Tag Archives: мобілізація

Немає людей — немає контенту. Як працюють сумські медіа в умовах кадрового голоду

Війна, міграція, низькі зарплати та вигорання змінюють не лише життя людей, а й роботу регіональних медіа. Редакції на Сумщині дедалі частіше стикаються з нестачею журналістів, операторів, smm-фахівців і менеджерів, через що відкладають запуск нових проєктів, змінюють формати роботи та навчають працівників з нуля.

Регіональна представниця Інституту масової інформації у Сумській області Ольга Панфілова поспілкувалися з керівниками чотирьох сумських медіа, щоб з’ясувати, кого сьогодні найважче знайти, як редакції долають кадрову кризу та як вона впливає на контент. Continue reading →

Газета, яка не залишила свою громаду. Національна рада відзначила заступницю редактора газети «Перемога» Ольгу Кисленко Почесною грамотою

До Дня журналіста Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення відзначила Почесною грамотою виконавчу директорку ТОВ «Краснопільська газета «Перемога», заступницю головного редактора Ольгу Кисленко.

Нагорода стала визнанням багаторічної праці та відданості професії, а також роботи, яку колектив газети продовжує виконувати в надзвичайно складних умовах війни. Continue reading →

«Перемога» першою отримала символ Frontline Press

Під час поїздки до Сум на відзначення Дня журналіста я спеціально завітав до Сумського пресклубу – місця, що стало новим прихистком для релокованої з Краснопілля редакції газети «Перемога». Краснопільська громада щодня потерпає від російських ударів дронами та керованими авіабомбами і оголошена зоною обов’язкової евакуації.

Особливо приємно було потиснути руку головному редакторові Олександру Моцному. Зараз він служить у лавах Збройних Сил України, але з нагоди професійного свята зміг отримати дозвіл і приїхати на зустріч із колегами. Continue reading →

Юрій Колодка: «…але для себе вже тоді вирішив, що якщо не вручать повістки, то буду проситись сам»

ЮРІЙ КОЛОДКА: «ТАМ, НА ВІЙНІ, Я ПОЗНАЙОМИВСЯ ІЗ СПРАВЖНІМИ ЛЮДЬМИ, ЯКІ НІКОЛИ ТЕБЕ НЕ ЗРАДЯТЬ І НЕ ЗАЛИШАТЬ У НАЙСКРУТНІШУ ХВИЛИНУ»

Це була справді передова, розповідає Юрій, адже ворожі позиції розташовувались лише за 500 метрів, тож наші хлопці чули і бачили, що по той бік з ними воюють не «шахтарі», а кадрові військові РФ, в тому місці, швидше за все з морської піхоти, які без особливої на те причини зайвий раз намагались «не світитись», активне життя на ворожих позиціях тривало лише вночі, а вдень на навколишніх полях трактори спокійно обробляли землю. Єдине, що свідчило про бойові дії, так це воронка на пагорбі, де облаштував свою позицію їх снайпер. Continue reading →

“Хто, як не ми. Хто, як не я”

Характер залишає відмітини на обличчі кожної людини. Очі часто називають відображенням душі і з цим поширеним твердженням згодні і мудреці старовини, і метри сучасної психології. Ні до перших, ні до других не маю жодного відношення, але коли у липні минулого року разом із страшною звісткою про загибель на російсько-українській війні нашого земляка Сергія Лисенка із Чернеччини отримав на електронку його фото, першою думкою, що промайнула в голові, була: “Надзвичайно добре обличчя, якісь сумні очі… Мабуть спокійної вдачі хлопець…”. А ще через день був на його похороні, як завжди “автоматично” взяв із собою фотокамеру, довго вагався, чи варто нею користуватися на такому скорботному заході, та все ж зробив кілька знімків. А спілкування із знайомими Сергія підтвердили мої припущення про його характер: життєрадісний, порядний, щирий, позитивний та справжній – таким його запам’ятали односельці. Кажуть, що Сергій вирізнявся своєю простотою і людяністю. Continue reading →

Капітан Валерій Черненко: “Райвійськкомат сьогодні і зразка 2014 року не піддається жодному порівнянню”

Колектив редакції добре пам’ятає весну 2014 року, коли нашими сусідами по приміщенню стали тоді ще капітан, а нині майор Микола Наріжний і тоді ще старший лейтенант Валерій Черненко, яким належало повернути до життя військкомат, на якому перед тим влада чомусь поставила хрест. Допомагали тоді сусідам і папером, оргтехнікою, одним словом, товаришували.

Час змінився, військкомат розширився так, що, зрештою, вже редакції довелось шукати нове приміщення, але ми не в претензіях, адже розуміли і розуміємо серйозність ситуації. Тож приємною звісткою стало повернення Валерія Черненка до Краснопілля і на репліку, що він “новий” співробітник райвійськкомату, капітан з усмішкою апелює: “Я швидше забутий старий, чим новий”. Але на те й існує “Перемога”, щоб не дати забути “першопрохідців”. Continue reading →

ТІНІ ЧОРНОБИЛЯ

160426_V_Draha7Коли вибухнув реактор на Чорнобильській АЕС, мені було лише 10 років і я мало що розумів у глобальних катаклізмах, так само як і більшість дорослого населення нашого району не чули, що є таке містечко Чорнобиль. Але навіть дитяча підсвідомість підказувала, що щось трапилось, коли дорогою до бабусі у Роменський район на першотравневі свята почали зустрічати колони вантажних автомобілів і автобусів, підозри посилились, коли того ж вечора батька, як завідувача автопарком колишньої сільгосптехніки через сільську раду терміново викликали назад до Краснопілля. А після травневих свят у нашій школі, і нашому класі зокрема, з’явились нові учні, від яких ми й дізналися “по великому секрету”, що в Чорнобилі щось рвонуло і у нашому лексиконі почало домінувати слово радіація. З тих пір минуло 30 років, сьогодні про Чорнобиль знають усі. Діти, підлітки, що народились після 1986-го, без проблем розкажуть вам про чорнобильські реактори, цехи, зону відчуження. Вони знають про це не з книг, газетних статей, а тому, що самі були там… у різних комп’ютерних іграх-стрілялках. Крім того, почав активно розвиватися рух “сталкерів”. Стало модним поїхати на екскурсію в зону відчуження, щоб подивитися на Прип’ять наживо.

***
160426_V_Draha1Моєму сьогоднішньому співрозмовнику, краснопільчанину Віктору Дразі той трагічний рік не віщував нічого поганого: кілька місяців тому повернувся з армії, влаштувався на роботу водієм у районний відділ освіти, аж тут отримав знову повістку до райвійськкомату на… “тренувальний збір”, принаймні саме так вказано у виданій довідці. На тому зборі Віктор Анатолійович “тренувався” на Чорнобильській АЕС з 12 грудня 1986 року по 7 лютого 1987-го… Continue reading →

ПРИКОРДОННИК, ВОДІЙ, АРТИЛЕРИСТ

160304_V_KolesnykРубрика «Служать хлопці в армії» свого часу була постійною на сторінках нашої газети. Відслужив хлопець строкову службі чи прийшов у заохочувальну відпустку додому, і у райвійськкоматі такому обов’язково порадять зайти до редакції, розповісти про армійські будні. Змінились часи, зовсім іншою стала армія, іншими стали її солдати, і якщо вже погоджуються вони розповісти про свою службу, то чуємо ми не про стройову на плацу, не про вибухи на навчаннях, а про справжні канонади і реальну небезпеку. А що рубрика? Вона залишається і буде постійною, бо справжні хлопці, чоловіки й сьогодні служать в армії.

З одним з них, Володимиром Колесником, нас познайомив спільний товариш. Володимир тоді саме на кілька днів прибув у відпустку. Коротка розмова, в ході якої домовились наступного дня зустрітись у його рідному Земляному, а вже вранці Володимир пригощав у себе гарячим капусняком і не тільки…
Continue reading →

Спогади ветерана

150507_Z_Hontar1
Життя минає, швидко плине час.
О ветерани, як Вас мало залишилось серед нас!
Так хочеться про Вас усіх згадати,
Цю пам’ять по частиночкам зібрати,
Бо ми повинні все це пам’ятати
І більш війни в життя не допускати.

Давним-давно зарубцювалися рани війни, але не слабшає біль втрат у багатьох родинах. Вицвіли фотографії, які дбайливо зберігаються в засклених рамках і сімейних альбомах, пожовкли аркуші листів, надісланих з фронту, похоронки…

Війна – це подія, про яку можна говорити багато, але її хочеться забути водночас. Війна – це мільйони людських жертв, слізні спогади наших дідів та прадідів, які були свідками тієї жахливої події, коли під уламками гранат та свистом куль захищали свою Батьківщину.
Continue reading →

Юність, обпалена війною

150507_Riasne_IIWW_1
21 червня 1941 року випускники Ряснянської школи отримали атестати про середню освіту. Це була радісна подія не лише для школи, а й для всіх жителів села. Лунав веселий сміх, грала музика, у вихорі шкільного вальсу кружляли пари. Перед молодими людьми відкривалась дорога в самостійне життя. А наступного дня почалася війна. Багато планів не збулося, багатьом надіям не судилося здійснитись.

Не здійснилися заповітні мрії і трьох дівчат-випускниць. Вони з першого шкільного дня навчалися в одному класі, товаришували, допомагали одна одній у навчанні. Ліда Пащенко та Марійка Капленко жили на одній вулиці і були сусідами, разом бігали по яблука до колгоспного саду, спекотними літніми днями плюскалися у ставку. Не відставала від них і Ліда Степанко – відстань за півкілометра до її будинку для подруг не була перешкодою.

З червня 1941 року фашистські війська, рухаючись на схід, захоплювали українські міста та села. 14 жовтня було окуповано і наше село. Німці захоплювали хати, виганяли місцевих мешканців на вулицю, багато з них жили у хлівах разом з домашньою худобою, когось прийняли сусіди, дехто з людей викопував землянки і жили в них. Доводилось важко працювати, адже в селі залишились жінки, люди похилого віку та діти.
Continue reading →