Tag Archives: Дукля

Якою стежкою поетичне слово Миколи Данька дісталося сторінок українсько-словацького журналу “Дукля” у 1967 році?

До 100-річчя поета-шістдесятника Миколи Данька

Ця стаття – фактично доповнення до нашого попереднього допису (Павло МУРАШКО. Поезія МИКОЛИ ДАНЬКА), своєрідне мікро-дослідження епохи і обставин, за яких поетичне і громадянське слово Миколи Данька стало відоме світу поза межами УРСР. Адже у частини уважних читачів (особливо молодих, для яких 1960-і роки – то вже достатньо «сива» історія) могли виникнути цілком обгрунтовані запитання на кшталт: Чи була згадана публікація випадковістю? Чому саме у словацькому журналі? А хто були люди, які зацікавилися новою збіркою «провінційного» поета Миколи Данька? Наскільки широким було коло таких зацікавлених? Чи був легким і безпечним для них був інтерес до українського самвидаву? Чим вони ризикували, привозячи з України таку «культурну контрабанду»? Continue reading

Павло МУРАШКО. Поезія МИКОЛИ ДАНЬКА

До 100-річчя поета-шістдесятника Миколи Данька

Увазі читачів пропонується нарис-презентація поетичної збірки Миколи Данька “Червоне соло”, надрукований 1967 року у числі 4 літературного журналу словацьких українців “Дукля” (м. Пряшів, ЧССР)*. Автор нарису – редактор згаданого журналу Павло Мурашко**, чехословацький літературознавець, українець за походженням, дисидент, який у 1972 році був заарештований і ув’язнений за участь у передачі з УРСР (“контрабанді”) та публікації українського самвидаву і опозиційної літератури. У цьому ж числі журналу, на с.39, було вміщено невеличку добірку поезій Миколи Данька. Continue reading

Доля і недоля Миколи Данька (ч.2)

150522_M_Danko05
(закінчення, початок див. https://krasnopillia.info/2015/05/24/dolya-i-nedolya-mykoly-danka-ch-1/)

Хто ж після виходу встиг хоч проглянути книжку, швидко з’ясував, що назва “Червоне соло” – це зовсім не кон’юнктурний спів червонозоряного сурмача, а поетичний образ сходу Сонця над полем України. В пору повальної русифікації Данько засвідчив свою любов до рідного слова: “Ні, ти давня, як море і кров, наша мово, нескорене диво!..” [11, 23]. В іншому вірші поет ототожнював Україну з тополею, яку нищить імперський суховій і двоголовий орел: “Ми не дамо вершечку всохнуть, ми тіло щепимо своє… / (Тополю, синю і високу, дводзьобий птах вночі клює)” [11, 6]. Справжній гнів посилав митець на доморощених яничар, які не те що не відганяють, а навіть принаджують цього птаха: “За що люблю? За що страждаю? Я так ненавиджу гнучких, хто язика свого взуває в чужі та звичні личаки!” [11, 6]. А герой поеми “Перед боєм” Олекса Довбуш заповідає своєму синові:
       Нам рабувати, синку, неподоба,
       За інші скарби треба купно дбати
       Та вивести з неволі Україну,
       Щоб не глумились добрії сусіди… [11, 78–79] Continue reading