ВІРА

Т.Шевченко. Почаївська лавра з півдня. Папір, акварель. [Почаїв]. [X 1846].

Що ми маємо на думці, коли кажемо «я вірю»? Богослов відповість, що віра — то, поруч з надією та любов’ю, одна з трьох найголовніших людських чеснот, без якої душа не може сподіватись на порятунок. «Віра, — писав, наприклад, згадуваний Шевченком Дмитро Туптало, — це те, чого твої плотські очі не бачать, ані руки твої не відчувають, та серце твоє й розум твій безсумнівно в тобі промовляють, що так воно є, а не інакше — ось віра». Ясна річ, це варіація на тему Послання святого апостола Павла до євреїв: «А віра — то підстава сподіваного, доказ небаченого»[1]. Єство віри можна спробувати окреслити й за допомогою поетичних образів, як те робив Володимир Соловйов: «Милый друг, иль ты не видишь, / Что все видимое нами — / Только отблеск, только тени / От незримого очами?»[2] А можна спробувати скористатись філософською термінологією, як у Карла Ясперса: «…Віра — це акт екзистенції, що усвідомлює трансценденцію в її дійсності». Так чи інакше, питання віри неодмінно зринає тоді, коли ти виходиш за вузькі межі буденності, коли пробуєш знайти точку опори, чи, як сказав би Сковорода, «звити на чомусь гніздо».

Шевченко теж трактував віру в сенсі «онтологічної ідентичності» людини, як щось таке, без чого просто несила жити, особливо коли ти опиняєшся в межовій ситуації. Пам’ятаєте, як 30 червня 1853 року поет пробував дати розраду Андрієві Козачковському, який щойно втратив дітей? «…Віруй розумно, — писав він своєму другові, — глибоко віруй у потойбічне, краще життя. Сни, які ти бачив у найкритичніші години твого життя, показують нам щось вище за наші земні уявлення. Віруй! І віра спасе тебе». Справді, там, де віра, там і надія. Мабуть, найкраще Шевченко сказав про це в поемі «Тризна»: «В ком веры нет — надежды нет! / Надежда — Бог, а вера — свет». Віра — то щось найглибше й найсвітліше в людині, те, до чого можна апелювати як до самої душі. Недаром Шевченків Назар Стодоля, благаючи Хому Кичатого не губити щастя його донечки, а своєї коханої Галі, стає перед ним на коліна й каже: «Для спасенія своєї душі, коли у тебе у серці є Бог, для угоди всіх святих, коли ти віруєш у кого, для спасенія твоєї дитини, коли вона тобі мила, зглянься на мене!»

Чи означає це, що людська віра — то якась міцна й непохитна реальність, схожа на скелю чи крицю? Аж ніяк. Швидше, вона схожа на мерехтливий вогник свічі, що його треба берегти від поривів житейського вітру. Її може похитнути горе, її може похитнути всеосяжність світової неправди. Коли Шевченко в поемі «Кавказ» каже Творцеві:
«Ми віруєм Твоїй силі
І духу живому.
Встане правда! встане воля!
І Тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.
А поки що течуть ріки,
Кровавії ріки!»,

— то в цьому «віруєм» виразно бринить поетова незмога примирити благодать зі справедливістю, тобто узгодити незбагненний Божий промисел і людську правду в акті віри, чиїм неодмінним наслідком була б смиренність перед злигоднями й стражданнями. Мабуть, у поетовій душі не раз брало гору почуття ледь не метафізичної скривдженості людини. Рабство, коли один може робити з іншим усе, що йому заманеться, загарбницька війна, на якій гине твій друг, друг, який тебе зраджує…

«Мені боляче, — писала Шевченкові княжна Варвара Рєпніна, — що люди так часто пробують похитнути вашу віру в світло й добро: не дай Боже, щоб їм це вдалося!» Та й сам поет чудово розумів, що людина може «бідніти серцем», що «хімічна реторта» життя нищить нашу чисту дитячу віру…

Т.Шевченко. Казарма. Папір, сепія. [Новопетровське укріплення]. [1856 — VII 1857].

Весна 1857 року. Берег Каспійського моря. Поет отримує звістку, що його засланню ось-ось настане кінець. Він хоче вірити в це й… не вірить. «І плачу, і молюся, і все-таки не вірю, — пише він 22 квітня Якову Кухаренкові. — Десять літ неволі, друже мій єдиний, знівечили, убили мою і віру, і надію, а вона була колись чиста, непорочна, як те дитятко, взятеє од купелі, чистая і кріпкая, як той самоцвіт, камень ошліфований! Але чого не зробить риторда химська?» Може, і справді, віра — то, як казав колись Пауль Тілліх, — наша «гранична зацікавленість», поруч з якою повсякчас перебуває бентежне відчуття ризику і яка вимагає від нас мужності сприймати її як хистке полум’я свічі. Може, і справді, десь там, за горизонтом нашої віри, повсякчас бовваніє примара екзистенційного сумніву. Чи не про це, бува, ідеться у просто неймовірно красивих словах нашої старовинної веснянки:

«Засвічу свічу проти сонечка,
Тихо йду, тихо йду,
А вода по каменю,
А вода по білому — ще тихше»?

1 Послання до євреїв 11: 1.
2 «Друже мій, чи ти не бачиш, / Що все бачене очами — / Тільки відблиск, тільки тіні / Від небаченого нами?» (Рос.)

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс. 98-99)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid

https://shron1.chtyvo.org.ua/…samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /