(закінчення, початок див. https://krasnopillia.info/2015/05/24/dolya-i-nedolya-mykoly-danka-ch-1/)

Хто ж після виходу встиг хоч проглянути книжку, швидко з’ясував, що назва “Червоне соло” – це зовсім не кон’юнктурний спів червонозоряного сурмача, а поетичний образ сходу Сонця над полем України. В пору повальної русифікації Данько засвідчив свою любов до рідного слова: “Ні, ти давня, як море і кров, наша мово, нескорене диво!..” [11, 23]. В іншому вірші поет ототожнював Україну з тополею, яку нищить імперський суховій і двоголовий орел: “Ми не дамо вершечку всохнуть, ми тіло щепимо своє… / (Тополю, синю і високу, дводзьобий птах вночі клює)” [11, 6]. Справжній гнів посилав митець на доморощених яничар, які не те що не відганяють, а навіть принаджують цього птаха: “За що люблю? За що страждаю? Я так ненавиджу гнучких, хто язика свого взуває в чужі та звичні личаки!” [11, 6]. А герой поеми “Перед боєм” Олекса Довбуш заповідає своєму синові:
       Нам рабувати, синку, неподоба,
       За інші скарби треба купно дбати
       Та вивести з неволі Україну,
       Щоб не глумились добрії сусіди… [11, 78–79]

Так само, як і “Зоряне вікно”, “Червоне соло” також отримало чимало відгуків, різноплановість яких виявлялася в сенсі політичному. Зокрема автора таким, який “не помічає чудесних перетворень у нашій країні, здійснених за роки Радянської влади”, назвав тодішній перший секретар Сумського обкому Комуністичної партії Б. І. Вольтовський [29]. Натомість “найсміливішою книжкою на Україні за повоєнний час” номінував “Червоне соло” поет Василь Бондар [27, 94].

Після виходу та конфіскації “Червоного соло” відгук про книжку та добірку віршів із неї вміщено в журналі “Дукля” (Чехословаччина). У статті “Поезія Миколи Данька” Павло Мурашко порівняв його з Василем Симоненком: у “відображенні найактуальніших проблем сучасності”, у “пошуках правдивого тлумачення світу” та в тому, що обидва майстри слова виросли з журналістів обласної преси. Загалом же “жодна література, – за твердженням П. Мурашка, – ніколи не мала забагато справді великих художніх талантів, навіть українська, яка не може скаржитися, зокрема в поезії, на їхню нестачу, тому приємно засвідчити прихід до нашої літератури мужнього і поетично довершеного слова Миколи Данька, якому властиві всі ознаки, потрібні для того, щоб конструктивно формувати мислення сучасних українських генерацій” [22, 21].

Виступ першого секретаря обкому КПУ, безперечно, базувався на загальнопартійній лінії щодо боротьби з інакодумцями, про що він чітко заявив у своєму виступі: “В окремих випадках комуністи на дають своєчасної рішучої відсічі аполітичним проявам, займають примиренську позицію до їх носіїв” [29]. І далі – чітка вказівка на “носіїв” аполітичних “проявів”: “Нещодавно у Харківському видавництві “Прапор” вийшла з друку збірка поезій члена обласного літоб’єднання Миколи Данька… Невідомо, якими мотивами керувалися головний редактор видавництва т. Сукач і редактор збірки т. Кокорєва, підписуючи її до друку” [29].

Тиск розпочався. Не бажаючи бути “краплею в калюжі” [6, 33], Микола Данько “за власним бажанням” 30 квітня 1968 р. звільнився з редакції “Ленінської правди” й вирушив до Києва з надією розчинитися в людській гущавині. І вже 5 травня вийшов на роботу як старший літпрацівник до редакції журналу “Початкова школа”. Оселився спершу в однокімнатному помешканні Миколи Лукаша, а пізніше перебрався до Григора Тютюнника. М. Лукаш, отримавши гонорар за видрукуваний його переклад “Декамерона”, запропонував ці гроші Миколі Даньку, аби купив кооперативну квартиру. Прийняти такої офіри він, звичайно ж, не міг. Та й півроку не минуло, як редактор журналу чесно заявив: “Більше захищати тебе не можу. Вибач. Дуже вже ж тиснуть на мене” [33]. Після того Микола Данько кілька місяців ще скитався Києвом, намагаючись знайти роботу, та й змушений був, як сам розповідав, “після попередження та мутузування службістів КДБ” повернутися до Сум. У київський період ще були ходіння по земляках-письменниках, лауреатах різних премій із проханням дати рекомендацію до Спілки письменників (одну написав Василь Бондар). Ніхто не відмовляв та й рекомендації не давав – кожен не хотів бути першим.

На щастя Миколи Данька, поневіряння в Сумах не були довгими. У верхніх ешелонах влади відбулися кардинальні зміни – місце секретаря ЦК КПУ з ідеології замість А. Скаби з подання Ю. Шелеста вже обіймав академік, учений-хімік, уродженець с. Василівка Білопільського р-ну Федір Данилович Овчаренко. Згадуючи той період, академік у листі сповістив авторові цієї роботи: “Як тільки мені стало відомо про переслідування Миколи Михайловича за його сміливі й по-справжньому хороші вірші, я просив Олександра Івановича Іщенка (на той час першого секретаря Сумського обкому КП України. – В. С.) не цькувати Данька, а також цікавився його влаштуванням на роботу за фахом. Вони мене запевнили, що поета Миколу Данька улаштували на роботу в пресі. Але з листів, які я одержував від нього, я бачив, що статті в газеті він підписував під іншим прізвищем (М. Славгородський, М. Михайлин. – В. С.). Видно, політична атмосфера на Сумщині, створена навколо Данька, не дозволяла керівництву обкому популяризувати його ім’я” [23].

Та й ця ситуація згодом змінилася, адже після “першого покосу” інакодумців розпочинався новий період політичних репресій, названий “генеральним погромом”. Розгорнулася нова діяльність у Сумах і проти Миколи Данька. Крім того, було знято з посади лояльно настроєного до поета секретаря обкому партії П. В. Козирєва.

Поновилося “підтягування дисципліни” в колективі обласної газети “Ленінська правда”: із завідувача відділу переведений на посаду старшого літпрацівника, звільнений “за власним бажанням”, “за згодою сторін” звільнений із посади завідувача літературної частини Сумського обласного музично-драматичного театру ім. М. Щепкіна, звільнений з посади робітника ІІ розряду Сумського пивзаводу, звільнений з посади режисера І категорії обласного кіноклубу. Після чергового звільнення довго взагалі не міг улаштуватися на роботу: не встигав ступити на поріг, а в начальника лунав дзвінок і телефонна трубка “просто рекомендувала” не брати. До всього ж, пізнього вечора “невідомі” побили. Прагнув зробити ще одну спробу переїхати до Києва. 1979 р. знайшов бажаючого в Києві на бульварі Дружби народів помінятися квартирами, але не дозволили. Напрочуд влучно з цього приводу висловився журналіст і краєзнавець Геннадій Петров: “Сумській ораві хотілося самій доцькувати його, загнати в гріб. Це ж яка насолода для садиста – бачити, як жертва в смертельних судорогах корчиться біля ніг” [28].

Усе ж і тоді знаходилися люди, які матеріально та морально підтримували Миколу Данька: хімік-академік Федір Овчаренко, українські літератори Анатоль Перепадя, Валентин Корнієнко, Микола Лукаш, Григорій Кочур, Борис Антоненко-Давидович, Володимир Зленко, російський поет Леонід Мартинов, національний поет Удмуртії Фрол Васильєв. У Сумах це робили лікар Віктор Казбан, доцент сільгоспінституту Анатолій Коломацький, художник Віктор Сай та інші.

Були й такі, що обіцяли: “Буду гримать у всі двері, / Підніму обком на ноги, / Жовтенят і піонерів… / Схаменувсь аж біля дому / Й зашептав мені в науку: / – Тільки чур! – благав. – Нікому, / Що тобі потиснув руку!” [6, 189].

Ім’я Миколи Данька взяли в тенета пліток та брехні. Особливою популярністю користувався у спецслужб “алкоголізм” – людину оголошували п’яницею й робили усе, аж до абсолютно нечесних провокацій, для утвердження цієї думки в суспільстві.

Урешті повели відкритий наступ. 27 травня 1983 р. вдома провели обшук, під час якого вилучили 28 папок із поезією та прозою, 2 записники, щоденник, друкарську машинку, книги. Прокуратура Сум підготувала карну справу за статтею 187-1 Карного кодексу УРСР: “Систематичне розповсюдження в усній формі свідомо неправдивих вигадок, які ганьблять радянських державний устрій, а також виготовлення або розповсюдження у письмовій, друкованій чи іншій формі творів такого ж змісту“. Крім слідчого прокуратури, з Миколою Даньком “працював” співробітник комітету держбезпеки О. П. Монастирний. Саме як про людину порядну відгукувався про нього поет. На допитах, чи то пак “профілактичних розмовах”, він часто вибачався: “Зрозумійте нас правильно, ми люди державні… Особисто я проти вас нічого не маю” [33]. До цього додалося постійне стеження за квартирою, настирне докучання деяких сусідів, погрози на роботі тим, хто відважувався поспілкуватися, підтримати. А ще напівголодне існування…

Правоохоронці відповідально робили свою справу: п’ятдесятисемирічну людину вели до психологічного зламу. “Судилище, – писав Микола Данько в листі до Ф. Овчаренка, – тривало майже три місяці. Яких тільки собак не чіпляли на домовирощеного Ідальго! Ледве на сибірське багаття не звели під егідою закону“. Згодом правила гри змінили. Зокрема 4 жовтня 1983 р. прийняли на посаду контролера при Сумському міському відділі внутрішніх справ. Перед цим “запропонували” написати покаяльного листа, вірніше, підписати написане, що й було опубліковане в обласній газеті “Ленінська правда” 11 листопада 1983 р. під заголовком “Прозріння перед безоднею” [10].

Микола Данько навіть за таких обставин хотів жити, він не міг піти з життя самовільно, як це зробили його друзі Григір Тютюнник та Віктор Близнець, зробивши непоправний гріх перед Богом. Як митець, він не міг повнокровно жити і без покаяльного листа, і з ним. Як митцеві, йому взагалі в тій системі було душно:
       Судьбі лише повторюю стократ:
       Не хочу бути краплею в калюжі,
       Не хочу – там, де підле щастя плужить [6, 33].

Не піддавшись умовлянням “наварнякать оду“, не злякавшись погроз, слідств, “тихих репресій”, у 70–80-ті рр. писав про “павутиння неволі України”, про зорю “криваву Ілліча”, “хижу ніч андропівську”, про вкраїнську душу, яка “все “вйо та гей” в епоху рвійну!”.

Зараз же ми перебуваємо в ситуації, коли нове покоління українських літераторів про поетичну, прозову й публіцистичну творчість Миколи Данька фактично нічого не знає. Одна з причин полягає в тому, що за життя літератора побачило світ лише три поетичні збірки – “Зоряне вікно”, “Червоне соло”, “Й сонця прихилив би!..”, уривок із повісті “На невидимому хресті” та есе “Ой ви хлопці-конотопці” в самвидавівському журналі “Кафедра”. Підготовленими, але так і не виданими залишилися поетичні збірки “Літоросль”, “Під попелом в степу”, “Над усі перлини”, “На меридіанах душі”, “Мрію коли…”, “Хай святиться ім’я твоє”, “Жереб кинуто”, “Пробачення”, “Ласкавість”. Серед неопублікованого є кілька великомасштабних поетичних творів, як-то віршована повість “Славгород”, драматична поема “Тірадентіс”, драматизована поема-опера “Югурта”, героїчна балада за мотивами античних міфів “Дельтоплан”, легенда про кохання “Арслан і Алтун” тощо. У кількох грубих теках залежалася практично нікому не відома проза: новели, есе, статті, більше десятка повістей, з-поміж яких – “Чебрецева соната”, “Рідкісний птах, як чорний лебідь”, “Дзеркало еліти” тощо. Публіцистики його взагалі ніхто не аналізував.

Водночас слід зауважити: для Миколи Данька знайшлося місце на сторінках книги другої “Історії української літератури ХХ століття“. Оглядаючи поезію 60–70-х рр., М. Ільницький вказує на те, що “тенденція до синтезу публіцистичних і медитативних мотивів виразно помітна у В. Коломійця, Тамари Коломієць, М. Клименка, її розвивають також П. Скунць, В. Колодій, С. Стрижанюк, С. Литвин, В. Бровченко, М. Петренко, А. Таран, В. Терен, М. Данько, Г. Паламарчук” [18, 83–84]. А також на сторінках підручника історії для старшокласників: “Незважаючи на постійний тиск системи, на всілякого роду заборони, письменники України дедалі чіткіше й відкритіше висловлювали своє розуміння життя республіки, країни, бачили нагальну потребу оновлення суспільства. Багато хто з них не тільки констатував задуху в суспільно-політичному житті і закликав до соціальних змін, а й вказував на причини такого становища. Так, у “Червоному соло” наприкінці 60-х рр. М. Данько слушно зауважував деяким письменникам: “Своїм мовчанням, невтручанням, байдужістю, дурною глухотою, зневагою, бездумністю сліпою ти люте зло привабиш на поріг…” [20, 450].

Такими були доля і недоля, творчий шлях Миколи Данька, такими були мікроконтексти, з яких формувалися його світогляд та життєві принципи. Що ж до публіцистики, то можна твердити – дебют у пресі припадає на кінець 1940-х рр., коли у Сахалінській газеті “Тривога” почали з’являтися його замітки. Повторні проби журналістики зробив уже в студентські роки на сторінках багатотиражки Львівського університету, а згодом під егідою “доброзичливого редактора”, як сам висловлювався, Івана Петріва, – в “Ленінській молоді” (Львів). І саме до цього видання 2 червня 1956 р. прийнятий на посаду літпрацівника.

Активно працюючи в пресі з 1956 р. до середини 1968 р., Микола Данько створив десятки нарисів, замальовок, кореспонденцій, статей, інформаційних заміток, фейлетонів тощо. Розквіт його публіцистичної діяльності припадає на першу половину 60-х рр. Окрім газет, активно друкувався у таких художньо-публіцистичних журналах України, як “Вітчизна”, “Жовтень”, “Дніпро”, “Зміна”, виступаючи з віршами, оповіданнями, гуморесками, пародіями, рецензіями, перекладами з польської, болгарської, російської, вірменської та удмуртської мов. Найбільш плідним, на нашу думку, можна назвати 1964 р. – у різних часописах уміщено більше 30 публікацій, підписаних його ім’ям. І лише три матеріали надруковані в 1969 р. Одиничні публікації виявлені нами, які датуються 1980, 1982, 1983 рр., що, з огляду на його біографію, й не дивно. Згадуючи той період, у листі до академіка Ф. Д. Овчаренка Микола Данько писав: “І яка ж тільки тваринна ненависть у патентованих бюрократів до всього не за копилом, надто щирого й нелицемірного! Й звідки сіє? Бога немає – отже все й дозволено!.. Це ж напевно з таких підсвідомих міркувань виходила й Жидкова (завідувач відділу пропаганди й агітації Сумського обкому КПУ – В. С.), коли на прохання одного журналіста дозволити “комусь” виступати в газеті хоч за псевдонімом, люб’язно просичала: “А ви можетє обходіться без єго статєєк? Ну вот…”, і секретар обкому комсомолу – ім’я цього нікчеми не варте й згадки, – репетуючи: “Дєржать і нє пущать!“. Що таким бовдурам до того, що колишній фронтовик помирає з голоду? Що перо ж – чийсь єдиний хліб? Крісло, власна шкура – ось що таких обходить“.

Працюючи в журналістиці, Микола Данько подавав переважно матеріали про культурне та громадське життя. Серед таких публікацій можна відзначити “Йдучи до сонця” (Ленінська правда. – 1960. – 9 трав.), “Нескорений Тарас” (Ленінська правда. – 1961. – 21 берез.), “Пісні Михайла Пилипенка” (Ленінська правда. – 1962. – 3 квіт.), “Чебрець пахне сонцем” (Ленінська правда. – 1963. – 27 жовт.), “Очі, віддані сонцю” (Ленінська правда. – 1964. – 22 берез.), “Чарівна пісня жоржин” (Ленінська правда. – 1965. – 1 трав.), “Прихиляє до серця бандуру” (Ленінська правда. – 1966. – 30 жовт.), “Пісня трьох струн” (Ленінська правда. – 1972. – 11 січ.) та багато інших.

Усе ж домінантою публіцистичної творчості Миколи Данька слід вважати рецензії, у яких він жваво, оперативно, ґрунтовно відгукувався на книги, переважно поетичні, що виходили друком. Одна з таких публікацій – “На котурнах упередженості” – уміщена в журналі “Ранок” [8]. Утім це одночасно рецензія і відгук на вже створену рецензію: “Придбав собі нову книжечку віршів Миколи Удовиченка шановний критик Петро Гоц. Певна річ, не для того, щоб читати та радіти, бодай із деяких успіхів молодого поета. О, він не з тих! Отож, хутенько добув із шухляди аналітичний копил та й почав нашвидкуруч, сяк-так примірятися до віршів…” На думку Миколи Данька, подібні праці теж потрібні, але ж не так, щоб “навіть незначні похибки поета” в інтерпретації критика “набирали дивовижних розмірів”. Далі автор уже проводить власний аналіз творів із поетичної збірки М. Удовиченка “Мій скарб”, вказуючи як на здобутки, так і невдачі поета. Наприкінці рецензії Микола Данько зауважує: “Повторюємо: багато гарних поезій у збірці. То ж як не дивуватися, що всього цього не помітив критик Петро Гоц? О, мила сліпота! Ото вже й справді: пішов у театр, а просидів у буфеті!” [8]. З-поміж опублікованих рецензій варто назвати “Соковитий акорд” (Ленінська молодь. – 1959. – 15 серп.), “Він квіти так любив…” (Ленінська правда. – 1960. – 11 верес.), “Чолом Кропивницькому” (Ленінська правда. – 1964. – 15 січня), “Щире слово поета” (Ленінська правда. – 1966. – 13 листоп.), “Сміх – це здоров’я” (Дніпро. – 1968. – № 2. – С. 158–159), “Медоцвіт” (Ленінська правда. – 1969. – 13 листоп.), “Кролевецький рушник” (Червоний промінь. – 1972. – 31 жовт.) та інші.

Показовим є його виступ 1991 р. в Сумській обласній газеті “Червоний промінь” з нагоди першої річниці проголошення суверенітету України. По-перше, це остання прижиттєва публікація публіцистичного плану Миколи Данька. По-друге, журналісти Сумської молодіжки саме до нього, як багатолітнього страждальця від комуністичного ладу, звернулися за виступом з нагоди вказаної дати. І Данько не розчарував ні журналістів, ні читачів.

“Суверенітет на словах поступово обросте пір’ям… Українська мова, – пише Микола Данько, – насупір усім її ненависникам, здобуватиме перемогу за перемогою…

Цілком свідомий того, що названа Декларація, яка не набрала чинності закону – тільки задрипана шапка, а не сама голова. Але ж дасть Бог, якось намацаємо свою голову й зодягнемо ту благеньку покривку та ще й перетворимо на Шапку Мономаха!

Вірю! Станеться!

Давайте тільки не докотимося до міжпартійної жабомишодралівки…

Ось розкуємося. Будемо робити крок за кроком… Я, наприклад, у своїй зухвалій поетичній уяві давно завважив райдугу над вільною Україною. Серце бачить раніше ока. Але ж воно й підказує: поспішаймо повільно!” [9].

В особі Миколи Данька український національно-визвольний рух другої половини ХХ ст. мав невтомного борця за свободу особистості, народу, нації. Про це писав у “Літературній Україні” Орест Сливинський, оглядаючи з чвертьстолітньої вершини другу збірку Миколи Данька: “Роками не раз було перечитував я хвилюючі поезії з “Червоного соло”. Нехай, може, не в кожному рядочку версифікаційно відточені до найяснішого блиску, зате майже завжди сповнені отого сяйва чесної, сміливої думки, перейняті палким патріотичним почуттям українця, од яких і серце стрепенеться, і думка оживає” [35]. Саме для розвитку цієї думки варто звернути увагу і на слова поета Анатолія Гризуна, написані як відгук на збірку Миколи Данька “Й сонця прихилив би!..” у квітні 1991 р.: “Микола Данько прагне висповідати сьогодні рідному народові пісню про всі ті глибокі рани, які закарбувала його вразлива душа з дитинства аж до сивини” [3]. Життя та діяльність Миколи Данька, грані його творчості ширше розкриті в низці публікацій автора цієї статті [32].

1. Антонович В. Б. Моя сповідь: Вибрані. іст. та публіц. твори. – К.: Либідь, 1995. – 816 с.
2. Горинь Б. Сторінки щоденника // Кафедра. – Х., 1988. – № 2. – С. 81–94.
3. Гризун А. Високий вересень // Ленінська правда. – 1991. – 13 квіт.
4. Г Данько М. Автобіографія // Кафедра: Видання науково-популярне та літературно-мистецьке. – Х.; Львів, 1988. – № 2. – С. 46–48.
5. Данько М. Зоряне вікно. – К.: Молодь, 1965. – 64 с.
6. Данько М. Й сонця прихилив би!..: Поезія. – К.: Рад. письменник, 1991. – 204 с.
7. Данько М Марш комуністичних бригад: Вірш // Ленінська правда. – 1959. – 17 берез.
8. Данько М. На котурнах упередженості // Ранок. – 1965. – № 9. – С. 18.
9. Данько М. Поспішаймо повільно // Червоний промінь. – 1991. – 13 лип. – С. 2.
10. Данько М. Прозріння перед безоднею // Ленінська правда. – 1983. – 11 листоп.
11. Данько М. Червоне соло. – Х.: Прапор, 1967. – С. 92.
12. Державний архів Сумської області // Фонд Миколи Данька.
13. Довжик Я. Г. Спогади // Архів автора.
14. Драч І. Ф. До джерел: вірші, поеми, переклади. – К.: Дніпро, 1972. – 304 с.
15. Жулинський М. Люди, що виривалися із обмежень звичності // Слобожанщина. – 1996. – № 3. – С. 145–185.
16. Ільницький М. На вістрі серця і пера. – К.: Дніпро, 1980.
17. Ільницький М. Сім соло поетичного хору // Літературна Україна. – 1965. – 19 листоп.
18. Ільницький М. 60–70-ті роки // Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн., Кн. 2: Друга половина ХХ ст.: Підручник / За ред. В. Г. Дончика. – К.: Либідь, 1998. – С. 76–87.
19. Касьянов Г. В. Незламні: українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х років. – К.: Либідь, 1995. – 224 с.
20. Коваль М. В., Кульчицький С. В., Курносов Ю. О. Історія України: Матеріали до підручника для 10–11 класів середньої школи. – К.: Райдуга, 1992.
21. Москаленко А. Т., Сержантов В. Ф. Смысл жизни и личность. – Новосибирск: Наука, 1989.
22. Мурашко П. Поезія Миколи Данька // Дукля. – 1967. – № 4. – С. 21.
23. Овчаренко Ф. Листи // Архів автора.
24. Олейник Б. Слово о побратиме // Рабочая газета. – 1965. – 18 августа.
25. Олійник К. Автори Сумщини в “Прапорі” // Ленінська правда. – 1966. – 5 листоп.
26. Осадчий М. Понад 20 років із кляпом у роті // Архів автора.
27. Очима серця: Ув’язнена лірика / Упоряд. В. І. Боровий. – Х.: Основа, 1992. – 384 с.
28. Петров Г. Соло у сутінках // Добрий день. – 1996. – 24 трав.
29. Підвищувати боєздатність партійних організацій: З пленуму Сумського обкому КП України // Ленінська правда. – 1967. – 11 черв.
30. Протокол обыска и выемки. Сумы, 27.05.1983 // Архів автора.
31. Римарук І. …Щоб дереву роду не згоріти // Літературна панорама. 1988: Збірник / Редкол.: В. Г. Дончик (голова) та ін.; Упоряд. Г. М. Сивокінь. – К.: Дніпро, 1988. – Вип. 3. – С. 103–110.
32. Садівничий В. Душа, відкрита до людей // Червоний промінь. – 1991. – 16 берез. – С. 5; Садівничий В. Шляхом Пантелеймона Куліша // Панорама Сумщини. – 1991. – 23 трав. – С. 6; Садівничий В. Вони тримають Україну // Українська культура. – 1994. – № 11–12. – С. 11–13; Садівничий В. Голгофа Миколи Данька // Літ. Україна. – 1995. – 12 жовт. – С. 8; Садівничий В. О. Козацьким обеліском на путі… // Слово і час. – 1996. – № 7. – С. 11–14; Садівничий В. О. З тавром націоналіста // Реабілітовані історією. Сумська область: У 3 кн. – Кн. 1. – Суми: ВВП “Мрія-1”, 2005. – С. 135–139; Садівничий В. О. Національні засади як передумова творчості Миколи Данька // Вісник Сумського державного університету: Збірник наук. праць. Сер.: Філологічні науки. – 2006. – № 3. – С. 34–43.
33. Садівничий В. Розмови з Миколою Даньком // Архів автора.
34. Симоненко В. Лебеді материнства: Поезії. Проза. – К.: Молодь, 1981. – 344 с.
35. Сливинський О. Луна “Червоного соло”: Незапізнілий відгук на поетичну збірку шістдесятих // Літературна Україна. – 1990. – 5 квіт.
36. Сохань Л. В., Злобина Е. В., Тихонович В. А. Жизненный путь личности. – К., 1987.
37. Тесля М. П., Тарасенко І. Т. З нетрів – до світла. – Суми: Собор, 1998. – 40 с.
38. Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГОУ).
39. Ященко Ф. Спогади // Архів автора.

Володимир Садівничий

Джерело:
http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=1540
Садівничий В. О.
Доля і недоля Миколи Данька

Ця стаття на сайті “Краснопілля. Край Слобожанський”:
http://krasnews.at.ua/publ/krasne_slovo_zemljakіv/mіkola_danko/dolja_і_nedolja_mіkolі_danka_2/19-1-0-111
19.08.2010
Доля і недоля Миколи Данька (2)