…Я повертаюсь серцем молодим
До витоків через літа й облуду
Й доки живу, пишатись буду тим,
Що я з села, що я з простого люду!
(Петро Ротач, збірка «Що збулось, що не збулося…»)

Між Мезенівкою і Жигайлівкою, Лозовим та Семереньками в долині річки Дернова у всій своїй красі розкинулось наше рідне село Бранцівка. Уже понад 360 років живе, працює і відпочиває, радіє і сумує, народжується і відходить у потойбіччя бранцівський люд. Чого тільки не випадало на долю наших односельчан, адже ми всі і є невід’ємною складовою історії нашої України.

Дуже непросто жилося нашим дідам-прадідам. В пам’яті нащадків залишилися їх оповіді. На їх долю випала повсякденна боротьба за право мати свою ниву та мирно працювати на ній. Велике бажання змінити своє життя на краще, відмінивши кріпосне право. Пізніше – прогнати пана Пилипця і розподілити його землі. Далі ще складніше – громадянська війна, примусова колективізація, укрупнення колективних господарств з переселенням хуторів Заярний, Степ, Коханий. І найжорстокіше – голодомор 1933 року.

Щемить душа за своїх рідних, які опухлими від голоду ногами йшли працювати, щоб вижити. Але знесилені падали, як зорі, і гасли. А у рідних і сусідів не вистачало сил, щоб захоронити по-християнськи. Тому поховання часто велися прямо на обійстях. Так моя прабабуся Параскева в 33-му році спочила прямо за глухою стіною своєї хати. До неї підхоронили сусідську дитину. А прадіда Григорія спровадили відпочивати до загальної могили ще живого, але вже безнадійного. Гробарі економили сили, щоб зайвий раз не їхати.

Зараз чується зболений голос неньки, яка довгими осінніми вечорами вела переказ своїх життєвих епізодів, а ми – діти і онуки – слухали жадібно і не розуміли, як все це було витерпіти і пережити!? Ось на престольне свято П’ятінки 1942 року пізно ввечері до хати завалили німці. Німецький вояка наказав малій дитині (нашій мамі) ночувати на дворі, а їхнім собакам на печі. Наша бабуся, як квочка кинулася на захист дитини, за що мало не поплатилася життям. Пощастило, що наспів їхній командир і не дозволив вчинити розправу над беззахисною жінкою.

А ось взимку 1942 року в період окупації наші розвідники в білих маскувальних халатах постукали до хатини. Забрали з собою діда Андрія як провідника. З того часу він був призваний до служби в діючій армії. Воював достойно. Був тяжко поранений і без свідомості потрапив в полон. За це всі свої кращі роки життя відбував повинну в сталінських таборах як зрадник Батьківщини. На початку 70-х років отримав амністію і повернувся додому з підірваним здоров’ям. Доки дід перебував на фронті (на той час точно ніхто не знав, де він знаходиться), «добрі» люди донесли німцям, що в цій хаті живе сім’я партизана. Розправа була невідкладна. В хату фашисти вкинули гранату. На щастя, мої мама і бабуся залишися живими.

І знову голод 1947 року. Дощик пройшов лише в жнив’яну пору. Моя мама по-дитячому дуже надіялася, що тепер голоду не буде. Але… теличка, що була отримана бабусею в колгоспі за зразкову працю, не змогла розродитися. Довелося дорізати, а м’ясо тут же треба було здати на відбудову держави. І знову пухли з голоду. Оладки з кінського щавлю не рятували становище. Доброзичливі сусіди щодня приносили по кварті молока. Спаси їх Бог, врятували. І далі спогади, спогади… Такі епізоди типові для нашого народу. Але вже життя стало поступово налагоджуватися.

Відновилася робота на полях, врожаї зросли. Працювали 4 великі тваринницькі ферми, цегельний завод, побудували сільський клуб, 4 магазини, пошту, дитячий садок, багато житлових будинків. Працював ФАП та пологовий будинок. Молодь залишалася в селі. Населення було чисельне. Люди любили працювати і вміли відпочивати. Була велика впевненість у завтрашньому дні.

Та 90-ті роки підірвали цю віру. Багато наших односельчан роз’їхалися по білому світові, шукаючи кращого життя. Тепер особливо боляче дивитися на останню новобудову – школу. Велика, простора, світла, обладнана по-сучасному, вона плекає в своїх стінах майбутніх господарів нашої землі. Надіємось, що виростуть з них справжні патріоти своєї Вітчизни, які будуть працювати щиро не лише для особистого блага, а для розвитку села. Адже, як можна бути здоровим без натуральної сільської продукції, без чистого повітря, як можна відпочити душею в гамірній цивілізації міста? Таких запитань багато і труднощів теж.

Та на сьогоднішній день наше село не здається, а бореться за виживання. Тут залишилися ті люди, які твердо вірять, що щасливими можна бути тільки в рідному селі. Отож, бранцівська громада, очолювана В.М.Дмитриченком робить усе можливе (а інколи й «крізь терни»), щоб село жило якомога найдовше і раділо життю. А саме, відкрили місцеву церкву святої Параскеви, благоустроїли її.

Тепер на свята тут місцеві жителі мають можливість відвідати службу Божу, яку править батюшка Василій зі Славгорода та поспілкуватися між собою. Добре, що нашим прихожанам тепер не треба їхати кудись, щоб звернутися до Творця в загальній молитві. А ще люди мріють, щоб служба правилася кожної суботи та неділі, як це і має бути за церковними правилами.

Вулиці в центрі села електрифіковані. Ведеться робота по освітленню і віддалених вулиць. Замінено старі вікна ФАПу на пластикові. Перекрили дах Будинку культури і також замінили старі вікна на пластикові, змайстрували тут ефективне опалення. Тепер всі заходи проводяться в теплому та затишному приміщенні. Тут же можна відвідати кімнату-музей, яку організувала завідувач Будинком культури Л.В.Руденко. Також благоустроїли сільські криниці. Дотримуються санітарні вимоги щодо користування сільським водогоном та криницями.

Організовано фіксоване сміттєзвалище за селом. Щороку працівники сільської ради проводять суботники на території села та місцевому цвинтарі. Регулярно ведеться прибирання торгівельної площі, пам’ятників та інших громадських місць.

Закладено молодий сад на подвір’ї старої школи. Кожен, хто хотів посадити своє плодове деревце, зробив це. Ця традиція підтримується кожного року. А ще постійно ведеться догляд за сільськими дорогами. Стало традицією організовано відвідувати театр ім. Щепкіна нашими жителями. Передплачується багато періодичних видань для сільської бібліотеки, Будинку культури, школи та сільської ради.

Хочеться сказати добрі слова на адресу педагогічного колективу школи, який очолює Н.А.Копилова. Створюються всі умови, щоб учні добре навчались та отримували належне виховання. Кожного разу діти беруть активну участь в усіх олімпіадах, конкурсах, виставках, змаганнях місцевого і районного значення. Є певні успіхи. Працює пошуковий загін, який вивчає історію рідного села, створена при школі добротна кімната-музей з місцевого краєзнавства. Всім бажаючим в післяурочний час надається додаткова допомога по вмінню користуватися комп’ютером, вишиванню та плетінню бісером. А ще учні із задоволенням доглядають за плодовим садом і пришкільною ділянкою. Батьки і колектив школи всі сили вкладають, щоб навчальний заклад був у належному вигляді. Активну участь беруть і учні, і працівники НВК у житті села. Жоден захід в Будинку культури не проходить без їх участі.

Не можу не розповісти про те, що всі наші односельці люблять і вміють відпочивати згуртовано. Масові відпочинки бранчани завжди організовують на День села, Масляну, Івана Купала та в футбольний сезон.

Весело, дружньо, щиро відпочивається у такі дні! Кожна вулиця біля Будинку культури презентує свій курінь, гостинно запрошує всіх бажаючих скуштувати наїдки та напої. Все це оформлено в національних традиціях. Особливо хочеться відмітити величезну родину Лазоренків. Дружні, завзяті, творчі, працьовиті. Завжди і скрізь приймають позитивну активну участь. Мені думається, що саме такі люди є серцем нашого народу.

В такі дні працює виїзний магазин. Тут же розігруються безпрограшні лотереї, організовуються хороводи, ігри, конкурси. Учасники художньої самодіяльності звітують з концертом. Готуються шашлики. Найцікавішим конкурсом є діставання зі стовпа призів. Кожен, хто приїздить до нашого села в ці дні, був гостинно і щиро оточений увагою.

Мета моєї розповіді – аби на наше село звернули увагу, щоб нас почули. Ми теж мріємо відчувати себе справжніми людьми. Все людське нам не чуже. Отож, шановні депутати! Будь ласка ходіть в народ не лише напередодні виборів, а хоча б інколи і в інший час. Адже ваша допомога та підтримка багато чого може змінити на краще. Ми любимо свій край і хочемо жити в ріднім селі!

З повагою до читачів,
жителька с.Бранцівка Л.І.ПАНЧУК.

Джерело:
http://krasnews.at.ua/news/mi_khochemo_zhiti_u_ridnim_seli/2015-06-15-5118
15.06.2015
Ми хочемо жити у ріднім селі!..