БЕЗОДНЯ

У 1743 році найбільший геній Росії XVIII століття Михайло Ломоносов написав своє знамените «Вечернее размышление о Божием величестве при случае великого северного сияния»[1], де є чудесні рядки: «Открылась бездна, звезд полна; / Звездам числа нет, бездне дна»[2]. Він говорив про неосяжну для людського розуму безодню космосу.

А через два десятки років найбільший геній України XVIII століття Григорій Сковорода напише в Харкові свою 11-у пісню «Саду пісень», де є так само блискучі рядки: «Бездна дух єсть в чоловіці, вод всіх ширший і небес. / Не наситиш тим вовіки, що пліняє зрак очес». Сковорода говорить про безодню людського духу.

А в яку безодню більше вдивлявся Шевченко: в безодню космосу чи в безодню духу? Відповідь: у безодню духу. Звісно, є в нашого поета й прекрасні образи безодні зовнішнього світу. Наприклад, у повісті «Наймичка» він каже про «бездонні» степові криниці, в яких напувають своїх волів чумаки, а в поемі «Тризна» — про безодню високого блакитного українського неба, в якій тоне душа юного романтичного героя:

«Взглянул на небо: «О, как ясно,
Как упоительно-прекрасно!
О, как там вольно будет мне!..»
И очи в чудном полусне
На свод небесный устремляет
И в беспредельной глубине
Душой невинной утопает».

Як це не схоже на ту холодну безодню космосу, що її змалює перегодом Іван Багряний! Пам’ятаєте?

«Пливуть світи.
Холонуть зорі.
В порожняві фантасмагорій
Ані початків, ані дна, —
Порожнява нудна, страшна…»

Є в поета й похмурі образи бездонної «ями» хатнього побуту, годної живцем по глинути геніального митця, чи «ями» «морального неподобства», що в ній животіє на краю світу забутий Богом військовий гарнізон. Є в нього образ «бездонної та каламутної» Лети, про яку він писав перед смертю у своїй останній поезії «Чи не покинуть нам, небого…».

Та все ж таки Шевченка куди більше вабила безодня людського духу, ота безмірна «сердечна глибина», про яку він писав у поемі «Слепая»: «Своей сердечной глубины / Она еще не открывала…» Тільки Шевченкова «безодня» по-інакшому розташована в просторі порівняно з «безоднею» Сковороди. Якщо для старого філософа безодня — це передовсім символ туги за Абсолютним, а отже, щось спрямоване навсібіч, немов той вибух зірки, адже Бог є безконечною кулею, чий центр повсюди, а обводу нема ніде[3], то для Шевченка безодня найчастіше перебуває десь глибоко-глибоко внизу. Безодня для нього — символ душевного пекла, так, наче людина йде вузесенькою стежинкою над темною прірвою. Згадаймо хоч би героїню повісті «Наймичка», котра годна забути все, простити свого спокусника й знов віддатись йому душею й тілом: «Вона б і забула (диявол же спокусив святого), вона б знову впала в безодню і, може, упала б навіки… Якої напруги! яких неймовірних зусиль коштувало їй переламати себе! Одна лиш благородна, висока любов матері врятувала тебе від прірви, яка вдруге розкривалась перед тобою».

Образ «прірви»-«безодні» особливо часто зринає в листах Шевченка перших років заслання. «Я тепер, — пише поет до княжни Рєпніної 1 січня 1850 року, — як той, хто падає в безодню, готовий ухопитись за все — жахлива безнадія! така жахлива, що сама лиш християнська філософія годна боротися з нею. Я вас попрошу… прислати мені «Про наслідування Христа» Томи Кемпійського. Тепер одна-єдина моя розрада — Євангелія. Я читаю її просто так, щодня й щогодини». Та ще більш промовистим є лист до Михайла Лазаревського від 20 грудня 1847 року: «…Спершу я сміливо заглянув лихові в очі. І думав, що то була сила волі над собою, аж ні, то була гордость сліпая. Я не розглядів дна тії безодні, в котору впав. А тепер, як розглядів, то душа моя убогая розсипалась, мов пилина перед лицем вітра. Не по-християнській, брате мій, знаю, а що ж діяти? Опріче того, що нема з ким щире слово промовити, опріч нудьги, що в серце впилася, мов люта гадина, опріче всіх лих, що душу катують, — Бог покарав мене ще й тілесним недугом…».

І не слід думати, що це промовляє просто відчай. Ні. Погляд у безодню, зокрема в безодню пристрастей, поет трактував як сенс людського життя взагалі. Пам’ятаєте ось ці просто розкішні рядки містичної поеми «Тризна» — твору, що, як казав Альфред Єнсен, є «ключем до внутрішнього життя Шевченка»:

«Без малодушной укоризны
Пройти мытарства трудной жизни,
Измерять пропасти страстей,
Понять на деле жизнь людей,
Прочесть все черные страницы,
Все беззаконные дела…
И сохранить полет орла
И сердце чистой голубицы!
Се человек!..»

Ось воно: «Ecce homo» — слова Пилата з Євангелії від святого Іоана[4]. Може, згадуючи їх, Шевченко уявляв відповідні картини Антонелло да Мессіна, Босха, Тиціана, Дюрера, Рубенса… Хоч, зрештою, справа не в цьому. Справа в тому, що людське життя — це «митарства». А що таке «митарства», як їх уявляє православна традиція? Довга-довга дорога, якою ти прямуєш до раю, а біси, котрі стоять обабіч, щосили намагаються затягти тебе в пекло. От і виходить, що життя — це не що інше, як повсякчасне заглядання людини в зяючу безодню.

Безодня вабить тебе, дивитись у неї солодко, але смертельно небезпечно. Казав же Ніцше в «По той бік добра і зла»: «І коли ти довго дивишся в безодню, безодня починає дивитися в тебе». А інший німецький геній Райнер Марія Рільке — цей, за словами Маланюка, «найорганічніший поет», — коли пробував окреслити єство українця, не знайшов кращого слова, як «безодня».

Пам’ятаєте його «Пісню про Правду»? «І в цій землі, де могили — як гори, люди — немов безодні. У їхніх глибинах темно й тихо, а їхні слова — лиш тоненькі хиткі місточки над їхнім справжнім життям. Інколи темні птахи злітають з курганів. Іноді дивовижні наспіви спадають у людей і щезають в їхній глибині, а птахи розчиняються в небі. Усе безмежне, куди не глянь. Навіть хати не рятують від цього безмежжя; їхні маленькі віконця сповнені ним. Тільки в темних кутках стоять старовинні ікони, неначе Божі верстові стовпи, і світло від бляклих лампадок тиняється в них, мов заблукале дитя в зоряній ночі»… 17 червня 1900 року Рільке був на могилі Шевченка…

1 «Вечірні роздуми про Божу велич з нагоди великого північного сяйва» (рос.).
2 «Відкрилась бездна, зір там тьма; / А тій безодні дна нема» (рос.).
3 По-латинському: «Deus est sphaera infinita, cuius centrum est ubique, circumferentia nusquam».
4 Євангелія від святого Іоана 19: 5.

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс.57-59)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /