МОЩЕНКО
Костянтин Васильович
1876 – 1963

До 145-річчя від дня народження

Кость Васильович Мощенко (19.05.1876, м. Миропілля Суджанського повіту Курської губернії — 16.09.1963, м. Дорнштадт, земля Баден-Вюртемберґ, Німеччина) — український громадський діяч, музейник, етнограф, художник, архітектор, краєзнавець, дослідник українського народного мистецтва. Діяч доби Української Центральної Ради, дійсний член Центрального комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва в Україні, яке було створено в Києві 12 травня 1917 р., голова Комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва на Полтавщині, створеного в Полтаві у червні того ж року.

***

Костянтин Васильович Мощенко належав до тієї плеяди українських інтелігентів, чиї імена лише сьогодні виходять із забуття, повертаються на сторінки наукових та популярних видань. Репресований у 1930-ті рр., К.В.Мощенко опинився в 1944 р. у Німеччині, де й помер в 1963 р. Все це й обумовило щільну завісу мовчання навколо його імені. І хоча сьогодні ситуація докорінно змінилася, розшукати через п’ятдесят років матеріали про життя та діяльність цієї людини зовсім нелегко.

Особливо мало відомостей про дитячі та юнацькі роки К.В.Мощенка. Зокрема, відомо, що народився він 1876 р. у місті Суми* і вважав себе вихідцем з простої української селянської сім’ї, яка й прищепила йому любов та повагу до національної історико-культурної спадщини, сторінок минулого народу України. Відомо й те, що здобувши освіту в Сумському реальному училищі, юнак поступив до Казанської художньої школи, навчався в Петербурзькій Академії мистецтв, Львівському політехнічному інституті, де нарешті отримав вищу освіту за фахом художника-архітектора [1].

На 1904-й рік К.В.Мощенко працював в технічному відділі Київського губернського земства. Тоді ж познайомився і близько зійшовся з директором Київського музею старовини та мистецтва М.Ф.Біляшівським. Разом вони готували до відкриття на базі музею унікальну на той час Першу Південноросійську виставку. К.В.Мощенко навіть оселився на квартирі М.Ф.Біляшівського, щоб мати можливість віддавати більше часу музейним справам [2]. Для Костянтина Васильовича це була справжня школа, яка залишила помітний слід в його біографії, наклала відбиток на всю подальшу діяльність [3].

Микола Федотович Біляшівський (1867 – 1926) – український археолог, етнограф, мистецтвознавець, громадський діяч. Член Київського товариства старожитностей і мистецтв.

В серпні 1906 р. К.В.Мощенко виїхав до Полтави. Захопившись питаннями етнографії, виявленням, дослідженням та охороною пам’яток, він без вагань прийняв запрошення Полтавського губернського земства на роботу в музеї. «Прийнявши цю, пропозицію тимчасово, – писав пізніше К.В.Мощенко, – я не думав присвячувати музейній роботі ціле життя, бо фах мій був інший, але я сам ще не знав тоді, що музейна бацила, яку прищепив мені М.Т. (Микола Теодосович Біляшівський – О.Н.), така сильна». Однак, у самого М.Ф.Біляшівського подальша доля учня, здається, сумнівів не викликала, В грудні 1906 р. в листі до К.В.Мощенка останній писав: «Ну, а тепер від щирого серця поздоровляю Вас. Тримайтеся міцно – Ви знайшли таке діло, що може захопити Вас на все життя – се ж діло для рідної країни» [4].

Слова учителя виявилися пророчими. Близько двадцяти років свого життя віддав К.В.Мощенко музею Полтавського губернського земства; саме з іменем талановитого народознавця пов’язане становлення його етнографічного відділу. Костянтин Васильович розпочав роботу з наукової обробки та класифікації етнографічної колекції К.М.Скаржинської, передано відомою колекціонеркою своїм землякам у 1906 р. Якщо врахувати, що з 20000 експонатів майже половину становили етнографічні матеріали, то можна уявити наскільки складним було це завдання [5]. До того ж, його необхідно було, виконувати одночасно з переміщенням аналогічних експонатів з приміщення Земства до просвітницького будинку імені Гоголя, в якому за порадою М.Ф.Біляшівського розташувались – етнографічний, історичний та церковний відділи музею. Завдяки винятковій працездатності К.В.Мощенка вже в 1908 р. експозиції вищеназваних відділів були розгорнуті, а на початок 1910 р. завершилась в основному каталогізація їх фондів [6]. Як зазначалось у звіті музею за 1910 р., це дало можливість дати етнографічній колекції загальну оцінку, визначити найбільш цінні експонати. Водночас, проведена робота поставила на порядок денний інше важливе завдання – поповнення етнографічних матеріалів, оскільки прядіння, ткацтво, шиття, обробку металів, старовинний український побут вони відображали недостатньо [7]. В зв’язку з цим К.В.Мощенко розробив програму, до реалізації якої приступив вже в 1920 р. Так, він здійснив експедицію по селах губернії, зібравши за короткий час 216 етнографічних матеріалів: 20 рушників, 8 килимів, 12 зразків вишивки, тощо [8].

Полтавський просвітницький будинок ім. М. В. Гоголя, початок 20 століття

Близько двох місяців Костянтин Васильович провів в експедиціях на території Кременчуцького, Полтавського, Зіньківського, Гадяцького, Кобеляцького повітів. В результаті до фондів музею в 1911 р. надійшов 271 експонат – переважно вишивки, тканини, різьблення по дереву [9]. Наступного року в Лубенському, Хорольському, Миргородському, Зіньківському, Кобеляцькому повітах етнограф виявив і придбав для музею 389 експонатів. Ще через рік його знахідки в Полтавському, Зіньківському, Миргородському, Кременчуцькому, Золотоніському, Роменському повітах були не менш вагомими – 689 предметів народного побуту, кустарно-ремісничих виробів. Як відзначав у 1913 р. директор музею М.Ф.Ніколаєв, «колекції історико-етнографічного відділу зросли майже вдвічі за декілька років, завдяки збиранню хранителем цього відділу під час спеціальних поїздок <…> по губернії. Дві великі красиво влаштовані зали в просвітницькому будинку, в яких виставлені лише найбільш типові предмети, досить яскраво свідчать про багатство цих відділів» [10].

3 початком Першої світової війни, пригадував пізніше М.Ф.Ніколаєв, « <…> завідуючому історико-етнографічним відділом <… > довелося скоротити число експедицій і відмовитися від придбання речей громіздких». Однак і в 1914 р. завдяки зусиллям К. В. Мощенка етнографічні фонди музею збагатилися на 315 експонатів [11].

Збирання етнографічних пам’яток – важливий, проте далеко не єдиний напрямок діяльності К.В.Мощенка в дореволюційні часи. Значну увагу приділяв музейник науковій обробці матеріалів, вдосконаленню системи їх каталогізації. В 1912 р. ним, зокрема, була проведена нова інвентаризація колекції К.М.Скаржинської, яка дозволила з’ясувати цілий ряд питань. Цього ж року К.В.Мощенко здійснив задуману ним раніше фотофіксацію найбільш цінних предметів. Чимало особистого часу дослідника Полтавщини займало вивчення пам’яток рідного краю, організація тимчасових виставок, які протягом 1910-1913 рр. оглянуло близько 30 тис. відвідувачів [12].

Вже до революції діяльність К.В.Мощенка стала широко відомою на Полтавщині. Наукова та культурна громадськість високо цінувала його знання, досвід, виняткову самовідданість на ниві збереження та дослідження національно-культурної спадщини краю. Тому не випадково, коли влітку 1917 р. у Полтаві був утворений Комітет охорони пам’яток, саме К.В.Мощенка обирають його головою. Незважаючи на відсутність підтримки з боку органів влади як Тимчасового уряду, так і Центральної Ради та гетьманського режиму, в 1917-1918 рр. Комітет відіграв помітну роль у збереженні історико-культурної спадщини Полтавщини.

Дещо пізніше, у кінці 1918 р., за ініціативою Комітету розгорнуло діяльність Українське наукове товариство дослідовування й охорони пам’яток старовини та мистецтва на Полтавщині. Серед його засновників і активних співробітників був і К.В.Мощенко. Після відновлення радянської влади Полтавщині в січні 1919 р. він разом з іншими членами Товариства виступив з ініціативою створення відповідного державного органу, який би піклувався про збереження історико-культурної спадщини краю – губернського комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва (губкопмису). Розроблений науковцями проект його структури та план роботи в лютому 1919 р. був затверджений Полтавським губвиконкомом, а К.В.Мощенко увійшов до складу колегії новоутвореного пам’яткоохоронного органу.

Першим реальним заходом Полтавського губкопмису стало обстеження покинутих буржуазією чиновниками садиб, маєтків, квартир, виявлення залишених напризволяще предметів визначної історико-культурної цінності [13].

Активною та цілеспрямованою була пам’яткоохоронна діяльність К.В.Мощенка і в наступні роки. Разом з І.Н.Капустянським, М.М.Бокієм, Г.П.Демочком, І.Ф.Рибаковим, В.М.Щербаківським, М.І.Сагардою, В.М.Верховинцем, В.О.Щепотьєвим та П.С.Поставним вчений знову працює у складі колегії губкопмису, виконує ряд її відповідальних доручень [14]. Наприклад, в 1922 р. йому разом з О.К.Тахтаєм та М.Я.Рудинським довелося взяти участь в проведенні експертизи науково-історичної та культурної цінності речей культу, вилучених з ризниць Полтавщини у фонд боротьби з голодом [15]. Хід та результати цієї роботи засвідчують звіти, що збереглися в Державному архіві Полтавської області. Так, в третій декаді липня 1922 р. експерти провели огляд цінностей, вилучених з церков Прилуцького, Лубенського, Зіньківського повітів. При цьому з 40 пудів представлених речей до Центрального пролетарського музею Полтавщини було передано експонатів загальною вагою 2 пуди. Пізніше, за рекомендацією фахівців, до сховища музею надійшло ще 5 пудів культових виробів з дорогоцінних металів, які не підлягали утилізації [16]. Довідавшись про результати експертизи, голова губкопмису І.Н.Капустянський відзначав, що кампанія по вилученню церковних цінностей була для музею «найбільш видатною подією 1922 р. <…> Вона дала силу матеріалу, який надзвичайно збагатив церковно-археологічними речами етнографічний відділ <…> » [17].

Покровська церква. Ромни. 1900 р.

Робота в губкопмисі вимагала від К.В.Мощенка високої ерудиції, певної орієнтації в різних галузях знань. Ось тут і знадобився його досвід як архітектора та етнографа, здатного мати свій власний погляд на широке коло питань. Не обходилась без Костянтина Васильовича і розробка відповідних загальних пам’яткоохоронних програм, і вирішення долі конкретних пам’яток. Авторитетне судження вченого було враховане при визначенні шляхів збереження Покровської церкви, збудованої коштом П.Калнишевського у Ромнах і перенесеної до Полтави в 1908 р. Вилучена у релігійної общини, залишена без постійного догляду, вона поступово почала руйнуватися. Зваживши на це, К.В.Мощенко у 1921 р. виступив за повернення храму віруючим на основі оренди. Він же ретельно слідкував за дотриманням всіх пам’яткоохоронних пунктів орендної угоди [18].

Якою б великою та багатогранною не була пам’яткоохоронна діяльність К.В.Мощенка, основні його наукові та професійні інтереси лежали в площині музейної роботи, яку він не припиняв навіть в неспокійні роки революції та громадянської війни. Впорядковані ним до 1920 р. збірки вже самостійного, етнографічного музею, зазначав Я.О.Риженко, «настільки зросли, що їх без сумніву, можна було поставити на одне з перших місць на Україні» [19].

Коли в листопаді 1920 р. вони були влиті до Центрального пролетарського музею Полтавщини (ЦПМП), то без труднощів склали основу його історико-етнографічного відділу з підвідділами: історичним, славетних полтавців, українського селянського побуту, панського побуту, народознавства, промислового мистецтва, фольклору й мови, хорово-музичним та ткацтва з майстернею. Відділ очолив К.В.Мощенко, який залучив до науково-дослідної та експозиційної роботи В.О.Щепотьєва, Ф.Попадича, В.М.Верховинця, багатьох інших знавців етнографії Полтавщини [20]. На їх різнобічну допомогу Костянтин Васильович спирався, керуючи музеєм українського народного мистецтва, утвореним в приміщенні просвітницького будинку імені М.В.Гоголя після вивезення звідти до ЦПМП етнографічних експонатів [21].

Незважаючи на свою завантаженість музейними справами, К.В.Мощенко встигав працювати і у Полтавському науковому товаристві, яке в 1924 р. увійшло до складу установ Всеукраїнської Академії наук. На одному з прилюдних його засідань краєзнавець виступив з доповіддю «До архітектури панських будинків на Полтавщині» [22]. Він також підготував ряд інших наукових розвідок [23].

Як в роботі, так і в житті Костянтин Васильович завжди діяв згідно з своїми переконаннями, не боявся відверто висловлювати свою, нехай і відмінну від інших точку зору. В одній з робіт вчений, наприклад, піддав критиці архітектуру громадських будівель у селах Полтавщини (сільських рад, шкіл, лікарень, селянських будинків). «Ми б дуже помилилися, – писав К.В.Мощенко, – якби сподівалися в цих будівлях бачити виявлення місцевого характеру архітектури. В той час, коли не тільки кожна хата носить на собі ознаки мистецької творчості, а й другорядні господарські будівлі, кінчаючи сажем для свиней, носять її сліди і всі разом дають багатий матеріал для студіювання українського стилю, якраз ці найголовніші в селі будівлі громадські вражають відсутністю якоїсь оригінальності місцевого характеру і просто естетики» [24].

В 1924 р. К.В.Мощенко категорично виступив проти рішення Полтавської губполітосвіти про передачу до ЦПМП збірок музею українського народного мистецтва, що привело б до ліквідації цього самобутнього і популярного серед полтавців закладу [25]. Не побоявся з приводу музею піти на відкритий конфлікт з органами політосвіти губернії, відмовивши їм у виділенні музейних експонатів для місцевого театру [26].

Не приховував Костянтин Васильович і своїх релігійних переконань – належав до общини віруючих української автокефальної церкви. Ні для кого не були таємницею і політичні погляди його молодості – в роки Першої світової війни Мощенко стояв на позиціях «самостійників», не виключаючи можливості відокремлення України від самодержавної Росії, завоювання власної державності, навіть шляхом переходу під протекторат до Австро-Угорщини [27].

Під впливом революцій 1917 р., подій громадянської війни політичні погляди К.В.Мощенка, безумовно, зазнали суттєвих змін. Свідченням тому стала участь науковця у роботі цілого ряду радянських установ. В той же час Костянтин Васильович не приховував і незадоволення деякими заходами органів радянської влади на Полтавщині. Як результат – в кінці 1920 р. К.В.Мощенко був звинувачений в контрреволюційній діяльності і заарештований органами ЧК. Проте слідство, яке велось в Полтаві і Харкові, доказів такої діяльності не знайшло, і на початку 1921 р. Мощенко був звільнений з-під арешту.

На жаль, справа цим не закінчилась. В березні 1924 р. голова Полтавського губвиконкому О.Сербиченко звернувся до завідуючого губернським відділом народної освіти з листом, в якому пропонував висловити міркування «відносно фільтрації і звільнення ряду співробітників» музею. Разом з листом надсилались матеріали органів ДПУ на відповідні кандидатури, в тому числі, і на К.В.Мощенка, який характеризувався, як «антирадянський елемент».

Михайло Якович Рудинський (1887, м. Охтирка, Харківська губернія — 1958, м. Київ) — відомий український археолог, педагог та музейний діяч.

Подібна характеристика давалась К.В.Мощенку і в акті обстеження Центрального пролетарського музею Полтавщини інспектором художнього відділу губвно від 19 травня 1924 р. К.В.Мощенко, вказувалось в акті, – «завідуючий історико-етнографічним відділом, людина за своєю науковою цінністю, наскільки я зміг визначити, сама посередня, зате щиро і глибоко ненавидить Радянську владу і все революційне, найбільш відданий помічник М.Рудинського і готовий в будь-який момент віддати своє життя за політику Рудинського». В «політиці» ж М.Я.Рудинського, тодішнього директора музею, інспектора не влаштовувало те, що він заперечував проти використання наукових співробітників як екскурсоводів, наполягаючи на необхідності створення спеціального штату останніх. Це й послужило підставою для висновку інспектора про необхідність зняття з роботи ряду співробітників музею, як «саботажників соціалістичного будівництва». «Беручи до уваги, – писав він, – принцип комуністичної програми, за яким всі наукові і культурно-художні джерела і фактори, що знаходяться на території СРСР, повинні бути суворо підпорядковані справі революції і соціалістичного будівництва, тобто робота і діяльність їх повинна принести максимальну користь революційно-політичній і культурній освіті трудящих мас СРСР <…> необхідно сказати, що робота музею під керівництвом Рудинського не лише не відповідає вищеозначеним вимогам революційної освіти, але прикриваючись «науковістю» саботує ці вимоги <… > Тому я вважаю за необхідне Рудинського і Ко усунути від музею».

На початку жовтня 1924 р. таке ж рішення прийняла і губернська комісія по чистці радянських установ. Були, зокрема, звільнені з музею Михайло і Євгенія Рудинські. Що ж до К.В.Мощенка, то губкомісія вирішила зняти його з роботи «як антирадянський елемент, матеріально забезпечений». Коли ж Костянтин Васильович спробував було опротестувати це рішення, 6 листопада 1924 р. губкомісія підтвердила його знову [28].

/ закінчення буде /

1. ЦДАЖР України. – Ф. 166. – Оп. 12. – Спр. 5158. -Арк. 3.
2. Мощенко К. Академік Микола Біляшівський як музейний робітник / / Український музей. – Збірник пер¬ший. – К., 1927. – С. 3.
3. Скрипник Г.А. Етнографічні музеї України. Становлення і розвиток. – К., 1989. – С. 39.
4. Мощенко К. Назв. праця. – С. 5.
5. Скрипник Г.А. Назв. праця. – С. 31; Супруненко О.Б. Археологічне зібрання К.М.Скаржинської//Археологія. – 1990. – № 4. – С. 89, 101, 106.
6. Отчет о естественно-историческом музее Полтавского губернского земства за 1908 год. – Полтава, 1909. – № 2; Отчет по естественно-историческому музею Полтавского губернского земства за 1910 год. – Полтава. 1911. – С. 3.
7. Там само. – С. 9.
8. Там само.
9. Отчет по естественно-историческому музею Полтавского губернского земства за 1911 год. – Полтава, 1912. – С. 7.
10. Ежегодник естественно-исторического музея Полтавского губернского земства. 1913 год. – Полтава, 1915. – № 2. – С. 6, 52.
11. Ежегодник естественно-исторического музея Полтавского губернского земства. 1914-1915 гг. – Полтава, 1917. – № 3-4. – С. 4-57.
12. Отчет… — Полтава, 1911. — С. 13; Отчет… — Полтава, 1912. — С. 10.; Ежегодник естественно-исторического музея Полтавского губернского земства. 1912 год. — Полтава, 1913. — № 1. — С. 49; Ежегодник…— Полтава, 1915. — № 2. — С.8.
13. Записки Українского наукового товариства дослідовування й охорони пам’яток старовини та мистецтва на Полтавщині. — Полтава, 1919. — Вип. 1. — С. VII.
14. Державний архів Полтавської області. — Ф.Р — 3154. — Оп. 2. — Спр. — 4. — Арк. 7.
15. Там само. — Ф.Р. — 1503. — Оп. 1. — Спр. 106. — Арк. 77.
16. Там само. — Ф.Р — 495. — Оп. 1. — Спр. 2. — Арк. 1, 2, 3.
17. ВР ЦНБ АН України. — Ф.Х. — Спр. 19007. — Арк. 6.
18. Державний архів Полтавської області. — Ф.Р-1503. — Оп. 1. — Спр. 1031. — Арк. 115.
19. Риженко Я. Збірки з історії етнографії, мистецтва та промисловості // Збірник. — Том 1. Присвячений 35-річчю музею. — Полтава, 1928. — С. 63.
20. Риженко Я. Полтавський державний музей (Історичний нарис) // Збірник. — Том 1. — С. 7-8.
21. ЦДАЖР України. — Ф. 166. — Оп. 12. — Спр. 5158. — Арк. 3.
22. Записки Полтавського наукового при Всеукраїнській академії наук товариства. — Полтава, 1928. — Вип. 2. — С. VII.!
23. Див.: Мощенко К. Нарис матеріального побуту (Полтавщини) // Збірник. — Том. 2. Полтавщина. — Полтава, 1927. — С. 341-355.
24. Там само. — С. 348.
25. ЦДАЖР України. — Ф. 166. — Оп. 12. — Спр. 5158. — Арк. 4.
26. Скрипник Г.А. Назв. праця. — С. 164.
27. Николаев В.Ф. Далекое прошлое. Страницы автобиографии. Дочери на память, а внукам от деда. Ноябрь 1989 // Науковий архів Полтавського краєзнавчого музею. — Спр. 11 1565. — Арк. 108.
28. Державний архів Полтавської області. — Ф.Р-495. — Оп. 1. — Спр. 5. — Арк. 112-114; Спр. 8. — Арк. 111, 120; Спр. 11. — Арк. 1; Спр. 12. — Арк. 11.

—

Олексій Нестуля

Джерело:
Реабілітовані історією. Полтавська область. Науково-документальна серія книг. – Кн. 5 / Упорядник О.А.Білоусько. – Київ-Полтава: Оріяна, 2007. – 720 с.
(сс. 375 – 383)

* Примітка від Краснопілля Інфо

За встановленими на сьогодні даними Кость Васильович Мощенко народився 19 травня 1876 року у місті Миропілля Суджанського повіту Курської губернії (нині – після останньої адмінреформи – село Миропілля Сумського району Сумської області). Помер 16 вересня 1963 року у притулку для старих людей у м. Дорнштадт (земля Баден-Вюртемберґ, ФРН).