Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. СЛЬОЗИ

СЛЬОЗИ

Не знаю, чи сказав би Шевченко вслід за Іваном Драчем: «І душа моя повна сліз / По самісінькі очі…», — та його поезія, поза всяким сумнівом, — тужлива. Недаром княжна Рєпніна називала поета «геніальним горювальником», Куліш — співцем «людських кривд і своїх гарячих сліз», а редактор ляйпцизького видання «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (1859) відзначав, що «вірші Шевченка — вираз спільних накипілих сліз: не він плаче за Україною — вона сама плаче його голосом».

Справді, «сльози» належать до кола сталих виражальних засобів поета. Що це, віддзеркалення темпераменту? Та ні. Шевченко меланхоліком не був. Микола Костомаров підкреслював, що поет «умів доречно жартувати, гострословити, потішати співрозмовників веселими оповідками й майже ніколи в товаристві знайомих не виявляв того меланхолійного настрою, яким пройнято чимало його віршів». Зрештою, сам поет у листі до Василя Григоровича від 28 грудня 1843 року казав, що він — чоловік «не дуже сльозоточивий».

Геракліт. Художник Абрагам Янссенс, бл. 1601-1602

Чому ж тоді у його творчості немає чогось схожого, скажімо, на Винниченкову «волю до сміху» чи на ту всеосяжну іронію, яка, за словами Ігоря Костецького, «стоїть над добром і злом, над кров’ю й залізом, понад правдою і брехнею»? Чому в посланні «Гоголю», змальовуючи себе та Гоголя в образах українських «Геракліта й Демокріта», поет обирає собі маску Геракліта: «Ти смієшся, а я плачу, / Великий мій друже»?

Сльози святого Петра. Художник Ель Греко, 1587-1596

Звідки отой його ледь не космічний плач? І що взагалі означають для нього сльози?.. Сльози, каже Шевченко в поезії «І знов мені не привезла…», — це «свята роса», тобто Божий дар. Здається, вперше в українській літературі така думка зринала ще в «Ізборнику Святослава» 1076 року, де сказано: «…Слезы бо суть дар Божии…».

Тим часом відсутність сліз — непомильна ознака нульового рівня буття, ніщоти:

«Немає слов, немає сльоз,
Немає нічого.
Нема навіть кругом тебе
Великого Бога!»

А ще сльози — «жива вода» для душі. Ясна річ, поет має на думці «благодатні сльози», ті, що є проявом трьох «богословських» чеснот — віри, надії та любові, а також гармонії між власною волею (propria voluntas) і Божим промислом. «…Не можна і без того, — писав він у листі до Андрія Лизогуба від 1 лютого 1848 року, — щоб інколи і сльозам не дать волі, бо хто не журиться, не плаче, то той ніколи й не радіє. Цур йому, такому. Будемо плакать і радіти, і за все те хвалить милосердого Бога».

Левко Боровиковський (1806 – 1889)

Тим часом сльози-нарікання, сльози-відчай — то не що інше, як гріх. Принаймні за якийсь час поет писав тому-таки Лизогубові: «Сміюся крізь сльози; що ж робити: сльозами горю не поможеш, а журба — гріх великий». Шевченкова «філософія вдячності» знаходить свій вияв і в тому, що він наполегливо підкреслює «дитинність» сліз. Це можна трактувати і як руйнування цензури дорослого світу, і як християнську інверсію: доросла людина повинна змалитись, щоб увійти до Царства Божого, — і як прояв граничної щирості. До речі, коли йдеться про щирість сказаного, то поет ставить сльози куди вище за «просту нашу бідну мову», бо це «мова» самого тіла. Недаром він намагався перетворити слова на сльози і навпаки. Така інтенція загалом характерна для романтизму. Згадаймо хоч би пісню Франца Шуберта на слова Августа Шлегеля «Lob der Thränen»[1] або «Розставання» Левка Боровиковського: «Буду я письма сльозами писати…».

Та з усіх українських романтиків поезію як «мову сліз» чи не найглибше розумів саме Шевченко. Мотив «переливання сліз у звуки» зринає вже в його ранній творчості: у поемі «Катерина», у посланні «До Основ’яненка», в елегії «Думи мої, думи мої…», у присвяті поеми «Тризна»: «Для вас я радостно сложил / Свои житейские оковы, / Священнодействовал я снова / И слезы в звуки перелил». Є в Шевченка й сам образ «сльози-слова». Прикметно й те, що цими «сльозами-словами» він прагне викликати сльози у свого читача. І тоді поезія враз набуває сакрального виміру, а її остаточною метою стає слізне зворушення-елеос.

Сергій Васильківський. Кобзар-сліпець з хлопчиком-поводирем. Акварель. 1900 р.

Мабуть, основним джерелом Шевченкових «сліз» є наша уснопоетична традиція, адже мінор — прикметна риса пісень сирітських, чумацьких, наймитських, рекрутських, в яких виразно відлунюють поховальні трени-плачі, «журних» пісень лірників, кобзарських дум… Михайло Максимович прямо казав, що «найважливішою рисою українських пісень» є їхня тужлива тональність. Звідси вона переходить і до поезії Шевченка. Ясна річ, можна трактувати цей мінор як «закобзареність» чи «гітаризм», але його природа насправді аж ніяк не «гітарна»…

Свою роль відіграла тут і попередня літературна традиція, бо «сльози» — надзвичайно поширений образ у нашій старій літературі, зважаючи бодай на те, що тогочасні письменники, услід за Псалтирем[2], трактували земне життя як «долину плачу». «…Щойно народжена дитина, — писав, скажімо, Сковорода, — одразу ж починає плакати тому, що вже тоді ніби передчуває, на які лиха доведеться їй перегодом наразитися». Лазар Баранович навіть змальовував дитячу колиску в образі човника, що плине морем сліз. Словом, радість чекає на людину лиш у Царстві Божому. Звідси — похвала сльозам, що її можна розглядати як варіацію на тему Vanitas[3], засновану на концепті «Христос ніколи не сміявся». Оця християнська слізливість у Шевченка досить відчутна. Недаром сльози і самого поета, і його героїв так часто пов’язані з молитвою. Згадаймо хоч би початок поеми «Відьма»: «Молюся, знову уповаю, / І знову сльози виливаю, / І думу тяжкую мою / Німим стінам передаю».

Михайло Петренко (1817-1862)

А хіба менше значення має для поета слізливість романтична, коли романтизм — це ностальгія за невидимим ідеальним світом чи вже туга за повнотою буття? Так чи інакше, визначальним тут є мотив світової скорботи (Weltschmerz). «Тоска в душі, а сльози на очах…» — ці слова Михайла Петренка чудово характеризують основну тональність поезії українських романтиків. Шевченків світ так само потопає в сльозах, може, ще й тому, що поет виявляє особливий інтерес до «романтики жаху». Хіба ж ні, коли майже всі герої його поем — трагічні постаті, на яких чекає як не самогубство, так божевілля, як не інцест, так розбійництво, як не автодафе, так отруєння? А оскільки Шевченко бере життя з його темного боку, то воно й постає як «долина плачу», де плачуть серце, Україна, «чорні гори», «сині хвилі» Дніпра, русалка, чудотворна ікона Божої Матері, ба навіть козачі душі в образі білих пташок.

Та найчастіше плачуть, звісно, люди, передовсім жінки. Якщо Квітку-Основ’яненка називали колись «поетом жіночої душі», то ще більшою мірою це стосується Шевченка. Шевченко — співець жіночих сліз… Образ жіночих сліз уперше зринає вже на початку балади «Причинна», а востаннє — у переспіві плачу Ярославни зі «Слова о полку Ігоревім». Сльози постають тут як ледь не основна жіноча реакція на світ. Зрештою, сльози романтичного героя, ким би він не був, — це знак його відчуженості від світу «тут-і-тепер». А ще — романтична «поетика ностальгії» виражає в Шевченка тугу за героїчною старовиною, як-от у навіяній «Історією русів» поемі «Тарасова ніч»:

«Україно, Україно!
Ненько моя, ненько!
Як згадаю тебе, краю,
Заплаче серденько…»

У цьому разі Шевченків елеос має «будительський» характер, від якого — всього крок до плачів пророцьких. Справді, поет не раз накидає на себе образ «кроткого пророка», котрий тужить за «зруйнованим Єрусалимом»:

«А я, юродивий, на твоїх руїнах
Марно сльози трачу; заснула Вкраїна,
Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла…»

Так само слізливим є й Шевченкове кохання. Ролан Барт у «Fragments d’un discours amoureux»[4] писав, що закоханість узагалі слізлива. Перебуваючи в полоні фантазії, закоханий нехтує цензурою, яка не дозволяє дорослій людині плакати. Закоханий ніби повертається в дитинство: його тіло і психіка стає тілом і психікою дитини. Та в часи романтизму на цю «природну» слізливість нашаровуються ще й «слізливі» конвенції біжучої доби, адже романтичне кохання — це кохання à la Вертер.

Нашарування романтичної тілесності особливо помітне в російських творах Шевченка. Наприклад, для ліричного героя «Тризни», твору, що постав під виразним впливом поеми Івана Козлова «Чернец», яка своєю чергою багато в чому залежить від поеми Байрона «The Giaour» [5], любов і сльози — нероздільні:

«Что дам я подруге моими мечтами?
Любовь… Ах, любови, любови одной!
С нее на три века, на вечность бы стало!
В своих бы объятьях ее растопил!
О, как бы я нежно, как нежно любил!»
И крупные слезы, как искры, низались,
И бледные щеки, и слабую грудь
Росили и сохли».

Слізну любов вертерівського типу Шевченко змальовує і в повісті «Художник»[6], та й головний герой цього твору, alter ego самого автора, хотів би «розлитись, розтанути в сльозах» перед своєю коханою…

І ще одне: образ сліз у Шевченка виразно еволюціонує. У ранній період переважають «добрі сльози», «сльози щирої любові», що їх сам поет асоціював із тональністю поем «Катерина», «Гамалія» й «Мар’яна-черниця». У період «трьох літ» ці «сльози молодії» зникають, а натомість з’являються сльози пророка й бунтаря, мабуть, найяскравіше змальовані в поемі «Кавказ». Цей романтичний пафос значною мірою характерний також для творчості поета часів заслання, хоч тут на передній край виходять сльози скорботи. Шевченкова лірика періоду заслання — це «Скорботні елегії» Овідія християнської доби:

«Думи душу осідають,
І капають сльози.
І хочеться сповідатись,
Серце розповити…»

Тарас Шевченко. Св. Себастіян. [Новопетровське укріплення]. [Літо 1856]

Ця суто християнська стратегія не раз перебігає в мотив «співрозп’яття», що стане визначальним для творчості поета останніх років. Принаймні якщо мати на думці такі його «архітвори», як поеми «Неофіти» й «Марія», то основна тональність образу сліз нерозривно пов’язана тут саме із цим мотивом.

1 «Хвала сльозам» (нім.)
2 Книга псалмів 83: 7
3 «Марнота» (лат.)
4 «Фрагменти мови закоханого» (франц.)
5 «Гяур» (англ.)
6 Історія нещасливого кохання Вільгельма Штернберга до Емілії Тарновської.

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс.450-454)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.