Лебеденко Іван Максимович
03.05.1921 – 07.04.1980
Герой Радянського Союзу
До 100-річчя від дня народження нашого земляка, уродженця Лозового, Героя Радянського Союзу Івана Максимовича Лебеденка
***
На Західній Двіні
У червні 1944 року війська 6-ї гвардійської армії 1-го Прибалтійського фронту після запеклих боїв прорвали добре укріплені рубежі оборони німецької армії в районі на південний схід від Сиротино та швидко просувалися до берегів Західної Двіни. Continue reading
“По хрустящему морозу поспешим на край земли, и среди сугробов дымных затеряемся вдали…” Саме ця крилата фраза спадає на думку в контексті боротьби зі снігом, який – підлий – взяв, та й випав серед зими. Навіть зведення із зони АТО відійшли на другий план – вся увага громади прикута до боротьби із стихією. «Зими вже не ті, а от раніше…», – плакались деякі. Хтось скаржився, а розгрібай тепер всім, навіть голова Сумської ОДА з рятувальниками Краснопільщину відвідав.
«Керівники вже не ті, от раніше від одного погляду першого секретаря біля ніг відповідальних осіб сніг так і тане, так і тане…» – знову хтось порине у спогади. Не треба, візит обласного начальства теж поставив декого у тупик, наприклад жителів Бранцівки, які завдяки обласним ЗМІ раптом дізналися, що відтепер у їх селі розташований психоневрологічний диспансер і туди вже без проблем доставляються продукти. А жителів Новодмитрівки від цього повідомлення кинуло у холодний піт, адже їх надія на те, що до них, а отже і до підопічних інтернату, через намети проб’ється цивілізація, почала танути, як сніг навколо колишніх зляканих чиновників… От і почали надходити до нас тривожні дзвінки щодо цієї ситуації, а ще пропозиції самим, без начальства, спробувати дізнатись, як живуть-виживають найменші села, відрізані від цивілізації.
Continue reading
…Я повертаюсь серцем молодим
До витоків через літа й облуду
Й доки живу, пишатись буду тим,
Що я з села, що я з простого люду!
(Петро Ротач, збірка «Що збулось, що не збулося…»)
Між Мезенівкою і Жигайлівкою, Лозовим та Семереньками в долині річки Дернова у всій своїй красі розкинулось наше рідне село Бранцівка. Уже понад 360 років живе, працює і відпочиває, радіє і сумує, народжується і відходить у потойбіччя бранцівський люд. Чого тільки не випадало на долю наших односельчан, адже ми всі і є невід’ємною складовою історії нашої України.
Дуже непросто жилося нашим дідам-прадідам. В пам’яті нащадків залишилися їх оповіді. На їх долю випала повсякденна боротьба за право мати свою ниву та мирно працювати на ній. Велике бажання змінити своє життя на краще, відмінивши кріпосне право. Пізніше – прогнати пана Пилипця і розподілити його землі. Далі ще складніше – громадянська війна, примусова колективізація, укрупнення колективних господарств з переселенням хуторів Заярний, Степ, Коханий. І найжорстокіше – голодомор 1933 року.
Щемить душа за своїх рідних, які опухлими від голоду ногами йшли працювати, щоб вижити. Але знесилені падали, як зорі, і гасли. А у рідних і сусідів не вистачало сил, щоб захоронити по-християнськи. Тому поховання часто велися прямо на обійстях. Так моя прабабуся Параскева в 33-му році спочила прямо за глухою стіною своєї хати. До неї підхоронили сусідську дитину. А прадіда Григорія спровадили відпочивати до загальної могили ще живого, але вже безнадійного. Гробарі економили сили, щоб зайвий раз не їхати.
Continue reading
35 років тому, 7 квітня 1980 року, відійшов у Вічність наш земляк, уродженець с.Лозове, Герой Радянського Союзу Лебеденко Іван Максимович.
***
Лебеденко Іван Максимович народився 3 травня 1921 року в селі Попівка (тепер Лозове) у родині селян-бідняків Максима Іларіоновича та Дар’ї Євгеніївни. Початкову школу закінчив у рідному селі 1932 року, а через три роки – Бранцівську семирічну школу. Потім ще рік учився у восьмому класі Тростянецької середньої школи.
З 1936 року Іван Максимович навчався в Одеському кооперативному технікумі, який успішно закінчує. Спеціальність бухгалтера-економіста йому не сподобалась, бо ж Іван мріяв стати військовим. Ось чому 10 серпня 1939 року Лебеденко поступає у Тбіліське артилерійське училище. В ньому 23 лютого 1940 року приймає присягу, з відзнакою закінчує його в день нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз – 22 червня 1941 року. У званні лейтенанта Іван Максимович направляється для служби командиром взводу зв’язку артилерійського полку стрілецької дивізії Закавказького військового округу.
Continue reading
