Коли вибухнув реактор на Чорнобильській АЕС, мені було лише 10 років і я мало що розумів у глобальних катаклізмах, так само як і більшість дорослого населення нашого району не чули, що є таке містечко Чорнобиль. Але навіть дитяча підсвідомість підказувала, що щось трапилось, коли дорогою до бабусі у Роменський район на першотравневі свята почали зустрічати колони вантажних автомобілів і автобусів, підозри посилились, коли того ж вечора батька, як завідувача автопарком колишньої сільгосптехніки через сільську раду терміново викликали назад до Краснопілля. А після травневих свят у нашій школі, і нашому класі зокрема, з’явились нові учні, від яких ми й дізналися “по великому секрету”, що в Чорнобилі щось рвонуло і у нашому лексиконі почало домінувати слово радіація. З тих пір минуло 30 років, сьогодні про Чорнобиль знають усі. Діти, підлітки, що народились після 1986-го, без проблем розкажуть вам про чорнобильські реактори, цехи, зону відчуження. Вони знають про це не з книг, газетних статей, а тому, що самі були там… у різних комп’ютерних іграх-стрілялках. Крім того, почав активно розвиватися рух “сталкерів”. Стало модним поїхати на екскурсію в зону відчуження, щоб подивитися на Прип’ять наживо.
***
Моєму сьогоднішньому співрозмовнику, краснопільчанину Віктору Дразі той трагічний рік не віщував нічого поганого: кілька місяців тому повернувся з армії, влаштувався на роботу водієм у районний відділ освіти, аж тут отримав знову повістку до райвійськкомату на… “тренувальний збір”, принаймні саме так вказано у виданій довідці. На тому зборі Віктор Анатолійович “тренувався” на Чорнобильській АЕС з 12 грудня 1986 року по 7 лютого 1987-го… Continue reading
