До 95-річчя від дня народження Дідоренка Леоніда Дмитровича

ХРАМИ КРАСНОПІЛЬЩИНИ (X)

(закінчення)

***
Монастирі

Ряснянський монастир

(продовження)
…
Свято-Дмитрівський храм у монастирі

Головний храм Ряснянського монастиря – собор святого великомученика Дмитрія Солунського, освячений на честь цього святого 25 жовтня 1881 р. Іменем цього святого освячені храми в Рясному, Новодмитрівці, та й монастир носить ім’я Святого Дмитрія.

Вшанування Святого Дмитрія припадає на 8 листопада. Але в народі традиційно вшановується не так сам день, як субота напередодні свята, так звана Дмитрівська субота. Цей день є крайньою датою для поєднання родів у кожному році.

Після Дмитра сватів уже на засилають і не приймають. Звідси численні прислів’я: «До Дмитра дівка хитра, а по Дмитрі хоч комин витри», «До Дмитра дівка хитра, а після Дмитра – сякий-такий, аби був, аби хліба роздобув», «До Дмитра дівка хитра, а по Дмитрі стріне собаку та й питається: “Дядьку, чи ви не зі сватами?”».

Свято-Дмитрівський храм у монастирі мав 7 бань, був критий білим залізом, зовні побілений, усередині розписаний картинами високої майстерності на релігійні сюжети. Підлога паркетна. Іконостас дерев’яний, позолочений. Храм займав площу шириною 52 аршини, в довжину – 60 аршин.

Свято-Преображенський храм у монастирі

У Ряснянському монастирі був збудований теплий храм з червоної цегли, мав дерев’яний іконостас, пофарбований олійною фарбою, в більшості позолочений, з іконами роботи високої художньої майстерності. Підлога була паркетною. Під храмом була калориферна піч.

Храм освячений на честь знаменної події – Преображення Господа нашого Ісуса Христа. Освячення відбулося 4 липня 1900 р.

Храм Архистратига Михаїла у монастирі

У Ряснянському монастирі був збудований трапезний храм з червоної цегли, теплий, мав дерев’яний іконостас, пофарбований олійною фарбою, в більшості позолочений.

Храм освячений 22 жовтня 1881 р. на честь Архистратига Михаїла.

Дзвіниця в монастирі була одна. Це була висока цегляна архітектурна споруда, крита залізом, зовні і всередині оштукатурена. Під її аркою були святі ворота до монастиря. На дзвіниці було 13 дзвонів. Вага головного дзвону становила 423 пуди. Крім того, у 1902 р. на дзвіниці був установлений баштовий годинник з гучним боєм.

***

Свято-Миколаївський Білогорський монастир

«В сем уезде находилось два монастыря: один имел название Предтечиевская пустынь, и находился в четырех верстах от города Суджи, между реками Суджею и Пслом,на низменной равнине, окруженной лесом. Другой назывался Миропольским Николаевским монастырем. Неизвестно начало построения их, а тем более начало пустынножительства в сих местах; но можно полагать, что оно принадлежит временам отдаленным»[70].

У Суджанському повіті здавна відомі дві місцевості під назвою «велике городище» і «мале городище». Перше розташоване в 15 верстах від Суджі, між селами Рождественським, Горналлю і рікою Пслом.

«Велике городище» розташовувалося за півтори версти, поблизу колишнього Свято-Миколаївського Білогорського монастиря (Самоквасов Д.Я. назвав це городище Миропільським), де тепер, після його закриття, міститься дерев’яна церква села Горналь.

«Мале городище» віддалене від першого на півтори версти і складає частину урочища Монастирище[71].

Старий Заповіт

У Старому Заповіті є книги канонічні і неканонічні. Основна різниця між ними у тому, що книги канонічні більш давні, написані у IV-I ст. до Р. Хр., а неканонічні, тобто які не ввійшли до канону, зібрання священних книг, написані пізніше. Стародавній канон створювався поступово. Першою зі священних книг воєдино вважають Ездру (V ст. до Р. Хр.). Від ІІІ ст. до Р. Хр. – по І ст. після Р. Хр. стародавній канон набув такого вигляду, який має у сучасній єврейській, або масоретській Біблії (містить вона лише книги Старого Завіту). Масорети – хранителі передання – закінчили роботу над Біблією у VІІІ ст. після Р. Хр. У ній 39 книг, які розділені на три частини: закон, пророки і писання.

Закон (по-єврейськи «Тора») містить П’ятикнижжя Мойсея: Буття, Вихід, Левит, Числа і Второзаконня (Повторення закону).

Пророки (по-єврейськи «Небелим») поділяються на перших, або старших, і останніх, або молодших.

До старших пророків належать книги Ісуса Навина, Суддів, дві книги пророка Самуїла (або 1 і 2 кн. Царств), дві книги Царів (або 3 і 4 кн. Царств); у християнській Біблії книги старших пророків, а також Руфі, Есфирі, Ездри, Неємії і 1-ша й 2-га кн. Параліпоменон заведено вважати історичними, оскільки є історичними розповідями про ізраїльський народ від часу вступу його на землю обітовану.

До останніх, або молодших, які у свою чергу поділяються на великих і малих пророків, входять: книги 3-х великих пророків: Ісаї, Єремії, Єзекиїля; і 12-ти малих пророків: Осії, Іоїля, Амоса, Авдія, Іони, Михея, Наума, Авакума, Софонії, Аггея, Захарії і Малахії.

Писання (по-єврейськи «Кстубим») складають: Псалми, Притчі, Іов, Пісня Пісень, Руф, Плач Єремії, Екклезіаст, Ефир, Даниїла, Ездри, Неємії і Літописи (1 і 2 Параліпоменон).

Після повернення євреїв із вавилонського полону (V ст. до Р. Хр.) було написано ще кілька книг єврейською і грецькою мовами. У канон єврейської Біблії їх уже не включили, але вони ввійшли у грецьку Біблію «Септуагінту» як корисні і повчальні.

«Септуагінта» була перекладена грецькою для олександрійських євреїв-елліністів і юдеїв розсіяння (діаспори), що жили за межами Палестини, забули рідну мову й спілкувалися грецькою. Робився цей переклад під покровительством царя Птоломея у ІІІ-ІІ ст. до Р. Хр., який збирав відомі на той час рукописи всіх народів і перекладав їх для своєї Олександрійської бібліотеки. Над перекладом єврейських рукописів працювало 72 перекладача-тлумача, саме від заокругленої кількості перекладачів із 72 до 70 і пішла назва «Септуагінту», тобто переклад сімдесяти. Та грецька і єврейська Біблії у деяких деталях різняться, оскільки масорети і перекладачі грецькою користувалися різними рукописами (списками) стародавнього тексту.

Латинською мовою біблійні книги були відомі уже в ІІ ст. після Р. Хр. Наприкінці IV ст. — на поч. V ст. блаженний Ієронім переклав їх заново і цей переклад, відомий під назвою «Вульгата», одержав широке поширення у католицькій Церкві.

Перший переклад на слов’янську мову книг Святого Письма був зроблений св. рівноапостольними Кирилом і Мефодієм у ІХ ст. Сучасна слов’янська Біблія — це передрук Єлизаветинського видання 1751—1756 рр., у якому текст ст. 36 вивірений із грецькою «Септуагінтою».

Українською мовою перший повний переклад Біблії здійснений був Пантелеймоном Кулішем разом із українським фізиком, що працював у Відні, Іваном Пулюєм, яка побачила світ уже після смерті Куліша, у 1903 р. (переклад був зроблений із грецької, а пізніше — з оригіналу староєврейської мови).

Російською мовою переклад був здійснений у середині ХІХ ст. Канонічні книжки перекладалися з єврейського масоретського тексту з доповненнями і варіантами із «Септуагінти», а неканонічні — із грецької мови, за винятком ІІІ книги Ездри, перекладеної із латинської, оскільки цієї книги немає ні у грецькій, ні у єврейській Бібліях. Православні Біблії, як слов’янська, так і українська та російська, містять усі 39 канонічних і 11 неканонічних книг Старого Завіту.

Новий Завіт

Новий Завіт — це друга частина Біблії, яку відкидає єврейський народ (іудаїзм), але яка є основною для всіх християн світу. Новий Завіт складається із 4 Євангелій, написаних: Матфеєм, Марком, Лукою і Іоаном; Діянь св. Апостолів, авторство яких приписують ап. Луці; 7 Соборних послань: Петра, Іоанна, Юди; 14 послань Ап. Павла; Одкровення Іоанна Богослова «Апокаліпсиса». Усі книги Нового Завіту були написані протягом І ст. після Р. Хр.

Перші чотири книги Нового Завіту носять назву «Євангеліє», що в перекладі означає «радісна звістка», а її авторів називають «євангелістами». Євангелії від Матфея, Марка і Луки називають синоптичними, оскільки якщо розмістити їх у три колонки, то вони є ніби віддзеркаленням один одного і не мають між собою майже ніяких розбіжностей. Євангеліє від Іоанна Богослова написане найпізніше і має дещо інший зміст, ніж попередні три. У своєму Євангелії Іоанн Богослов не просто подає нам розповідь про земне життя Господа нашого Ісуса Христа, а більше приділяє уваги його вченню і вченню про основний догмат християнства «Про Святу Трійцю». Тому символом Євангелія Іоанна Богослова є орел, що символізує висоту богословського духу, на яку підносимося, читаючи його Євангеліє. Усі чотири Євангелія є історичними книгами Нового Завіту.

До історичних книг Нового Завіту належать і «Діяння святих апостолів». Сама назва говорить про зміст цієї книги, із якої ми дізнаємося про труди перших послідовників, учнів Христа, апостолів і інших перших християн після вознесіння Христа на небо і зішестя на апостолів у вигляді вогняних язиків Святого Духа у п’ятдесятий день після Воскресіння. Особливе місце в цій книзі посідає розповідь про навернення Савла, який найбільше потрудився для поширення і навернення у християнство язичників і якого називають апостолом «язичників».

До повчальних книг Нового Завіту відносять сім соборних послань: ап. Якова (1), ап. Петра (2); ап. Іоана (3); ап. Юди (1); а також чотирнадцять послань ап. Павла: до Римлян, до Коринфян (2), до Галатів, до Ефесян, до Филип’ян; до Колосян; до Солунян (2); до Тимофія (2); до Тита, до Филимона; до Євреїв.

До пророчих книг Нового Завіту відносять «Апокаліпсис» Іоанна Богослова, який був написаний на о. Патмос, куди Іоанн Богослов був засланий римською владою. Саме на о. Патмос Іоанну Богослову було пророче видіння про останні дні людства і Суд Божий.

Ступені священнослужителів православної церкви

За прикладом старозаповітної церкви, де були первосвященик, священики та левіти, святі апостоли встановили і в новозавітній християнській церкві три ступеня Священства: єпископів, пресвітерів (тобто священиків) і дияконів. Усі вони називаються священнослужителями, тому що через таїнство Священства одержують благодать Святого Духу для священного служіння Церкві Христовій: здійснювати богослужіння, вчити людей християнській вірі і доброму життю (благочестю) й управляти церковними справами.

Перший ступінь: єпископи – вищий чин у церкві. Їх ще називають архієреями, тобто начальниками ієреїв (священиків). За ступенем Священства всі єпископи між собою рівні, але старіші і найбільш заслужені називаються архієпископами, а столичні єпископи – митрополитами (від грец. митрополія – столиця). Єпископи древніх столиць, як наприклад Єрусалима, Константинополя (Царграда), Риму, Олександрії, Антіохії, з XVI ст. називаються патріархами.

Для допомоги єпископу інколи дається інший єпископ – вікарій, тобто намісник.

Другий ступінь: священики (з грец. – ієреї або пресвітери) здійснюють з благословення єпископа всі таїнства і церковні служби, крім тих, які мають виконувати лише єпископи, тобто таїнство Священства (рукопокладення), освячення мира та антимінсів. Християнська община, підпорядкована священику, називається приходом.

Більш заслуженим священикам дається звання протоієрея, тобто головного ієрея або старшого священика, а головному між ними – протопресвітера. Для головування єпархіальними районними округами єпископ призначає собі помічників зі старших священиків – благочинних.

Якщо священик є одночасно і монахом, то він називається ієромонахом, тобто священномонахом. Ієромонахам при призначенні їх настоятелями монастирів, а інколи і незалежно від цього як почесне дається звання архімандрит. Особливо гідні з архімандритів вибираються в єпископи. У православній церкві всі неодружені єпископи (які дали обітницю) приймають постриг у ченці.

Третій ступінь нижчий: дияконський. «Диякон» з грец. означає служитель (помічник).

Диякони прислужують єпископу при священному богослужінні, але таїнств самі здійснювати не можуть. Участь диякона у богослужінні не обов’язкова, тому в багатьох церквах служба проходить без дияконів. Дияконам, котрі відзначилися, присвоюється звання протодиякона, тобто першодиякона, а тим, що живуть у чернецтві, – ієродиякона або архідиякона.

Крім трьох священних чинів, у церкві існують ще нижчі службові посади: іподиякони – беруть участь лише при архієрейському служінні (одягають архієрея, тримають світильники і подають їх для благословення архієрею). Псаломщики зобов’язані читати і співати при богослужінні як у храмі, так і при требовиконанні священиком у будинках прихожан. Пономарі зобов’язані скликати віруючих до богослужіння дзвоном, допомагати псаломщикам в читанні і співі, прибирати вівтар.

Усі священнослужителі для здійснення богослужіння мають одягатися в особливий священний одяг, бути глибоко віруючими, благочестивими, подавати приклад прихожанам у поведінці.

Хрещенням в ім’я Божої Трійці ми входимо в Церкву і в ній пізнаємо шлях до Отця, істину в Сині і життя в Святім Дусі. Св. Іларій попереджає: «Якщо ми, розмислюючи про Божество, вживаємо порівняння, нехай ніхто не думає, що це є точне зображення предмета. Між земним і Богом немає рівності…»

—–
70 ДАХО Ф.40, оп.652, од.зб.652, лл.43-44.
71 Самоквасов Д.Я. Древние города России (историко-юридическое исследование). – СПб, 1873.

Леонід Дідоренко

Джерело:
Дідоренко Л. М.
Храми Краснопільщини. — Х.: ХПММС, Видавництво САГА, 2006 р. — 112 с. — (Православні Храми Слобідської України)

Ілюстрації:
У книзі використані давні ілюстрації і фото сучасних храмів Краснопільщини, виконані Козирем О. В., Цилюриком О. І., Парамоновим А.Ф., та із зібрання Державного архіву Харківської області.
Автор висловлює подяку кандидату історичних наук В.Л. Маслійчуку та директору Харківського приватного музею міської садиби А.Ф. Парамонову за цінні зауваження, та доповнення до цього видання.

Від Краснопілля Інфо

В електронній версії книги на цьому сайті для ілюстрацій використані також додаткові фото- та графічні матеріали з відкритих веб-джерел.