Павло Грабовський. Автобіографія

Автобіоґрафія Павла Грабовського*

Родив ся я 1864 року в Охтирському повітї, Харківської губернїї. Батько мій був паламарем у слободї, занедужав на сухоти і помер у молодому віцї, лишивши пятеро дїтий ; так жили вбого, а тепер стало іще гірше. Менї було всього віcїм лїт і я ходив до школи; вчив дякон і вчив погано. По десятому роцї мати віддала мене до охтирської бурси, де я перебув пять лїт і з початку не мав великого нахилу до науки, бо вчитель-піп відбивав усяку охоту вчитись: він приїхав з якоїсь великоруської ґубернїї, нї слова не розумів по нашому, сьміяв ся з нас, як Українцїв, і всїх подїлив на два табори — коханців, з котрими поводив ся ласкаво, і нелюбих, до котрих був суворий і несправедливий ; я належав до останнїх і був певний, що після еґзамену мене виженуть. Одначе якимсь чудом мене не вигнали; я почав учитись і в 1879 р. перейшов до харківської семінарії.

Хлопцем я любив читати казки та життя сьвятих, а в бурcї — про римських та грецьких мудрaкiв; знайомість з українскою словесністю почалась з пісень та побрехеньок, що оповідались та записувались серед бурсацького товариства. Чимало пісень я знав також від матери, що завжди їх співала, а казок переслухав від бабусі таку силу, що навіть потім не доводилось читати; між иньшими вона оповідала багато про попів і духовних, про попiв і наймитів, попів і циган то-що; в етноґрафічних збірниках тих казок менї не доводилось знаходити. Крім мертвої науки бурса нїчого менї не дала; менї дуже припала до серця латинська мова, але не бурса зацїкавила мене тією мовою: менї любо було перекладати оповідання про славетні вчинки стародавнїх героїв, через те й латина сподобалась. Книжки до читання я купував на базарі, або брав у товаришів, що випадком добували у знайомих. Про московську і сьвітову лїтературу я взнав уже в семінарії. Професор словесности радив нам читати як мога більше взірцїв і все гарні річи, а прочитавши писати про кожну книжку критичний осуд. Се було дуже добре і найбільше впливало на наш розвиток.

В семінарії я пробув 4 роки, нераз хотїв кидати, але не мав на се „повних лїт“, і перед Різдвом 1882 р. був арештований з забороненими книжками та деякими иньшими річами. Менї було тодї всього 18 лїт. З молоду я був трохи химерної вдачі, смиренної хоч і запальної, легко переймав ся жалем та товариським почуттєм, не любив
заводитись та грати з хлопцями, а як підріс трохи, то мене тягло до всього надзвичайного та романтичного і менї хотїлось прийняти муки за Христа. Згодом заворушились у голові иньші думки; менї хотїло ся вже піти на муки не за Христа, а „за народ”, і те бажаннє цїлком опанувало мною. Се була якась…** потреба серця, котру, як Ви знаєте, почувала вся російська молодїж того часу. Я був ще в бурcї, як звістки про той громадський рух зацїкавили мене своєю таємністю, а люди — геройством.

83 і 84 роки я прожив на селї під полїційним доглядом, дуже бідував і не мав роботи. Весною 85 р. знов вернув ся до Харкова, писав до часописий, а в осени мене узяли в салдати. Служив у Валках Хар. ґуб. Тут мене збирались надати до суду за образу словами офіцера, але від головного штабу надійшла бумага післати мене до Ташкента, як людину полїтично ненадїйну, і післали. 1886 р. мене арештували в Оренбурзї і привезли назад у Харків, де вже сидїло по тюрмах чимале товариство за належність до партиї „Чорного передїлу”.

1888 р. я був зісланий адмінїстративним порядком у Балаганськ Іркутської ґуб. на 5 лїт, але прожив там усього один рік. 1889 р. скоїлась якуцька різанина; ми, Балаганцї, відпечатали з сього поводу протест п. з. „Русскому Правительству” і підписавшись, розіслали по вcїх усюдах, щоб скрізь знали, що таке скоїлось. Нас засудили на каторгу — такий був присуд Іркуцького суду, але сенат, після оборони Спасовича, прохав царя виректи нам замісь каторги поселеннє і запакувати як мога найдальше; се через те, що ми довго сидїли у тюрмі, бо справа тяглась цїлих 3½ роки; один з товаришів зійшов з ума і вмер. (Про се дивіть ся VII т. творів Спасовича). Мене з товаришами заслали на Вілюй, де колись держали Чернишевського; через 6 лїт пустили до Якуцька, а ще через 2 роки до Тобольського, бо я скінчив поселеннє і вписав ся до міщанської громади у городї Барнаулї Томської ґуб.

З іркуцької тюрми я почав посилати до галицьких часописий вірші і дещо прозою, а також листуватись з українськими писателями. Перший відповів менї і виявив співчуття д. Франко; його прихильні відзиви надали менї сили писати і дальше. Твори свої я друкував в „Зорі“, „Народї“, „Правдї“, „Життї і Слові“, „Дзвінку”, , Л. Н. Вістнику” і деяких иньших виданнях. Підписував ся з початку: Панько, Харко Воля, Харко Вець, Павло Журба, а може ще як — не тямлю. Тепер пишу мало, бо не стає часу за службою та хворанням: хто з лїкарів каже, що в мене вада серця, а хто — що „oedema pulmonum” і дуже болять груди, ледви здужаю ходить.

Замірів багато, та крила обтято. Одного-б ще бажав — перед смертю побачити Україну та Українцїв; коли-б ce сталось, то менї певно здалось би, що се не дїйсність, а казка… Се було-б нагородою за довгі лїта неволї. А може не доведеть ся вже побачити України, як не побачив матери, що вмерла 2 роки перед сим. Як подивлюсь я на все своє життє від початку, так не було в йому нїчогicїнько майже сьвітлого, крім важкої працї, злиднїв, хвороб та пропадання серед жорстоких, запеклих людий, серед нелюдських обставин. Знесилено моє тїло, пошматовано душу, а за що, кому на користь? І от тиняюсь, скидаючись швидче на тїнь людини, нїж на людину, і ждучи того слушного часу, що-б побачивши Україну, сказати: „Нинї отпущаєши“. Горем та злиднями почало ся моє життє, горем та злиднями й скінчить ся. Але не треба менї сьвітових заман та ласощів, аби тільки дали спромогу працювати для ріднього краю, приcьвятити йому ті слабі сили, які ще остались в моїм покалїченім та понївеченім тїлї. Не дають і не дадуть. О так я живу і такий маю вигляд на будуще.

Павло Грабовський.

1901.

* Отся коротенька автобіоґрафія написана була кілька літ тому для д. Б. Грінченка і передана нам д. С. Єфремовим. Ред.
** Одно слово тут написано невиразно.

Джерело:

https://chtyvo.org.ua/authors/Hrabovskyy/Avtobiohrafiia/
Автобіографія
Павло Грабовський
Спогади

Опис: Автобіографія Павла Грабовського [написана для Б. Грінченка і передана до редакції С. Єфремовим]. – 1903, т. 22, ч. II: 50 – 52.

Веб-адреса pdf-файла:
https://shron1.chtyvo.org.ua/Hrabovskyy/Avtobiohrafiia.pdf

/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.