«Скільки нерозроблених матеріалів дає Україна художникові – і тому, хто малює сцени життя, і пейзажистові! Всі тягнуться в Італію – добре, звичайно, пожити і повчитися там, але не подобає російському художникові обмежуватися італійськими сценами, коли в нас є свої прекрасні види і сцени…».
(з листа К. Трутовського до свого друга М.Рамазанова)
«Село оточене садами, за садами – ставки, за ставками ліс – все потопає в зелені. Біля самого будинку ростуть дерева, і гілки їх лежать на даху, заглядають у вікна. Усі дні бував я з батьком, який займався садами, – сади були його пристрастю. Дуже любив я ходити до селян у гості, де мене завжди лагідно зустрічали. Добрі господарі пригощали і кислим молоком, і паляницями, і медом. Чиста побілена хата для мене мала велику принадність – мені вона подобалася більше нашого будинку. З раннього віку я полюбив українське село з його добрими жителями, з його садами».
Так писав у своїй «Автобіографії» класик українського малярства Костянтин Трутовський (1826–1893). У зрілі роки, проживаючи в Курській губернії, він із сердечною любов’ю згадував і описував село свого дитинства – Попівку-Семенівку Охтирського повіту Харківської губернії (нині в Краснопільському районі Сумської області, на кордоні з РФ). Звідси десятилітній Костик поїхав учитися у пансіон до Харкова, а після його закінчення – до Петербурга. Тут він навчався у двох закладах: у Військовому інженерному училищі та в Академії мистецтв. І де б не бував згодом – у Москві, Києві, Петербурзі, Берліні, Дрездені, Лейпцігу, Кельні, Дюссельдорфі чи в маєтку своєї матері на Курщині, – в його уяві завжди поставали пейзажі рідної Слобожанщини…
Continue reading →
Краснополье! Бранцовка! Много слов нужно сказать теплых, светлых, слов благодарности, которые идут с твоих сердца и сознания, что бы выразить людям, которые не остаются в стороне: простым сельским труженикам, которые отнеслись с пониманием и сочувствием к нашей семье – переселенцев с Луганщины.
