Сатана — вічний герой нашої літератури, починаючи з найдавніших часів. Здається, перший яскравий портрет нечистої сили був змальований іще в «Києво-Печерському патерику». Ось, скажімо, Феодосій Печерський, доземно кланяючись Богові, співає вночі псалми, аж раптом не знати звідки зринає перед ним чорний пес та так пильно дивиться на святого, що той не може покласти поклон. А ось Матвій Прозорливий бачить, як на утрені ходить по церкві хтось схожий на лицаря-ляха й розкидає довкола троянди, і до кого з братії квітка пристане, той іде собі геть спати. Тим часом до святого Ісакія біс приходить в образі Христа, оточеного сонмом сонцесяйних янголів. Він просить своїх слуг заграти на сопілках, гуслях і бубнах, щоб Ісакій потанцював. І святий танцює, танцює, танцює, аж доки не падає додолу без пам’яті…
А першого українського «світського» чорта змалював, коли не помиляюсь, уже за часів Ренесансу польський письменник Себастьян Фабіян Кльонович у поемі «Роксоланія». Там є історія про те, як хлопець розлюбив дівчину, а та хоче повернути його назад і просить ворожку допомогти. Починається любовна магія. Ніч, чар-зілля, виття собак — усе таємниче, заманливе й зловісне. Аж ось і сам чорт: «Цап волохатий з’явився, важкі довгі кудли звисають, / Чорні, і полум’я зле в нього блискоче в очах. / Іскри летять із пащеки, вогнем рясно сипле із ніздрів, / З лоба страшного його роги гострезні ростуть».
Та куди яскравішим сатана постає в нашій літературі часів бароко, де є, здається, усе: від практики екзорцизму, докладно описаної Петром Могилою в «Требнику», до філософських роздумів Сковороди про диявола як «Божу мавпу», що луною відгукнуться потім у Євгена Маланюка: «Найзгубніше в Сатані, в Антихристі — те, що він удає Христа, що він є Лже-Христос… Це не є оперовий Мефісто, чи Князь Тьми (адже ж він Lucifer!!), — це мавпа, це — актор, це — «ерзац». Диявол має тут силу-силенну різних образів. Він може бути жахливим утіленням світового зла, як у почаївській книжці «Зерня Божого слова», де одна з героїнь каже: «Я ладна до самого Страшного суду ходити по вогню босими ногами, ніж бачити диявола бодай одну мить». Тим часом перед іншими жінками він постає в образі коханця-перелесника, такого милого й чарівного, що вони готові любити його навіть тоді, коли він приходить до них котом, собакою чи змієм. А ще він може бути смішним, як у вертепній драмі, де Запорожець ловить чорта й крутить його в руках сюди-туди, приказуючи: «Що се таке я піймав? / Чи се птичка-перепеличка, / Чи се тая синичка, що не дише, / Да тільки хвостиком колише?».
А які розкішні були тоді варіації на тему Фауста! Ось один чоловік хоче продати душу чортові. Як це зробити? Дуже просто: треба написати листа й покласти його в дупло дерева. А раптом чорт не прийде? Ну, не прийде один, так прийде другий. Це — як у коханні: не буде Галя, буде другая. Для певності він пише листа одразу трьом чортам і кладе його в дупло. А вгадайте-но: за що він ладен продати душу? За любов прекрасної жінки? Не вгадали. За якийсь надзвичайний талант, так, як це, кажуть, зробив Нікколо Паганіні? Не вгадали. За знання таємниць природи? Знов не вгадали. Він ладен продати душу за владу, гроші й насолоду від того, що сусіду стало погано…
А потім буде романтизм з його інтересом до всього трансцендентного, до «нічної людини», до магії… Недаром у ранній прозі Куліша[1] сатана взагалі є головним персонажем, а Гоголь прямо казав, що все його життя й уся його творчість спрямовані на те, щоб «виставити чорта дурнем». А хіба Хлестаков і Чичиков — не диявольські типи? Слід сказати, що у творах українських романтиків справу з чортом мають переважно жінки. Згадаймо хоч би «Київських відьом» Ореста Сомова, Гоголевого «Вія» та його ж таки «Вечори на хуторі біля Диканьки», драму Кирила Тополинського «Чари» або й Шевченкову баладу «Тополя».
Хоча, з другого боку, не бракує тут і героїв на зразок пана Твардовського — знаменитого «українсько-польського Фауста», який став головним героєм не лише балад Міцкевича й Гулака-Артемовського, опери Олексія Верстовського, повісті Юзефа Ігнаци Крашевського, але також численних усних переказів. Ще в написаній 1924 року автобіографії «Дороги моїх днів» Валер’ян Поліщук згадував, як малим чув таємничі оповідки про Твардовського й чорта.
Згадує цей сюжет і оповідач Шевченкової повісті «Прогулянка…» Щоб якось відкараскатись від украй набридливого фактора, який став і стоїть над душею, він думає: «Яку б же мені задати йому задачу, так щось на зразок пана Твардовського?» Подумав-подумав та й попросив фактора принести йому… англійського пива фірми «Barclay and Perkins», про яке — оповідач був свято переконаний! — у Білій Церкві ніхто навіть не чув. І що б ви думали? За хвилину пляшка коричневого пива фірми «Barclay and Perkins» уже стояла перед ним…
У романтичній літературі сатана постає дуже різним. Наприклад, в Ореста Сомова це страшна потвора — «велетенський ведмідь з подвійною мавпячою мордою, козлиними рогами, зміїним хвостом, їжачою щетиною по всьому тілу, з руками скелета й котячими кігтями на пальцях». А в Гоголевій «Ночі перед Різдвом» він схожий на вертепного чорта: невеликі ріжки, вузенька рухлива мордочка з круглим свинячим п’ятачком, козлина борідка й тоненькі-тоненькі ніжки. «А от іззаду він був справжній губернський стряпчий у мундирі, бо в нього висів хвіст, такий гострий і довгий, як нинішні мундирні фалди…».
Тим часом Шевченка такі образи сатани мало цікавлять. Його цікавить передовсім людська душа, що її він розглядає як арену споконвічної борні Бога й сатани. Мабуть, і ця безугавна психомахія, і безодня серця його лякала. 30 вересня 1842 року поет писав Якову Кухаренку: «Це правда, що, окроме Бога і чорта, в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш…».
Сатана — це і дух зла, і дух заперечення. Він може впиватись у нашу душу пазурами, немов який скажений хижак. Пам’ятаєте слова грішника-варнака з поеми «Москалева криниця»? «Ось послухай, / Доводить до чого / Сатана той душу нашу. / Як не схаменеться / Та до Бога не вернеться, / То так і воп’ється / Пазорями в саме серце».
Але ще частіше він постає в образі «шепотника»-«шипотинника» — він тихо-тихо нашіптує тобі на вухо свої спокусливо-солодкі поради. Наприклад, нещасна героїня повісті «Наймичка» не знає, що їй, бідній, у світі робити. «…А диявол шепоче тобі на вухо: «Втопись!» І ти, підвладна сатані, мабуть, побіжиш до своєї рідної Сули й утопишся». Цей «шипотинник», ясна річ, не раз приходив і до самого поета. Скажімо, йому страшенно хочеться зробити якийсь запис у щоденнику. Та, на жаль, нема про що писати. Аж тут сатана й починає шепотіти на вухо: «Пиши, що попало, бреши, скільки душі вгодно. Хто тебе буде перевіряти?» Так сатана постає в ролі Музи.
Зрештою, для чоловіка сатана найчастіше постає в образі жінки. Ось оповідач повісті «Капітанша» стоїть у церкві на відправі й раптом ні з сього ні з того переводить погляд на милу голівку юної красуні Варочки. «Дивна й незрозуміла річ, — думає він, — чому, наприклад, удома я щодня милувався красою Варочки й жодного разу не помічав таких милих і, можна сказати, пластичних дрібничок, як-от у церкві; скажімо, прозорих кучериків на білій елегантно заокругленій потилиці. Я вам скажу, це така сатанинська спокуса, проти якої чоловік не в силі встояти». Справді, сатана — великий іронік. І часто він чатує на людину якраз там, де на нього годі було б сподіватися. Що там церква, коли він ховається навіть у самому раю!..
1 Маю на думці «Про те, що сталося з козаком Бурдюгом на зелені свята», «Коваль Захарко», «Огняний змій» тощо.
Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс. 432-435)
Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia/
https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia.pdf
/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /