ДОЛЯ
Один із героїв «Майстра корабля» Яновського каже: «На світі завше більше поганого, ніж доброго. Той, хто вірить у долю, може собі записати, що в долі напівчорне обличчя». Не знаю. Це кому як. Я, наприклад, вірю в долю, але волію бачити її прекрасною незнайомкою. Може, саме тому моя життєва стежина від колиски й до сьогодні всіяна трояндами… Continue reading
(закінчення)
…
Так само пісні, як художньо-естетичний факт, хоч і несміливо, але ж використовуються представниками так званої травестійної школи „Наталка-Полтавка”, „Москаль-Чарівник” Котляревського, твори Білецького-Носенка та інших. Не виходячи в цілому за межі засвоєних смаків і традицій літературних, вони, може мимоволі, відбивали, хоч і несміливо, „дух часу”, могутній потяг до народньої творчости в її „сокровеннейших глубинах”. Не випадково й те, що творчість наших попередників романтизму позначається у якійсь мірі рисами синкретизму — Котляревський пише поруч „Енеїди” і „Наталку-Полтавку”, Білецький-Носенко, письменник продуктивніший, хоч і безталанніший за Котляревського, пише „баллады на малороссийском языке — числом 15“, пробує своїх сил в романсі „Я згадую тебе, ти на умі одна” і перекладає російською мовою Шіллера; нарешті, Гулак-Артемовський пробує перекласти баляду Ґете „Рыбалка”, намагаючись зберегти серйозний тон, такий неподібний до його маніри в „Гараськових одах”. Цих тенденцій, хоч як би вони несміливо виявлялись і яке б скромне місце поруч жанрів, навіяних літературою XVIII століття, не посідали, замовчувати однак не доводиться. Continue reading
До 125-річчя від дня народження Агапія Пилиповича Шамрая
Агапій Пилипович Шамрай – надзвичайно талановитий український літературознавець, історик літератури, професор світового рівня, ім’я якого відоме далеко за межами нашої країни. Його перу належить багато наукових праць, розвідок та досліджень у царині літературознавства, які займають почесне місце у скарбниці наукових досягнень України та її обдарованих синів.
Народився А. Шамрай на Сумщині в м. Миропілля 3 жовтня 1896 р. у заможній селянській родині. Дитинство пройшло на рідній стороні, серед мальовничої української природи, та було досить звичайним. Закінчивши середню школу, хлопець у 1917 р. вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет, оскільки з дитинства захоплювався літературою та мав неабиякий хист до вивчення мов (відомо, що він володів вісьмома мовами: англійською, латинською, німецькою, французькою, білоруською, польською, українською та російською). Через два роки Агапій у зв’язку з певними життєвими обставинами перевівся до Харківського університету, який закінчив у 1921 р. Під час навчання юнак заробляв на життя, викладаючи у школах і технікумах українську мову та літературу, отже, початком професійної діяльності майбутнього літературознавця можна вважати студентські роки. Continue reading
«Національний проект» є одним із ключових концептів у сучасних теоріях і емпіричних дослідженнях націєтворення «історичного» чи «довгого» ХІХ ст. Переконливим свідченням імплементації цього концепту в суспільну й, зокрема, історичну свідомість можуть бути як частота вживання в текстах, очевидна й без проведення контент-аналізу, так і його присутність у тематиці статей і дисертаційних досліджень молодих науковців як за кордоном, так і в Україні.
З точки зору його ґенези «національний проект» трактується переважно як специфічна, одна з численних реакцій інтелектуалів на суспільні реалії (модернізацію, становище населення, політику влади тощо) під впливом націоналізму або виключно як результат засвоєння ідеології націоналізму та запозичення його схем. Змістовно він виглядає як процес створення певною соціальною групою (як правило, купкою інтелігентів – «будителів нації»), яка претендує на провідну роль, нового («національного») образу, нового уявлення суспільства про себе (як про «націю») і прищеплення його достатньо довільно визначеному людському колективу. Continue reading
(закінчення)
Однією з найприкметніших рис української культури часів Шевченка є те, що на передньому плані перебувають тут поезія, музика, етнографія, історія й театр. Усе інше, зокрема природничі й точні науки, філософія, пластичні мистецтва тощо, відходить на другий план. А в осередді тодішньої української культури опиняється пісня. Зрештою, саме з видання народних пісень і розпочалося слов’янське відродження: в 1814 році у Відні виходить «Мала простонародна славяно-српска пjєснарица» Вука Караджича, у 1823 році Ян Коллар видає першу частину збірки «Písně světské lidu slovenského v Uhřích», у 1825 році Франтішек Ладіслав Челаковський видає другу частину збірки «Slovanské národní písně» (у двох останніх збірках були й українські пісні). Так чи інакше, уже Олексій Павловський у своїй граматиці називав «схильність до музики й співочий талант» прикметною рисою українського національного характеру[190], а Микола Цертелєв, публікуючи українські думи, услід за Йоганном Ґотфрідом Гердером, пробує добачати в них «поетичний геній народу, його дух»[191]. Те саме було й у Галичині. Наприклад, у календарі «Pielgrzym Lwowski – Der Pilger» на 1823 рік Денис Зубрицький закликав галичан наслідувати приклад Гердера, Йоганна Йозефа Ґерреса, Вука Караджича та інших і збирати народні пісні. Continue reading
15 лютого 1952 р. був надрукований перший том першого повного зібрання творів класика української літератури Івана Котляревського. Видання зібрання письменника у двох томах було доручено Інституту української літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії Наук Української РСР.
Керував процесом підготовки першого зібрання до друку видатний літературознавець Агапій Шамрай. Саме його стаття «Проблема реалізму в «Енеїді» І. П. Котляревського» і відкриває перший том видання. Більшість істориків літератури сходяться на думці, що це видання стало новим етапом у всій науці про Котляревського. А ті примітки, які вніс Шамрай до прочитання «Енеїди», потім входили в усі наступні перевидання твору нарівні з авторськими.
Continue reading
Шамрай Агапій Пилипович (1896, Миропілля —1952, Київ) — український літературознавець, історик літератури, належав до чільних представників нової школи в літературознавстві. Науковий співробітник Літературної секції Науково-дослідчої кафедри історії української культури в Харкові в 1925-26 pp., співробітник ВУАН в Комісії новітнього письменства. Редактор збірника «Харківська школа романтиків». Зазнав переслідувань у часи сталінського терору.
Народився в м. Миропіллі Cуджанського пов. Курської губ. (нині Cумська обл.) в селянській сім’ї. 1921 р. закінчив Харківський університет. Впродовж 1920-х — початку 1930-х рр. — викладач історії української літератури в Харківському інституті народної освіти, науковий співробітник Інституту Т. Г. Шевченка в Харкові.
Досліджував історію української та зарубіжних літератур, зокрема творчість І. Котляревського («Проблема реалізму в «Енеїді» І. П. Котляревського», 1952; «Наталка Полтавка» І. Котляревського», 1955), Г. Квітки-Основ’яненка («Шляхи Квітчиної творчості», 1930), О. Cтороженка («Cтороженко. Критико-біографічний нарис», 1927; «Українські оповідання Олекси Cтороженка», 1928), В. Шекспіра («До питання про естетику комедій Шекспіра», 1963), Е.Т.А. Гофмана («Ернст Теодор Амадей Гофман», 1963) тощо. Упорядкував збірку наукових праць «Харківська школа романтиків» (т. 1—3, 1930), в якій опублікував деякі власні статті («До початків романтизму», «Харківські поети 30—40-х років XIX ст.»). Підготував до друку зібрання творів О. Cтороженка (т. 1—2, 1928), І. Котляревського (т. 1—2, 1952—1953).
Саме під керівництвом Агапія Шамрая на початку 50-х років минулого століття було здійснене видання першого повного зібрання творів класика і основоположника нової української літератури Івана Котляревського. Агапій Шамрай написав вступну статтю для зібрання, а його авторські примітки до «Енеїди» у цьому виданні увійшли до наступних видань нарівні з примітками самого Івана Котляревського.
За свідченням сучасного знаного українського літературознавця Леоніда Ушкалова (уродженця Краснопілля), Агапій Шамрай – блискучий історик української літератури, чиї виклади в Харківському університеті легендарний український мовознавець Юрій Шерех згадував добрим словом через багато-багато років, називаючи свого професора «харківським відповідником Миколи Зерова» (див.: Шерех Ю. Шостий у ґроні. В. Домонтович в історії української прози // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. Три томи. – Т. ІІІ. – С. 134.)
Continue reading
