Tag Archives: Павло Грабовський

З далекої півночі

0910_Hrabovsky_Pavlo_1888

Павло Грабовський

З далекої півночі

Чимало довелось мені блукати по світах, чимало лиха, неприязна доля швиряла мене посеред моря життєвого: то й не знаю вже, чи діждуся коли кінця-краю своїм митарствам нескінченним, чи побачу хоч ще раз свою країну рідну з її горем невсипущим та радощами. Та остання думка щохвилі переслідує мене, острим болем впинається до серця, охоплює нерозмайною журбою всього. Дика, сувора, безплодна природа навколо; хмурі люди, мертва жорстока північ поклала свою печать на їх обличчя; тяжкий погін за потрібним шматком насущника скаменив їх серце. Але люди — звичайно люди; вони не знають, не бачили іншого життя, та й те їм миле…

Та як почуватися тому, у кого там, десь далеко, осталося все найрідніше та найдорожче, кому все ще вчувається з-під стогону неперехідних борів чарівний звук питомої мови, доноситься в явовій сновиді дзюрчання сріблястих потоків, а в очах маніє принадна блакить теплого, південного неба? Як, добродії? О, цур йому й питати! Охопиш ручми голову, стиснеш пекучу біль на дні, женеш усяку думку… Так ні… вона, мов той москаль, кажучи словами незабутнього Тараса, так і преться, так і змагається, щоб понівечити остатній проблисок надій невмирущих… Але навпаки — яких швидких та міцних крил прибере разом приглушена надія, які радощі несподівано отеплять твої груди, коли часом до тебе не серед уяви, а справді, дійсно долетить відгук рідної пісні, вчується живий звук любої мови… І таке, хоч зріденька, та прилучається іноді, так коли-інколи… Continue reading

Лист до молоді української

140921_Hrabovsky1

Павло Грабовський

Лист до молоді української

Не на підставі історичних прав «славетного» прошлого, а в ім’я насущних потреб сучасності та ліпшого будучого повертаюсь до вас: працюймо! Націоналізм чи космополітство? Залишімо слова, що досі паморочили нам голови! Європейство на ґpyнтi українському, – то нехай буде написано на нашому стягові. Кожна народність має дорости до загальнопросвітнього рівня або загинути безслідно. Вибираймо одно! Хочете жити, то не згнивайте самохіть! Перейміться вищими ідеалами часу i несіть їх до люду, ocвiтiть його розум, підніміть його добробут, прямуйте до вироблення волі!

Яко українці ви повинні працювати коло народу українського, – то перша умова поступу; але пам’ятайте: зміст вашої пpaцi мусе бути загальнолюдським, бо iнaк – смерть вам, яко нації. Державна відрубність (т. зв. сепаратизм) – то мрія, для здійснення котрої у нас немає нi сил, нi навіть далекої надії… Крайова незалежність у вcix проявах життя – то нашi реальні вимоги. Ми вipyємо в можливість чи, краще сказати, конечність, тiєї незалежності, аби вона стала свідомим приводом громади i… народу в його принаймні передовому осередку. Виробити такий осередок – то первісна задача наша! Ocвiтa, вільна від туману релігійного й шовіністичного, – то наш шлях. Хай питома народність осягне ступня інших народностей, остаючись тим часом народністю українською. Як усяка друга, вона не зречеться самої себе, а значить – i мови рідної, – то piч безперечна. Але поліпшення нашої долі можливе лишень яко послідок зміни тяжких обставин світових чи зокрема державних, – тож треба працювати в напрямку знищення отих загальних обставин; в тому напрямку закликаємо до участі вcix i кожного.
Continue reading

Одним шляхом до волі

140921_Sokolenko1
Петро Соколенко, автопортрет (з експозиції Сумського краєзнавчого музею)

Долі людські, як шляхи земні: то вони ніде й ніколи не стикаються, то, зіткнувшись одного разу, утворюють цільну спільну сутність

Петро Максимович Соколов (родинне прізвище Соколенко) народився у с.Славгороді колишнього Охтирського повіту (нині Краснопільського району) в родині кріпосного селянина князів Голіциних Максима Соколенка. Батько вже мав двох синів – Федора і Миколу та двох доньок – Одарку і Горпину.

140921_2_Sokolenko3_Kobzar

Життя в кріпосній неволі нікому з них не обіцяло щасливого майбутнього, хлопців часто били різками, скубли за чуба. Федір став кухарем, Микола – служником князя, а Петро – художником, маючи до цього хист. Де навчався тій справі – невідомо. Певно, це була та ж “школа”, яку пройшов у свій час маленький Тарас Шевченко.

 

Continue reading

ПОЕТ, ХУДОЖНИК З СЛАВГОРОДА

140921_Sokolenko1

Петро Соколенко, автопортрет (фото з експозиції Сумського краєзнавчого музею)
Про Петра Максимовича Соколова (Соколенка) не знайти в енциклопедичних словниках, рідко можна зустріти в мистецтвознавчій літературі. А він жив, творив, свого часу приятелював з Тарасом Шевченком. Та краще прослідкуймо за шляхом нашого пошуку.

…У нарисі «Невідомі творці», який уперше надруковано 1892 року у львівському журналі «Зоря», Павло Арсенович Грабовський писав: «В Охтирському… повіті стрів я в кінці 70-х років цікаву людину – старого маляра… То був колись кріпак князя Голіцина; з малих літ пан відвіз його до Петербурга, як способного хлопця учитись малярству заради панських потреб… Він був в Академії художеств, водив знайомство з малярами-худогами і знався з нашим славним Шевченком. На спогад тих взаємин у нього осталася навіть парусова жилетка Шевченкова, – я, власне, бачив її, бачив на ній невеличку печатку незабутнього Тараса: червоний обідець, а всередині – ініціали: «Т. Ш.»… А що найцікавіше для нас – він складав українські пісні, під час доволі гарні». Continue reading

Він дихав Україною

OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Невідомо, чи добре знають-пам’ятають нешколярі й нефілологи цього видатного українського поета, мислителя, публіциста, перекладача. Але якщо будь-кому, незалежно від віку й професії, почати читати оці рядки: «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки, Боже, чи довго тягти?..» – в людини миттєво виблискують очі, вона ствердно хитає головою й каже: так-так, ну звісно ж, це… це…

Це – Павло Арсенович Грабовський. Свого часу влучно й тонко зауважив щодо його творчості український фольклорист і літературознавець Олексій Дей: «Без особливого перебільшення можна сказати, що немає поета в українській літературі, який би на своєму творчому шляху не натрапляв на безкраї запашні луки народної творчості. Та не кожен з них ходив у ці луки за поезією. Павло Грабовський належав до плеяди тих митців, які глибоко відчули й понесли в літературу не насмикану на цих луках жменьку барвистих квіточок – художніх тропів, а внутрішній сік і аромат народної поезії, її життєвий соціальний дух» (1975 р.).
Continue reading

«З рідним краєм якась нитка тебе зв’язує навік…»

0918_StadnychenkoУ селі, відомому завдяки своєму уродженцю П. А. Грабовському, ми побували за кілька днів до офіційних урочистостей. Попри ювілейну дату, свято намічалося скромним. «Завжди одночасно відзначали й день села, і літературно-музичну виставу проводили, і концерт був, — ділиться завідуюча районним відділом культури і туризму Анжела Назаренко. — Тепер, на жаль, не до гучних свят. Хоча не відзначити ювілей не можна».

До районного Будинку культури мене запросив перед від’їздом на Грабовське заступник голови Краснопільської райдержадміністрації Юрій Яремчук: «До села недалеко, дорога хороша — доїдемо. А у нас тут щойно конкурс розпочався». У залі, поруч із великим портретом Павла Арсеновича, школярі читали його поезію — традиційне змагання юних читців проходило й цього року. В національному вбранні діти виразно промовляли поетичні рядки, які лунають сьогодні вкрай сучасно: «Бажав би я, мій рідний краю, Щоб ти на волю здобувавсь, Давно сподіваного раю Від себе власне сподівавсь».
Continue reading

Край – вартий боротьби, борець – гідний пам’яті

0918_Hrabovske-150_1

Блукаючи вулицями Грабовського у перервах між заходами, присвяченими 150-річчю з дня народження видатного Українця, а саме так інколи підписував свої вірші Павло Арсенович Грабовський, пригадуючи минулорічні святкування, мимоволі зробив висновок, що жодного разу примхи осінньої погоди не зіпсували ці заходи. Всевишній ніби вибачається цього дня перед поетом за ті муки, поневіряння, утиски, дарує йому після смерті на чужині той мінімум, те тепло українського сонця, яке не зміг дати при житті в далекому Сибіру.

А ще є пам’ять, над тривалістю якої не владні Небесні сили, якраз тут все залежить тільки від нас, земних створінь. Тож готуючи цей матеріал, спілкуючись із гостями малої батьківщини, у майбутнє дивимось з вірою – пам’ять поета-лірика, перекладача, патріота, а ще власника неперевершеної бороди П. Грабовського житиме й надалі.
Continue reading

Розрізаний рушник розповів про долю бунтаря…

OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Багато представників старшого та середнього поколінь з далеких шкільних уроків української літератури пам’ятають проникливі рядки про нужденну працю швачки, яка вдень і вночі працювала голкою, аби прогодувати себе і свою сім’ю. Прості й невимушені рядки вчити було легко і швидко, бо вони западали в душу, зримо поставали в дитячій уяві. І навіть через десятиліття ота швачка й досі залишається в закутку пам’яті, щоб за першої-ліпшої нагоди зринути поетичним образом і філігранністю строф.

«Швачка» та сотні інших талановитих віршів і перекладів належать перу Павла Грабовського, який народився у селі Пушкарне — нині Грабовське Краснопільського району на Сумщині. Зараз цей населений пункт прикордонний — до найближчого російського села якихось кілька десятків метрів. У холодній землі далекого Тобольська поет залишився назавжди. Однак і звідти озивається своїми полум’яними рядками до нас нинішніх, кличе до світла, добра і справедливості, хоч теперішній час далеко не такий, про який мріяв і який обстоював поет.
Continue reading

ДЕЩО В СПРАВІ ЖІНОЧИХ ТИПІВ

Павло Грабовський

ДЕЩО В СПРАВІ ЖІНОЧИХ ТИПІВ

Я не знаю добре, що становить собою освітня женщина в Галичині. Тип панночки Ядзі, змальований Наталею Кобринською, вважається дуже блідним і для нашого часу забареним. Танцюрки «на добродійні цілі» не варті серйозної згадки. А такі явища, як підношення золотих чаш високим особам або оздоба будинків, що поклало собі на меті Товариство руських дам, — тхнуть на мене якимсь анахронізмом чи середнєвіччиною. Подібну «діяльність» з’являли колись в Росії, завдяки кріпацькій праці, бабусі-поміщиці, що почивають нині серед кладовищ, — пером земля над ними!

0917_N_Kobrynska_1880th
Наталія Кобринська
Інше вражіння, правда, справляє заснований в лютому сього року «Клуб русинок», але й йому хибує ще багацько дечого. Коли пані Франкова зробила внесення про допускання в члени товариства польок та жидівок, — «Клуб» на те не згодився… Чому? Дивна річ. Нехай поляки ворогують проти русинів; нехай жиди кривдять селянство руське… що ж витікає? Тим дуж треба прямувати до взаїмного порозуміння межи інтелігенцією ворогуючих народностей. Така традиційна нетерпучість — і лиха, і невиправдана… переважно, що тичиться жидівок. Continue reading

ДО ТИХ, ЩО МАЮТЬ ЧИМ СЛУХАТИ

0915_moskaliophil_1

ДО ТИХ, ЩО МАЮТЬ ЧИМ СЛУХАТИ
(Побіжна заміточка)

Не знаю, як би придатніш назвати галицьких москальофілів. Уявіть-бо собі: шмагають їх і спереду, і ззаду, плюють межи очі, а вони лижуть руки та навколішки виспівують хвалу своїм шмагачам-гнобителям. Трудно знайти другий підхожий приклад. Відома річ: для поступової громади російської галицькі москальофіли були тільки  історичним  посміховищем; уряд, хоч давав часом об’їдки з панського столу, так за те при нагоді й «латав як хотя», латає й нині. Дивовижне явище: уряд російський забороняє ту самісіньку «общерусскую литературу» галицьку, в котрій виспівуються його ж лицарські вчинки, котра тільки й снила, що про панування «единой неделимой России» та підвертання під її ноги «всякого врага і супостата».

Раджу Ос. Маркову або Мончаловському з товариством перечитати цінний історичний документ, що ось недавно оголосив хвалений ними уряд в науку нащадкам; зветься він, до слова, так: «Алфавитный каталог изданиям, на русском языке, запрещенным к обращению и перепечатанию в России. Составлен в Главном управлении по делам печати по 1-е января 1894. С.-Петербург, 1894».
Continue reading