Якось мені до рук потрапив один з номерів газети «Червоний Гірник». Коли я поділився враженнями від прочитаної статі, мій тато розповів мені, що його дідусь, мій прадід, теж друкувався у «Червоному Гірнику». Я і раніше чув, що мій прадід був письменником та поетом, але тепер мене це зацікавило ще більше. Тому я вирішив більше дізнатися про свого дідуся і загалом про цю газету.

Перший номер «Червоного гірника», головної у наш час Криворізької газети, побачив світ у неділю, 7 грудня 1924 року. Серед документів, які зберігаються у нашій родині після дідуся, є цікаве видання відомої на Криворіжжі історичної письменниці і журналіста Тетяни Петрівни Воронової «Газета і місто. 70 років разом», яка дослідила весь шлях становлення «Червоного гірника» від народження до сучасності.

Його попередниці – місцеві газети «Известия», «За руду!», «Рудничный рабочий» припинили випуск, зламані фінансовою скрутою. «Червоний гірник» же, немов молодий дубок, вистояв, вкорінившись у робітничій товщі. В рік народження «Гірника» працювало вже шість гірничо-рудних підприємств. «Криворіжжя, – писала одна з центральних газет України, – оживає після громадянської війни і голоду 1921-1924 років, завдяки героїчним зусиллям голодних, але сповнених рішучості на фронті праці червоних гірників». Червоних… Червоний колір, колір руди, колір життя і надій. Червоний гірник, припорошений рудним пилом, це – гірник, який вийшов з працюючої шахти. Цей колір і дав назву виданню. Газета виходила двополосною, малим форматом і тричі на тиждень: труднощі з папером, електроенергією, паливом спочатку не відпускали «Гірника». Щоденність виходу прийшла тільки майже через чотири роки, як і нинішня назва – «Червоний гірник». Адже спочатку часопис звався «Красный горняк». Українським «Горняк» став 1928 року. Газета багатьом письменникам дала путівку у життя.

Брюханов Яків Іванович та Швець-Шевцова Наталія Федорівна. Початок 20 сторіччя.

Мого прадідуся звали Брюханов Володимир Якович. Народився він 17 жовтня 1926 року у селі Осоївка, Краснопільського району, Сумської області. Його батько – Брюханов Яків Іванович був героєм громадянської війни, телефоністом Чапаєвської дивізії, а мати – селянка Швець-Шевцова Наталія Федорівна. В сім’ї дідуся було шестеро дітей: чотири дівчинки і двоє хлопців. В 1932 році молода сім’я Брюханових переїжджає до Харкова на будівництво Харківського тракторного заводу. Але там вони довго не затримались, і вже в 1935 році відбувають в Донбас. В 1940 році дідусь закінчив Сергіївську семирічку. Тут, в Донбасі, його, підлітка, застала війна. В травні 1942 року його разом з однолітками було заслано на каторжні роботи до фашистської Німеччини. Тут, далеко від Батьківщини, Володимир Якович пише свої перші поетичні твори, в яких була туга за рідною домівкою, мрії про майбутнє. Але, на жаль, зошити з ранньою поезією не збереглися, про що молодий поет сумував все життя. Адже в них було описано всі тяготи рабського життя і праці молоді 40-х років, які були ще підлітками примусово вивезені з рідного краю.

З травня 1942 по квітень 1945 року мій дідусь працював на глинобитних шахтах Німеччини. Коли Червона Армія і союзні війська визволили бранців з полону, усі ті, кому довелося працювати у нацистській Німеччині, почали повертатися на Батьківщину. Серед них був і мій дідусь. Під час повернення з ним сталася історія, в результаті якої були загублені його повоєнні вірші. Коли Володимир Якович повертався до Батьківщині, в нього була валіза з найціннішим: власними віршами, книгами та особистими речами. Під час повернення прийшлось побувати і в звільненому на той час концтаборі «Освенцимі». Ночівля у мого прадідуся була у бараці, який був повністю забитий грішми: доларами, фунтами стерлінгів, марками. Але тоді ще молодий поет не став брати ті гроші, бо закордонні валюти були заборонені в СРСР, на той час за це могли розстріляти. Та і взагалі, мій прадід був дуже чесною людиною, і не став би брати того, що йому не належить. Наступна зупинка була вже в іншому місці. Там дідусь зустрів таких саме колишніх бранців, котрим і розказав, де був і що бачив в «Освенцимі». Та і про барак з грошима теж розповів. Хтось із тих людей виявився нечистим на руку і вкрав валізу, яку дідусь майже ніколи не випускав з рук. Мабуть, та людина, що поцупила валізу, подумала, що там гроші з того бараку. Отак валіза і була втрачена. Володимир Якович був дуже засмучений, адже в ній були його вірші, його творіння. В 1945 році він повертається в рідну Україну на відбудову Кривого Рогу. Але протягом всього подальшого життя він періодично повертався до теми війни в своїй творчості.

Володимир Брюханов з дружиною Ніною. 1951 рік

У Кривому Розі дідусь Володя закінчує десятирічку в школі трудової молоді. За добросовісну працю його направляють до школи гірничих майстрів. Після її закінчення він працює гірничим майстром на шахті «Більшовик». Заочно він також закінчує гірничий технікум. Свою майбутню дружину дідусь Володя зустрів на виробництві. Він на той час працював майстром гірничої справи, а вона – у місцевій їдальні кухарем. Звали її Ярош Ніна. Одружилися вони в 1951 році. Дружина дідуся, моя прабабуся, була неймовірна красуня. Він закохався в неї з першого погляду. У сім’ї з’явилося двоє дівчаток. Дідусь довгий час працював змінним гірничим майстром на шахті «Більшовик». Але за станом здоров’я, в 1961 році був переведений на поверхневу роботу. В шахті він заробив собі хворобу легенів – силікоз.

Брюханов Володимир Якович з дружиною Ніною Максимівною. 1959 рік

В 1961-1962 роках працював у котельній шахти. Також дідусь був завскладом протягом трьох років. Поборов корупцію на складі. Керівництво дало йому цю посаду, бо він був єдиним, хто підходив за особистими характеристиками, а саме: був чесною та принциповою людиною. Але все ж прадід покинув це діло за власним бажанням. За весь цей час він не припиняв писати твори. Любов до літератури завжди була його супутницею. Володимир Якович багато пише про людей своєї славетної професії.

Він пише вірші, оповідання, газетні статті. Друкується у Всесоюзних і Всеукраїнських виданнях: журналах «Юность», «Ранок», «Смена», «Дніпро», газетах «Труд», «Радянська Україна», «Червоний гірник» – де був позаштатним кореспондентом. Володимира Яковича було прийнято до Спілки письменників України. Дідусь зустрічався з багатьма відомими письменниками.

Екскурсія по Києву з Дмитром Михайловичем Косариком після семінару в Ірпені у грудні 1960 року. Серед присутніх зліва направо: Кохан Василь, Косарик Д.М., Брюханов Володимир, Колесников Микола, Будьоний Петро, Басів Микола, Білоус Дмитро, В’ялий Володимир, Задорожній Володимир, Речмедін Валентин, Язловський Володимир. /клікнути для перегляду у повному розмірі/

Він був одним із засновників криворізького літературного об’єднання «Літературна Рудана», де отримав членське посвідчення № 1. Члени цієї спілки збирались на семінарах, ділились досвідом, вчились. Учасники семінару – люди різних професій одержували там вичерпну відповідь на хвилююче питання: чи досить у них сил, щоб стати співцями народу. І багато з них відчули в серці ствердну відповідь: так, ви можете успішно творити. На цих зустрічах завжди були присутні вже визнані поети та письменники. Дідусь вів широку громадську діяльність на Криворіжжі. Був знайомий і працював разом з Тетяною Вороновою, Григорієм Гусейновим та ще з багатьма нашими відомими земляками, які творили історію літературного Криворіжжя. Він любив Кривий Ріг та писав дуже багато про місто і його людей і серйозно, і жартівливо.

Сторінка зі змістом одного з випусків журналу «Дніпро» (№7, 1961 р.), в якому побачили світ поезії Володимира Брюханова

Маючи тверду принципову життєву позицію, Володимир Брюханов очолював громадські перевірки, боровся з казнокрадством, п’янством, захищав інтереси громадян, висвітлюючи їх проблеми в пресі. Моя бабуся пам’ятає історію, коли мій прадід, її батько, гуляв з нею по парку. До них підійшли два чоловіки і почали погрожувати прадідусю. Вони казали, що якщо дідусь не перестане критикувати у своїх статтях, то вони нанесуть шкоду його дітям.

Наприкінці 70-х років минулого століття він був обраний редактором рудничної газети «Бурильник». Та, незважаючи на майже постійну зайнятість, навіть у пенсійному віці, дідусь Володя (так він сам себе називав) в родині був чуйним, турботливим, дбайливим. Дідусь був дуже кмітливим і винахідливим у вихованні дітей, онуків. Одного разу дідусь приїхав у село у гості до мого тата та його сестри. Татова сестра Олена тоді не хотіла їсти борщ, капризувала, просила дивня. А Володимир Якович і питає: «Що це таке, той дивень?» Таткова мама, моя бабуся, відповіла: «Запечене тісто на паличці». Дідусь замислився і загадково посміхнувся. «Та хіба то диво, тісто на паличці?», – сказав він, – «Ти краще спробуй борщ виделкою з’їсти, ото буде диво!» Тітка Олена перебирала борщ виделкою, але дива не сталося. «Оце було б диво – борщ виделкою з’їсти!», – посміхнувся дідусь.

Тато мені розповідав, що дідусь завжди вітав зі святами всіх своїх родичів та знайомих власними віршами. Він був всюди і завжди патріотом, розмовляв тільки українською мовою. Ніколи не скупився на добре слово, дуже любив дітей та онуків. Дідусь ніколи не вживав алкоголю. Дуже любив подорожувати. Він об’їхав всю Україну, Кавказ. Дуже гарно малював. На жаль, я застав прадідуся вже дуже хворим, в останні роки його життя. Та читаючи його гумористичні вірші, я розумію, що дідусь був веселим, дотепним чоловіком з неабияким почуттям гумору. Але найбільше мені подобаються ліричні вірші, яких дуже багато у творчому доробку Володимира Яковича. Дідусь прожив дуже нелегке, але яскраве життя, в якому була і війна, і рабська праця, і особисте кохання, і шалена любов до України. Помер дідусь 26 вересня 2008 року.

Я дуже пишаюся своїм прадідом. І пишаюсь тим, що частка його таланту, нехай і невелика, але все-таки дісталася мені у спадок. Мій дідусь, коли його спитали, у якому жанрі він пише, відповів жартома: «Зупинивсь на пів дорозі: ні в поезії, ні в прозі!». Хоча я ще теж не визначився, у якому жанрі мені більше подобається писати, але я знаю точно, що постараюся продовжити справу свого прадідуся. Я обрав для дослідження цю тему тому, що кожна людина повинна знати своє коріння. У кожній сім’ї є хтось, ким можна пишатися. Ми повинні знати минуле для того, щоб будувати майбутнє.

Людина викликає повагу, якщо вона добре обізнана, інтелігентна, розуміюча. Не можна не захоплюватися тими літературними здобутками, які має наше славне місто Кривий Ріг. До когорти тих, що складали золотий фонд у літературній скарбниці Криворіжжя, відноситься і Брюханов В.Я.

Пам’ятаєш, земле

Пам’ятаєш, земле, ниви спопелілі,
Як тебе топтали полчища чужі.
Що ото за шрами на твоєму тілі,
Що то за горбочок в полі на межі?
Пам’ятаєш, земле, нене рідна, мила,
Як вмирав від рани молодий боєць,
Як у чистім полі виросла могила,
Зацвіли волошки і запах чабрець?
Не жалів за тебе він життя віддати
(Скільки так упало на шляхах війни),
Будь же йому, земле, ти, як рідна мати,
До грудей гарячих ніжно пригорни.
І в ту ніч серпневу ясну, волошкову,
Як зірки засяять, згасне виднокрай,
Проспівай любиму пісню колискову,
Мов над рідним сином, стиха проспівай.
І в твоїх обіймах хай йому присниться,
Що він бачить землю звільнену свою,
Слухає, як з вітром гомонить пшениця
Про життя щасливе в рідному краю.

1957 рік

Васильки

Вже громи жахливі відгриміли,
Вже с фронтів вернулися сини,
А у неї серце заніміло –
Не прийшов синочок із війни.
Він упав прострелений у житі,
Синь очей тумани затягли.
На могилі, вилиті з блакиті,
Васильки голівки підняли.
І здавалось вічністю хвилина.
Хоч з тих пір минули вже роки,
Їй щоночі снились очі сина,
Як оті блакитні васильки.

Бурильник

Відколи закінчив він школу,
Немало минуло вже днів.
Нелегко впізнати Миколу:
Хлопчина підріс і змужнів.
Тепер він працює у шахті, –
Добився своєї мети.
Сьогодні в забої на вахті
Штурмує могутні пласти.
І очі так сяють іскристо,
І піт йому очі зросив.
І бур із шипінням і свистом
Вгризається в рудний масив.
Він знає: з руди, що добуде,
Плуг зроблять – орать цілину,
І крицю, що бризне у груди
Отим, хто затіє війну.

Для миру

Сьогодні в нас радісне свято
Гвардійців труда – шахтарів.
І пісня весела, крилата
Кружляє над краєм копрів.
І гордістю повняться груди,
І радістю серце співа.
В пошані великій в нас люди,
Хто скарби земні добува.
Над домнами сяють заграви,
Везуть вантажі поїзда.
То вугіль з донецької лави,
То з шахт Криворіжжя руда.
Гудок, ніби сурмою кличе,
І зміна вже йде на – гора,
І в посмішках сяють обличчя,
Щаслива біжить дітвора.
Барвисто майдан розквітає
Веселкою всіх кольорів,
Народ урочисто вітає
Героїв своїх – шахтарів.
І квітів набравши душистих,
До них поспішає дівча,
Сердечний дарунок барвистий –
Букет гірникові вруча.
Бурильник їй дякує щиро,
І голос могутній луна:
– Ми будем трудитись для миру,
Хай щезне назавжди війна!

Копры

В вышине далёкой звёзды догорают,
Улыбнется солнышко мне из-за горы
Посмотрю – мне кажется, небо подпирают
Стройные красавицы, шахтные копры.
Когда день рабочий только начинается,
Копры криворожские, я смотрю на вас,
И большою радостью сердце наполняется,
Мне отрадно видеть, как растёт Кривбасс.
С каждым днём становится наш Кривбасс всё краше:
Новые посёлки, школы и дворцы,
Слава трудовая о шахтёрах наших
Далеко разносится в разные концы.

Де ти, дівчино?

Вечір липневий. Немов діаманти,
Сяють яскраво далекі зірки.
В сяйві зорі, що горить на «Гіганті»,
В шахту на зміну ідуть гірники.
Ніжиться місяць в обіймах хмаринки,
П’є її чисту і ніжну красу.
Йду тротуаром твоєї Дзержинки,
Думу у серці про тебе несу.
Молодь весела наповнює парки,
Піснею збуджена тиша німа.
Мимо проходять дівчата – шахтарки,
Лише одної тебе тут нема.
Вабить розквітлий сад яблуневий,
Лине і лине думок течія.
Де ж ти, дівчино, в цей вечір липневий,
Світла омріяна радість моя?
Як би хотів я з тобою у парі
Бути в хвилини оці чарівні,
В очі дивитись твої світлокарі,
Трішки веселі і трішки сумні.

Про дорогу на шахту

Наш копер піднявсь до неба,
Світить зірка, мов маяк.
Гірникам до шахти треба,
Та добратись нема як.
Де не глянь – кругом грязюка,
Ступиш крок – саме багно.
Чути голос: «Дайте руку,
Бо іду уже на дно!».
Мов на зораному полі,
Там не витягнеш ноги.
Взимку бруду скрізь доволі,
А весною – пилюги.
– А були колись дороги?
– Та звичайно, що були.
Навіть всюди біля шахти
Ще й асфальтом залили.
Де ж дороги подівались,
Що не видно їх давно?
Під грязюкою сховались,
Затягнуло їх багно!

Пісня

Заспівала дівчина у лузі,
Заспівала, аж плаче діброва.
Чом серденько так б’ється у тузі?
Розкажи ти мені, чорноброва.
Яку маєш великую втрату,
Що так жалібно пісню співаєш?
Чи сумуєш по рідному брату,
Чи по матері жаль виливаєш?
Та дівчина сказати не сміла,
В пісню душу свою укладала,
А зелена діброва шуміла,
Від дівочої пісні ридала.

Калина

Де діброва шелестить зелена.
Де шумлять тополі край села –
На горбочку близько біля клена
Молода калинонька росла.
Ледве чутно тихо гомоніла –
Клен розкішний вітами гойдав.
Враз калина вся почервоніла –
Про кохання він розповідав.

Василинка

В будівельника-хлопчини
В серці мрія визріва
Про чудову ту дівчину,
Що, як мавка лісова.
У кептарику барвистім,
Мов веселка осяйна,
Ніби зірка промениста,
Сяє вродою вона.
В неї очі, мов озерця,
І глибокі, і ясні.
І таке співуче серце,
Ніби в пташки навесні.
В край гірничий, на будову,
Василинка прибула,
Пісню радісну, чудову
Із собою привезла.
Про зелені полонини,
Про круті гірські плаї…
На будові дзвінко лине
Щира пісенька її.
Не замовкне й на хвилинку,
Все співа, співа вона…
…Василинко, Василинко,
Ніжна пісня чарівна!

Соловейко

У садок, де розквітає
Кущ калини щовесни,
Із далека прилітає
Соловейко голосний.
Сяде в листячку, на гілці,
І почне свої пісні:
То заграє на сопілці,
То ударить по струні.
Потрясе срібним дзвіночком
І ще звук той не затих –
Вибиває молоточком
На цимбалах золотих.
То виспівує із свистом,
То сопілку візьме знов.
І заграє так барвисто
Про весну і про любов.
Вийде з піснею із хати
Молоденька ланкова
І почнуть вони співати,
Хто кого переспіва.

По вірній дорозі

Брови у діда густі і кошлаті.
Вся голова, ніби в піні прибою.
Зайде у хату – світлішає в хаті,
Ніби він сонце приносить з собою.
Вірним супутником з ним нерозлучно
Ходить ціпок з сорок першого року.
З дідом старому й малому не скучно –
Має він душу ясну і широку.
Стукає в двері: – Іще не поснули?
Здрастуйте, любі мої онучата!
(Їм же давно вже по двадцять минуло).
Слово за словом – розмову почато.
Вгледів газету. «Так, що там нового
Пошта з Москви нам сьогодні принесла?»
Іскорки враз інтересу живого
В добрих очах у старого воскресли.
Він на коліна кладе свої руки,
Густо пропахлі землею й вітрами,
Слуха, мов голосу віщого звуки,
Слово правдиве нової Програми.
Гучно у радісній б’ється тривозі
Майже столітнє дідове серце.
Так подорожній в далекій дорозі,
Врешті знайшовши завітне джерельце,
Жде, щоб вуста пересохлі зросили
Свіжі живлющі краплини вологи,
З них додається наснаги і сили,
Можна і знову рушати в дорогу.
Кров молоточками стукає в скроні.
Давні слова пориваються в уші,
Змішані з болем в кайданному дзвоні,
Ніби загиблих озвалися душі.
…Біла пустеля. Кайдани, кайдани…
Слід замітає розлючена хуга.
«Сонце свободи зійде довгождане» –
Вітер висвистує голосом друга.
…Наче від криги звільнялися ріки,
Слово Програми гриміло з газети,
Слово людини, чий образ навіки
Прапором став для всієї планети.
Дід до вікна повертає від столу,
Ніби почуть, як шумить тополина.
З світлих очей покотилась додолу
Чиста сльоза, мов коштовна перлина.
Вже і не страшно, як часом в знемозі
В нього безсило опустяться руки.
Серце почуло: по вірній дорозі
Підуть за нього щасливі онуки.

Список літератури:
1. Т. П. Воронова, автор-упорядник «Газета і місто. 70 років разом», 1995 р.
2. Матеріали з газет «Червоний Гірник», «Літературна Рудана»
3. Сімейний архів

Домашенко М.Д., учень 8-В класу
Ставнюк О.В., вчитель української мови та літератури КЗШ I-III ступенів № 41 м. Кривий Ріг

Джерело:
http://globalnauka.com/download/Krok_u_nauku2_tom2.pdf
Крок у науку: Збірник статей ІІ Всеукраїнської наукової шкільної конференції 27–28 квітня 2017 року. – Т.2. – Дніпро: ТОВ «Роял Принт», 2017. (сс. 99 – 110)
ВОЛОДИМИР БРЮХАНОВ – ЖУРНАЛІСТ, ПОЕТ, ГЕРОЙ

***

Доповнення від Краснопілля Інфо

Було б дуже несправедливо не згадати про долю рідного дядька героя цієї оповіді – батькового брата Брюханова Михайла Івановича, якого знищив сталінський режим (кому не знайома абревіатура: ВМП – вища міра покарання, тобто розстріл). Ось інформація про нього у книзі «Реабілітовані історією. Сумська область» (с.171):

БРЮХАНОВ Михайло Іванович, 1904 р.н., с.Осоївка Краснопільського району, проживав у м.Донецьк, українець, освіта початкова, тесляр оранжереї тресту “Зеленбуд”. Арешт 28.01.1938. Трійкою при управлінні НКВС по Донецькій області 15.04.1938 за ст.ст. 54-2, 54-11 КК УРСР застосована ВМП. Реабілітований 18.11.1957 Донецьким обласним судом. Члени родини – жителі м.Суми. (ДА УСБУ в Донецькій області, спр. No7167-2ф).

Джерело:
http://www.reabit.org.ua/files/store/Symu.1.pdf
Реабілітовані історією. Сумська область. У трьох книгах. Книга перша. — Суми: ВВП “Мрія-1”, 2005. — 754 с.