Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ПОРОЖНЕЧА

ПОРОЖНЕЧА

Образ порожнечі зринає в Шевченка досить часто. Наприклад, у поемі «Тризна» він говорить про зяючу «порожнечу життя»: «Страдал он. Жизни пустота / Пред ним могилой раскрывалась…» І тут-таки поет змальовує образ «межі вічності», яка чорніє десь далеко-далеко «в пространстве мрачном и пустом».

А що то за порожнеча: космічна чи душевна? Святий зна. Та, в усякому разі, цей образ змушує пригадати похмуру візійну замальовку з «комедії» «Сон»:

«Лечу, лечу, а вітер віє,
Передо мною сніг біліє,
Кругом бори та болота,
Туман, туман і пустота».

Звісно, це можна трактувати як пейзаж безкрайнього Сибіру з висоти пташиного польоту. Але якщо вже це й пейзаж, то, швидше, не Сибіру, а Дантового пекла. А може, це взагалі отой предковічний хаос, над безоднею якого ширяв Божий Дух: «А земля була пуста та порожня, й темрява була над безоднею»[1].

Тим часом у повісті «Прогулянка…» Шевченко говорить про «томливу холодну порожнечу» самотності, у згаданій поемі «Тризна» перетворює на символи самотності порожні столові прибори: «И вот один, уж сколько лет, / К пустым приборам на обед / Старик печальный приезжает…»

Звісно ж, мотив порожнечі цілком природно зринає й тоді, коли письменник змальовує пустелю, як-от у повісті «Близнята»: «Під час перших трьох переїздів де-не-де ще показувались у степу неправильними рядами темні кущі по берегах річки Сакмари[2]. Та ось і вони зникли. Порожньо, хоч покотись». І те ж саме в листі до Семена Гулака-Артемовського за 1 липня 1852 року: «Справжня пустеля! пісок та каміння; хоч би тобі травинка, хоч би деревце — нічого нема. Навіть порядної гори не побачиш — просто чортзна-що! дивишся, дивишся, і така тебе туга візьме — хоч задавись; так і задавитись нічим». А через два тижні в листі до Андрія Лизогуба він знову змальовує цей самий північно-східний берег Каспійського моря, хоч розпач від тамтешньої порожнечі звучить уже трохи притлумлено: «Пустеля, цілковита пустеля, без жодної рослинності, пісок та каміння… Дивлячись на цю мертвотність, така туга охопить, що сам не знаєш, що із собою робити, і якби мені можна було малювати, то, їй-бо, нічого б не намалював, так порожньо».

Та й у людському житті порожнечі не бракує, нехай її тут і не так рясно, як у пустелі. Недаром Шевченко пише про «порожні розмови», «порожні вигадки», «порожні фрази», «порожні листи», «порожні спогади», «порожні книги», «порожніх красунь», «порожніх хвастунців», «порожні кишені»… Коли поет розчаровується в людині, вона стає для нього «порожньою й мертвою», а коли хоче пошкилювати з панів, які ще зовсім недавно заводили собі гареми з кріпачок, а тепер інколи навіть одружуються з ними, то з посмішкою каже: «Значить, ідея комунізму — то не порожня ідея, не голос волаючого в пустелі…». Не кажу вже про те, що однією з найулюбленіших приказок Шевченка була: «Переливати з пустого в порожнє».

Та, мабуть, найчастіше поет говорив про пустку, тобто про порожню домівку. Ось героїня поеми «Слепая» сидить біля панського маєтку, де вона зазнала колись і щастя, і горя: «Но из ворот никто не йдет, / Никто не едет, опустели / Хоромы барские давно, / Широкий двор порос травою…» І нехай оця «пустка» — всього лиш ремінісценція з поеми російського поета й перекладача Івана Козлова «Княгиня Наталья Борисовна Долгорукая»[3], — від неї віє справжнім екзистенційним холодом.

Цей холод іще більш відчутний в одному з інтер’єрів повісті «Наймичка»: «У хаті було порожньо, холодно, під лавами валялись розбиті горщики й розтріпаний віник. Від столу й ослона тільки залишки лежать по хаті. А від другої лави і залишків не видно; кочерги, макогона і рогача теж не видно біля печі, а в печі попіл інеєм узявсь. Пустка! Повна пустка! А ще ж недавно була весела, біла, світла хата»… І скільки тих порожніх хат віками стояло й стоїть на нашій благословенній землі, як німий пам’ятник нашого безголів’я й неприкаяності? Справді, «що може бути сумніше за пустку?» — риторично питає герой повісті «Варнак». Ось він заходить до своєї рідної хати. «Вікна вибиті, двері виламані, доріжки заросли бур’яном, а в проваленій печі звила собі гніздо сова! Глянув я на це запустіння, і мені стало сумно, я до болю відчув свою самоту».

Пустка — це символ самотності, як у Євангелії від Матвія: «Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки, — Син же Людський не має де й голови прихилити…»[4], — або в щемливій мініатюрі ревного шанувальника Шевченка Івана Буніна:

«У птицы есть гнездо, у зверя есть нора.
Как горько было сердцу молодому,
Когда я уходил с отцовского двора,
Сказать прости родному дому!
У зверя есть нора, у птицы есть гнездо.
Как бьется сердце, горестно и громко,
Когда вхожу, крестясь, в чужой, наемный дом
С своей уж ветхою котомкой!»[5]

Можливо, Шевченко, якого Бунін вважав «абсолютно геніальним поетом», так часто говорить про пустку якраз тому, що до болю гостро відчуває свою самотність. Бо, зрештою, навіть наймана хата перестає бути пусткою, коли є в ній рідна душа. Коли ж вона зникає, у всі щілини поволі заповза порожнеча. Згадаймо повість «Художник». Її герой розказує про те, як він прощався зі своїм сердечним другом Вілею Штернбергом: «На третю годину ми вже були у Даля, а о четвертій поцілувались зі Штернбергом біля Середньої рогатки, і я один повернувся в Петербург, ледь-ледь не в сльозах. Хотів було заїхати до Йоахіма, та мені хотілось усамітнення й не хотілось їхати до себе на квартиру: я боявся порожнечі, що вразить мене вдома». Інколи образ порожньої домівки перетворюється в Шевченка на образ України, як у поемі «Слепая»:

«И непритворною слезой
С моей Украиной делюся.
Но глухо все в родном раю!
Я тщетно голос подаю,
Мне эха нету из дубровы
Моей козачки чернобровой.
Там все уснуло. Пустота
Растлила сердце человека…»

Ось він — голос волаючого в пустелі… І пустеля тут — звісно ж, екзистенційна. Навіть своє власне серце поет змальовує в образі як не пустки, так попелища. Згадаймо хоч би поему «Невольник»: «Думи мої молодії — / Понурії діти, / І ви мене покинули!.. / Пустку натопити / Нема кому…», — або знамениту поезію про «три літа»: «Опустошили убоге / Моє серце тихе, / Погасили усе добре, / Запалили лихо…» Та, мабуть, найвиразніше мотив сердечної пустки звучить у поезії «Заворожи мені, волхве…», де Шевченко звертається до свого старого приятеля Щепкіна: «Ти вже серце запечатав, / А я ще боюся. / Боюся ще погорілу / Пустку руйновати…». Шевченкові друзі так і називали цю поезію — «Пустка».

1 Буття 1: 2.
2 Права притока Уралу.
3 Пор.: «Его хоромы опустели, / Широкий двор зарос травой» (І, 3).
4 Євангелія від святого Матвія 8: 20.
5 «У птаха є гніздо, у звіра є нора. / Було так гірко серцю молодому, / Коли я йшов із рідного двора, / Промовити прости своєму дому! / У звіра є нора, у птаха є гніздо. / Як б’ється серце, болісно і дзвінко, / Коли в чужім житлі чіпляю на гвіздок / Свою уже поношену торбинку!» (рос.)

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс.401-404)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.