Category Archives: Знані земляки

ЛИСТУВАННЯ ІВАНА МІРНОГО З ОЛЕКСАНДРОМ ОЛЕСЕМ

1002_Mirny

ЛИСТУВАННЯ ІВАНА МІРНОГО З ОЛЕКСАНДРОМ ОЛЕСЕМ

Вперше публікуються листи громадсько-політичного діяча І.Мірного до поета О. Олеся.

Цього року (стаття вийшла 2008 року – Краснопілля.Інфо) виповнюється 130 років від дня народження відомого українського поета, уродженця м.Білопілля (нині – Сумської області) Олександра Олеся (Олександра Івановича Кандиби). У 1919 р. він виїхав до Угорщини, потім – Австрії, а 1923 р. переїхав до Чехо-Словацької Республіки, де і закінчився його життєвий шлях.

1002_Mirny_OlesВ еміграції поет підтримував зв’язки зі своїми земляками та тими, хто жив на Сумщині у різний час – Павлом Зайцевим, Іваном Кобизським, Костем Мацієвичем, Іваном Трубою, Василем Филоновичем та інш. З-поміж друзів і колег Олександра Олеся поважне місце належить його земляку, журналісту, юристу, викладачу Івану Івановичу Мірному. Вони більше 20 років підтримували дружні стосунки і співпрацювали у громадських організаціях, дружили сім’ями.

І.І.Мірний належав до кола активних діячів національно-визвольного руху початку ХХ ст., Української революції 1917-1921 рр. та української еміграції міжвоєнного періоду. Проте у радянські часи на батьківщині ім’я друга і колеги Олександра Олеся було майже невідомим. Лише завдяки перевиданню в Україні Енциклопедії Українознавства[1] та появі наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. енциклопедично-довідкових видань[2] можна було ознайомитися з його короткою біографією. При цьому зазначалося, що він народився на Харківщині. У 1937 р. на сторінках паризького “Тризуба” був опублікований некролог, в якому вказувалося, що місцем народження І.І.Мірного було одне із сіл Сумського повіту тогочасної Харківської губернії.
Continue reading

Професор Іваницький Борис Георгійович

OLYMPUS DIGITAL CAMERAПрофесор Іваницький Борис Георгійович

Ще з незапам’ятних часів людина обирала собі нове місце проживання за двома ознаками – наявності поблизу річки і щоб поруч зеленів великий ліс. Річка потрібна для рибальства, як транспортна артерія, на її берегових луках випасають домашніх тварин та птицю. А без лісу не обійтися, бо він дає дрова, будівельний матеріал, мисливство. В решті решт – сховатися від ворога добряче тільки в лісі й можна. А ще ліс – це куточок незайманої природи, де людина відпочиває душею, замислюючись над плином часу та сенсом життя…

Борис Георгійович Іваницький народився 8-го березня 1878-го року в сім’ї губернського секретаря слободи Самотоївка Краснопільської волості Охтирського повіту Харківської губернії. Його батько, Георгій Федорович, був за фахом агрономом; мати, Людмила Нарцизівна Ковальська – українізована полька з Полтавщини; дід – малопомісний самотоївський поміщик, невеликий маєток якого знаходився на Западні, – колишній офіцер митної служби на австрійському кордоні. Мій прадід був у цього пана робітником. Залишилися спогади, що Іваницький дуже полюбляв котів, які навіть обідати заплигували до пана на стіл і їли одну з ним їжу. У 20-х роках ХХ-го століття маєток перейшов до ще одного його робітника – Серьги Сергія Пилиповича, який став знатним куркулем. У 30-ті роки, після розкуркулення та голодомору, будинок перетворився на патронат, де утримувались діти-сироти. Зараз у Самотоївці на цьому місці пустка. Continue reading

АПОСТОЛ УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА

0924_MoschenkoАПОСТОЛ УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА

Так можна назвати професора Костя Васильовича Мощенка, чільного мистецтвознавця і музеолога, архітектора та художника, відомого у свій час, але призабутого діяча у галузі українського народного мистецтва, сподвижника академіка Миколи Біляшівського та професора Василя Кричевського.

Кость Васильович Мощенко народився 19 травня 1876 року в Сумах*. Його батько був урядовцем, служив начальником міської пошти. Мати – донька священика з роду Мировицьких. Обоє були людьми високо інтелігентними. В родині панувала щира українська атмосфера, сповнена любові до рідної культури та свого народу. Цю інтелігентність та любов до всього українського батьки прищепили своєму синову, подбали про його вищу освіту.

* Згідно з даними Національного архіву Республіки Татарстан (м.Казань, Росія) народився у містечку Миропіллі Курської губернії (нині с.Миропілля, Краснопільського району, Сумської області України). Підстава: фонд 564, опис 1, справа 109 аркуш 16
Continue reading

Мірний Іван Іванович. Державний секретар УНР

Мірний Іван Іванович. Державний секретар УНР

Безумовно, історія будь-якого населеного пункту не буде повноцінною без біографій людей, які своєю діяльністю прославили його на весь світ. Зазвичай, мова ведеться про відомих письменників, Героїв Радянського Союзу, працівників-«ударників» соціалістичної доби. Та в нашій історії були й часи, самі відомості про які свідомо «опускалися» тодішньою політикою. Довгий час навряд чи хто з самотоївців міг би похвалитися, що йому відомо хоча б про саме існування Івана Івановича Мірного, який належав до кола активних діячів національно-визвольного руху початку XX-го століття, Української революції 1917-1921-х років та української еміграції міжвоєнного періоду. У радянські часи, завдяки потугам комуністичної ідеології, його ім’я було намірено забуто. Перша сучасна згадка про Мірного з’явилась на початку XXI-го століття у перевиданій Енциклопедії Українознавства. Відзначалося, що на сторінках паризького «Тризуба» у 1937-му році публікувався некролог, в якому, зокрема, вказувалося, що місцем народження І.І.Мірного є «одне з сіл Сумського повіту Харківської губернії». Завдяки ж новим, сучасним дослідженням ми тепер знаємо, де його справжня, достовірна батьківщина.

0923_Mirny_Ivan_1
Іван Іванович Мірний. Фото початку 30-х років.

Мірний Іван Іванович народився 30-го серпня 1872-го року в слободі Самотоївка Краснопільської волості Охтирського повіту Харківської губернії. Вищу освіту Іван Іванович здобув у Петербурзькому університеті, закінчивши 1898-го року юридичний факультет. Спочатку працював у місцевих установах Міністерства фінансів – податковим інспектором в Умані, очолив у 1910-му році відділ Київської фінансової палати.  Був членом українських студентських, громадських і політичних організацій у Києві – товариство «Просвіта», Український клуб, осередок Товариства українських поступовців. Під час Першої світової війни брав участь в акціях «Общества помощи населению Юга России, пострадавшему от военных действий», допомагав біженцям з Галичини, був співробітником Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст. Належав до Української радикально-демократичної партії, яка згодом була перейменована на Українську партію соціалістів-федералістів. У квітні 1917-го року Всеукраїнським національним конгресом був обраний до Української Центральної Ради від просвітницьких організацій міста Києва. Continue reading

Одним шляхом до волі

140921_Sokolenko1
Петро Соколенко, автопортрет (з експозиції Сумського краєзнавчого музею)

Долі людські, як шляхи земні: то вони ніде й ніколи не стикаються, то, зіткнувшись одного разу, утворюють цільну спільну сутність

Петро Максимович Соколов (родинне прізвище Соколенко) народився у с.Славгороді колишнього Охтирського повіту (нині Краснопільського району) в родині кріпосного селянина князів Голіциних Максима Соколенка. Батько вже мав двох синів – Федора і Миколу та двох доньок – Одарку і Горпину.

140921_2_Sokolenko3_Kobzar

Життя в кріпосній неволі нікому з них не обіцяло щасливого майбутнього, хлопців часто били різками, скубли за чуба. Федір став кухарем, Микола – служником князя, а Петро – художником, маючи до цього хист. Де навчався тій справі – невідомо. Певно, це була та ж “школа”, яку пройшов у свій час маленький Тарас Шевченко.

 

Continue reading

ПОЕТ, ХУДОЖНИК З СЛАВГОРОДА

140921_Sokolenko1

Петро Соколенко, автопортрет (фото з експозиції Сумського краєзнавчого музею)
Про Петра Максимовича Соколова (Соколенка) не знайти в енциклопедичних словниках, рідко можна зустріти в мистецтвознавчій літературі. А він жив, творив, свого часу приятелював з Тарасом Шевченком. Та краще прослідкуймо за шляхом нашого пошуку.

…У нарисі «Невідомі творці», який уперше надруковано 1892 року у львівському журналі «Зоря», Павло Арсенович Грабовський писав: «В Охтирському… повіті стрів я в кінці 70-х років цікаву людину – старого маляра… То був колись кріпак князя Голіцина; з малих літ пан відвіз його до Петербурга, як способного хлопця учитись малярству заради панських потреб… Він був в Академії художеств, водив знайомство з малярами-худогами і знався з нашим славним Шевченком. На спогад тих взаємин у нього осталася навіть парусова жилетка Шевченкова, – я, власне, бачив її, бачив на ній невеличку печатку незабутнього Тараса: червоний обідець, а всередині – ініціали: «Т. Ш.»… А що найцікавіше для нас – він складав українські пісні, під час доволі гарні». Continue reading

ДИТИНСТВО МИНУЛО В ПРОХОДАХ

140920_2_Schepkin1
М. Нєврєв. Портрет М.С.Щепкіна. 1862

Легковий автомобіль долає кілометри. І от, нарешті, невеличке село Проходи, яке загубилося серед мальовничих перелісків, неподалік кордону України з Росією. Скільки легенд, скільки подробиць зберігає воно про великого російського актора, основоположника реалізму в російському та українському театральному мистецтві Михайла Семеновича Щепкіна.

Спливають століття, а у Проходів, як і в кожного населеного пункту, є своя особлива зовнішня прикмета, той мазок майстра, що вінчає образ, робить його неповторним, різнобарвним. На зелених пагорбах, поміж безлистих вишняків розсипалися разками намиста біленькі хати хліборобів під шифером і залізом.
Continue reading

«Привітай же благодушне Мою сиротину, Наш великий чудотворче, Мій друже єдиний!» (Михайло Щепкін і Тарас Шевченко)

140920_Schepkin1
17 листопада 2013 року, вдячна громадськість України та Росії відзначила 225-річчя від дня народження Михайла Семеновича Щепкіна (1788-1863), видатного українського і російського актора, основоположника сценічного реалізму в українському та російському театральному мистецтві. Маємо пам’ятати також, що Михайло Щепкін разом з Іваном Котляревським та Григорієм Квіткою-Основ’яненком стояв фактично біля витоків національного театру.

Михайло Щепкін зростав на нашій землі, саме в наших краях пройшло його босоноге дитинство, тут багато років жили його батьки і родичі, тут він зустрів своє кохання і долю (більше про це читайте на сайті http://krasnews.at.ua/publ/ditinstvo_minulo_v_prokhodakh/2-1-0-370 ). Відомо, що малий Михайло Щепкін з батьками переїхав до Проходів, що в нашому районі, у 1793 році, тобто в чотирирічному віці. Саме на цей чудовий вік у майже кожної людини припадають перші власні свідомі спогади про дитинство, перше знайомство з природою, тим дивовижним світом, в який ми приходимо…
Continue reading

Він дихав Україною

OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Невідомо, чи добре знають-пам’ятають нешколярі й нефілологи цього видатного українського поета, мислителя, публіциста, перекладача. Але якщо будь-кому, незалежно від віку й професії, почати читати оці рядки: «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки, Боже, чи довго тягти?..» – в людини миттєво виблискують очі, вона ствердно хитає головою й каже: так-так, ну звісно ж, це… це…

Це – Павло Арсенович Грабовський. Свого часу влучно й тонко зауважив щодо його творчості український фольклорист і літературознавець Олексій Дей: «Без особливого перебільшення можна сказати, що немає поета в українській літературі, який би на своєму творчому шляху не натрапляв на безкраї запашні луки народної творчості. Та не кожен з них ходив у ці луки за поезією. Павло Грабовський належав до плеяди тих митців, які глибоко відчули й понесли в літературу не насмикану на цих луках жменьку барвистих квіточок – художніх тропів, а внутрішній сік і аромат народної поезії, її життєвий соціальний дух» (1975 р.).
Continue reading

Розрізаний рушник розповів про долю бунтаря…

OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Багато представників старшого та середнього поколінь з далеких шкільних уроків української літератури пам’ятають проникливі рядки про нужденну працю швачки, яка вдень і вночі працювала голкою, аби прогодувати себе і свою сім’ю. Прості й невимушені рядки вчити було легко і швидко, бо вони западали в душу, зримо поставали в дитячій уяві. І навіть через десятиліття ота швачка й досі залишається в закутку пам’яті, щоб за першої-ліпшої нагоди зринути поетичним образом і філігранністю строф.

«Швачка» та сотні інших талановитих віршів і перекладів належать перу Павла Грабовського, який народився у селі Пушкарне — нині Грабовське Краснопільського району на Сумщині. Зараз цей населений пункт прикордонний — до найближчого російського села якихось кілька десятків метрів. У холодній землі далекого Тобольська поет залишився назавжди. Однак і звідти озивається своїми полум’яними рядками до нас нинішніх, кличе до світла, добра і справедливості, хоч теперішній час далеко не такий, про який мріяв і який обстоював поет.
Continue reading