ж відняли дороги всі у мене.
А я прошу у них лише одну:
Ту сокровенну, що до Миропілля –
У юності розкрилену весну
Я міг би повернутись на дозвілля.
Щоб стежкою пробігти босоніж,
В піалу назбирати вірші-роси –
Усе для мами… Пам’ять, немов ніж,
І думки-згадки, наче злющі оси,
Мене кусають, ріжуть і печуть,
Що у житті доріг пройшов ще мало,
Що може мій не той життєвий путь,
І що роси не сповнена піала!
А я збираю, мамо, й не одну –
І скільки сили, буду ще збирати
Поезію для тебе осяйну,
Хоч безнадійно мало тої плати…
А березень все квилить за вікном,
А вічність розрива бруньки кленові…
До тебе я приїду все одно –
Знайду для тебе, мамо, роси нові.