Tag Archives: Сумщина

Анатолій Таран «Житло Душі» (вибране) І

150611_A_Taran1
Житло душі – в серці і в думанні кожної людини. Але це і вся наша велика планета, яку ми зобов’язані зберегти в єдиній моральній і природній доцільності і красі для нащадків.

***

Якісь маленькі відзначав свята:
і снігу першого, краплин дощу і сонця
і не ходив за ними, а літав,
куди заманеться, куди тобі захочеться.
Вечірня сутінь голубих снігів,
зірок іскріння, що летять в століття,
і свято нестолочених лугів,
й таке безмежне свято верховіття…
О світла доле свят дитячих всіх,
ціна яким століття і хвилини!..
Немає в серця більш дорослих втіх –
як святкувать ясні свята дитини.

***

ВИШНЕВА БАЛАДА

Спиляли вишню ми серед зими.
І наш хлоп’як із наміром поета,
поки цурпалки напиляли ми,
собі з галузок назрізав букета.
Ми поскладали і поліна, й хмиз –
в паркій роботі мали насолоду.
А він дубці у кулаці затис
й поніс у хату, щоб поставить в воду.
Дійшла вже черга і до тих дровець –
від дров сухих займались помаленьку.
А наш рідненький хатній горобець
явив у вазі квіточку біленьку.
Старенька вишня – повний дім тепла
у грубі стала раптом золотою.
Й цвіла галузка – вишенька мала,–
старої вишні гріта теплотою.
І дивне щось в хлоп’яти на лиці:
хоч ти на нього глянь – і помолися,
мов під снігами вишні корінці
невимерлі у нім переплелися.
А де ті птахи, що співали там?
А де ті люди, що ті вишні їли?
А де вітри, що в листі шелестіли?
У золото гаряче відлетіли?
Лише хлоп’я світилося життям…

***
Continue reading

«Не всі ми бачили в житті своїх дідів…»

150611_A_Taran_photo
5 липня талановитому земляку, уродженцю Миропілля, українському поету Анатолію Васильовичу Тарану виповнилося б лише 75

 

 

Анатолій Таран

***

Не всі ми бачили в житті своїх дідів.
І не усі батьків з дитинства знають.
Вони убиті десь, не між садів…
Сади ж не вірять — все їх виглядають.
Наш рід такий: цвітіння — не вмира.
Батьки, діди. Портрети, мов ікони.
Не для Іллі святого чи Петра —
синівські для батьків у нас поклони.
Бо маємо земний — не райський сад.
Наш рід такий: у цвіт, в коріння віра.
І сад цвіте. З цвітінням нашим влад.
Мов наших душ — це спадкоємна міра.

***
Continue reading

Михайло Осадчий: «Дорогий Миколо! …Мені хотілося читати й читати листа, праглося, щоб цьому листові не було ані краю, ні почину…»

150522_M_Danko05

 
Для багатограннішого знайомства з постаттю нашого земляка, уродженця Славгорода, самобутнього поета Миколи Михайловича Данька пропонуємо фрагменти його листування з дисидентом-літератором, земляком Михайлом Осадчим. Листування друзів-письменників було опубліковано на «Сумському історичному порталі» (http://history.sumynews.com/).
Вертій Олексій
Листи дисидента Михайла Осадчого до поета Миколи Данька
(фрагменти)


18 лютого 80 р., Милва

Дорогий Миколо!

Щойно отримав листа, надісланого тобою 11.ІІ.80 р. Сердечно дякую. Вочевидь, що моя поштівка затрималась значною мірою через помилку в адресі, в кожному разі гарний мотив затримати. Добре, що хоча втрапила.

Уже я поволеньки викарабкуюсь з глибокої депресії, в котрій перебував з жовтня. І неврозу також. Так бажано відпочити по 9 літах поневірянь, але наразі не вдається. Ледве викарабкався од чергової  в’язниці  після того, як на моєму чергуванні згоріла фанерна будочка. Завершилася кримінальна справа супроти мене 7.ІІ.80 сплатою значної суми,   котру начислили за пожежу оної будочки, хоча я в пожежі не винен. Але що значить найти тепер лжесвідка? В лагері за пачку чаю, тут запросто за пузир –  “пузир” за тутешньою термінологію “півлітра”.

Дорогий Миколо, другий раз подав заяву на відпустку, ще нема відповіді. Як дадуть, побуду зо 2-3 дні на Сумщині, треба домовитися з  кузенами, щоб продали хату. Постараюся зазирнути і до Робінзона. Пак, допомогли мені сплатити начислину тисчонку нині горьківська Даная[1] зі  своїм Зевсом у золотих променях.  І не знаю, як і коли я оддам.
Continue reading

Микола Данько. Поетична індивідуальність першорядного значення

150522_M_Danko
Про Миколу Данька понині, а це вже кільканадцять років після його відходу в інші світи, сумські літератори відгукуються як про своє суспільне сумління у нелегкі години відлиг і заморозків, незначних послаблень і ще більших утисків слова.

Його “проробляли”, звільняли  з журналістських посад, забороняли публікувати твори, а він попри все залишався самим собою, залишався зразком для молодших, чимось світлим у їхньому житті.

У Львові Миколу Данька пам‘ятають мало, і то лише старші літератори та читачі: його вижили з міста ще півсторіччя тому

Але не забігатимемо наперед. Народився Микола Данько 24 травня 1926 року в селі Славгород Краснопільського району на Сумщині у родині коваля. Тож ще малим йому довелося пережити жахіття Голодомору. У молодості його більше тягнуло не до літературної творчості, а до техніки, тому й подався учитися до Харківської радіошколи. Далі – війна, фронт.  Брав участь у бойових діях в Угорщині, Австрії, закінчив війну 19-річним  солдатом у Чехії. Проте з військовим життям так зразу ж попрощатися не вдалося: ще п’ять років служив в авіаційних полках у Красноярську, Конотопі, на Сахаліні.
Continue reading

ДОРОГА НА ПІВДЕННИЙ СХІД

150518_Sumy_volonter1
Цього разу поїздка видалася, чесно кажучи, по не запланованому сценарію. Планували їхати двома мікроавтобусами, але через поломку одного з них наш графік відразу і зруйнувався. От і вирішили волонтери замість двох автомобілів взяти один, з більшою вантажопідйомністю і вирішити всі проблеми. Був виділений пасажирський автобус Мерседес Спринт, на якому ми вже неодноразово їздили в будь-яку погоду в АТО до наших бійців.

В автомобіль акуратно упакували овочі і фрукти, мед, олію, крупи, сало в банках і тушонку, речі гігієни і звичайно ж сумки і передачі від рідних і близьких, все це буде передано особисто в руки адресатам – військовослужбовцям Сумщини, які зараз знаходяться на передових рубежах і захищають нашу Вітчизну від російсько-терористичних військ.

Також хлопці попросили дістати військове обмундирування, так звану «горку», окуляри, десантні фляги, ремені, ложки та інші речі, необхідні для сумських розвідників з 79-ї аеромобільної бригади. І найголовніше, це дитячі малюнки, які цінуються у наших хлопців, як обереги, а кому і як своєрідні ікони, оберігають їх від лиха. І чи то трапеза або захисники йдуть на несення бойової служби, їх постійно супроводжують всі ці дитячі малюнки. Не дарма багато говорять, що деякі малюнки діють сильніше ікони і будь-якого наказу командирів.
Continue reading

В боях за висоту 199,7… (ч.2)

Подвиг Героя Радянського Союзу Івана Вдовитченка
(закінчення, початок див. https://krasnopillia.info/2015/05/05/v-boyah-za-vysotu-199-7-ch-1/)
***
Таким чином, що ж ми маємо? Те, що, згідно хроніки бойових дій, боїв поблизу Думівки не могло бути 14-го серпня, висоти 199,7 поблизу Думівки теж немає. Де і що шукати? Очевидно, відповідь могла б дати безпосередньо сама фронтова карта-кілометрівка або ж ще більш детальніша мапа РККА довоєнного друку – та, по якій і воювали червоні командири. Довгий час такі карти були засекречені і доступні вузькому колу дослідників. На щастя, в Росії була розроблена програма, присвячена 70-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні, дякуючи якій багато раніше недоступної інформації про цю війну було розсекречено і перейшло у вільний обіг для дослідження істориками та краєзнавцями. Підтвердились і факти, що бій за висоту 199,7 відбувся 13-го серпня, а Вдовитченко помер 14-го серпня. І, нарешті, була знайдена карта-кілометрівка РККА з чітко позначеною висотою 199,7. Ось тепер я можу винести на суд громадськості свою детальну реконструкцію подій 12-14-го серпня, під час яких і звершив свій подвиг Герой Радянського Союзу Вдовитченко І.Г.
OLYMPUS DIGITAL CAMERA
2011-й рік. Надія Григорівна Герасікова (Вдовитченко), красноярузські ветерани та школярі, самотоївські школярі в краєзнавчому музеї “Пам’ять” Самотоївської ЗОШ. Засновник та керівник музею  – Вдовіченко Євгенія Анатоліївна (друга зліва).
Continue reading

В боях за висоту 199,7… (ч.1)

Подвиг Героя Радянського Союзу Івана Вдовитченка

Ось вже близько 70-ти років пройшло з часів, коли на українській землі останній раз гриміли бої. Та й у наші дні, дякуючи розсекреченим архівам, виявляються все нові й нові подробиці хроніки тих часів, розрізнені дані сплітаються в один логічно довершений ланцюжок, розвінчуються застарілі міфи. Про виявлення історичної правди обставин одного з таких епізодів – подвигу Героя Радянського Союзу Івана Григоровича Вдовитченка, який тісно пов’язав між собою Самотоївку та Красну Яругу, – я й розповім вам у цьому нарисі.

Іван Григорович Вдовитченко народився 22-го квітня 1924-го року в селищі Красна Яруга Бєлгородської області Росії. У своїх батьків – Григорія Степановича та Дар’ї Іванівни, він був восьмим з одинадцяти дітей. Сім’я була середнього достатку, мала кріпке господарство, та все ж, як і було заведено в ті часи, дитинство закінчувалося швидко і діти йшли працювати з юних літ. От і Іван, після закінчення семи класів, у 1940-му році, влаштувався електриком до місцевого цукрового заводу. Ще зі шкільних років він захоплювався технікою – постійно щось майстрував, умів навіть шити взуття, добре грав на струнних музичних інструментах. Іван був відкритою для спілкування людиною, з широким колом друзів, та найкращим його товаришем був Микола Бондарєв.
150506_I_Vdovytchenko1

 
Сім’я Вдовитченків (Іван вгорі).

 

Continue reading

Подвиг Героя Радянського Союзу Івана Вдовитченка

150505_I_Vdovytchenko1
Вдовитченко Іван Григорович

Народився Іван Григорович Вдовитченко 24 квітня 1924 року в с. Красна Яруга Ракитянського району Бєлгородської області в сім’ї робітника. Закінчив 7 класів. Працював електриком місцевого цукрового заводу. В лютому 1943 року був призваний до лав Червоної Армії. Воював на Воронезькому фронті.

Бої йшли на території Сумської області. Підрозділи 764-го стрілецького полку, долаючи впертий опір противника, вийшли до населеного пункту Думівка. Дальшому просуванню наших військ заважала висота 199,7 між Великим Бобриком і Верхньою Сироваткою. Ця висота була перетворена німцями в опорний пункт.

На світанку 13 серпня 1943 року фашистська піхота при підтримці трьох важких танків і вогневих засобів, розташованих на висоті, розпочали атаку підрозділів 3-го батальйону стрілецького полку. В жорстокому бою артилеристи із протитанкових гармат підбили дві ворожі машини. Але третьому танку вдалося прорватися до окопів, де оборонялися бійці 8-ї стрілецької роти цього батальйону.
Continue reading

Споконвічні обрії поета

150402_A_Taran1
***
Дивлюсь і вірю в далину.
Нащадки будуть розумніші –
вони самі себе збагнуть,
а не мої простенькі вірші.
Буятиме нове життя.
Нові канони і закони.
Та вічні будуть в почуттях
благословення і прокльони.
І, може, дійде вірш і мій
в годину щастя, в хвилю лиха,
і в українця поміж вій
блисне сльоза чи усміх тихий.

Анатолій Таран
***

«Краснопілля Інфо» починає знайомити читачів з постаттю нашого земляка, уродженця Миропілля, талановитого українського поета Анатолія Тарана. Вашій увазі пропонуємо передмову Петра Осадчука до останньої (вже посмертної) збірки поезій Анатолія Тарана «Бродячий дощ», яка побачила світ у видавництві «Дніпро» у вже доволі далекому 1995 році. Це розповідь про справжнього Поета, який залишив нам у своїх віршах книгу свого життя:

Петро ОСАДЧУК

Споконвічні обрії поета

Вперше я побачив Анатолія Тарана у Львові сонячної літньої днини 1962 року в гурті поетів, що читали вірші перед натовпом біля театру опери та балету. Востаннє мені не випало його побачити, тому що весняної сонячної днини 1995 року, коли ховали поета на Байковій горі, я був у відрядженні далеко за межами Києва.
150402_A_Taran_1963
Під час першої зустрічі Анатолій був біля мікрофона, а я — в натовпі уважних слухачів, шанувальників поезії. Пам’ятаю, ведучий оголосив: «Слово має поет Анатолій Таран». Тоді це ім’я в літературі для мене було невідомим. Вдивляюся, наслухаю. Красень у парадній військовій формі курсанта підійшов до мікрофона: «Неспокій серця не вкласти в єлейну арію. Окрик, мов блискавка, розрізає мої уста…», «Я суворий і гнівний, я не вмію плакати — мої сльози мати виплакала в час війни…». Інтонаційна й стилістична розкутість, навіть зухвалість поета — те, що відразу привернуло увагу й сподобалося.
Continue reading

Українська душа в сірій шинелі

150402_A_Taran

21 березня цього року минуло вже 20 років з часу трагічної загибелі українського журналіста, талановитого українського поета, уродженця Миропілля, Анатолія Васильовича Тарана. Цього року йому виповнилося б лише 75… Пропонуємо увазі читачів «Краснопілля Інфо» статтю-спогад колег-журналістів про Анатолія Тарана, що побачила світ до десятих роковин тієї трагічної події:

Українська душа в сірій шинелі

На меморіальній дошці, що з’явилася на будинку Національної спілки журналістів України уже після загибелі Георгія Ґонґадзе, викарбувано багато прізвищ майстрів пера і мікрофона, які наклали головою за правдиве слово на газетній шпальті, у радіо й телеефірі. А починався цей сумний список на зорі української незалежності. І серед перших загиблих був наш побратим-вечірківець Анатолій Таран, якого знайшли мертвим і обібраним на оболонському пустирі вранці 21 березня 1995 року, а упізнали аж через чотири дні потому. Причину смерті нашого товариша не встановлено й досі, хоча минуло з того сумного дня вже десять років.

«Я єсть народ по імені Таран»

Із поетом Анатолієм Тараном я зустрілася на сторінках столичної «Вечірки». 1975 року газета вмістила добірку віршів з його майбутньої збірки «Аеродром», що вийшла друком уже наступного, 1976-го. Настрій ліричного героя – залюбленого в рідну землю життєрадісного романтика – настільки збігся з моїм, що я не втрималася й спочатку вирізала вірші з газети, а потім купила й збірку поезій. Познайомившись на початку 90-х років минулого століття з автором, щиро зраділа тому, що Анатолій з роками не тільки не втратив щирого, майже дитинного, подивування світом, іскрометної радості, а й став ще палкішим життєлюбом та романтиком і в поезії, і в житті. Цього в завжди усміхненого, дотепного й товариського чоловіка з щирою українською душею не витравили ні військові статути, ні російськомовне оточення. Анатолій понад два десятиліття був військовим журналістом, мав звання підполковника Радянської Армії. Вірші писав лише українською мовою, щиро кохаючись у ній. Недарма ж класик української літератури Олесь Гончар назвав Анатолія Тарана українською душею в сірій шинелі.  Умів Анатолій радіти не тільки й не стільки власним здобуткам, а й найменшим успіхам колег по поетичному цеху.
Continue reading