Author Archives: admin

В ІМ’Я БАТЬКІВЩИНИ

150409_P_Miroshnychenko
Народився Петро Панасович Мірошниченко 10 жовтня 1922 року в селі Запсілля. Закінчивши шість класів, у 1937 році пішов працювати на Сумський машинобудівний завод ім. Фрунзе.

В той буремний сорок перший рік Петро зустрів свою дев’ятнадцяту весну. Скільки світлих мрій, скільки планів народжувалось в його уяві на майбутнє. Але жодному з них не судилося здійснитися. Фашистські полчища, мов зграя хижих круків, налетіли на нашу землю, сіючи смерть і спустошення.

Як і всі патріоти тих часів, він пішов боронити рідну Вітчизну від фашистської навали. Молодим, веселим юнаком прямо від заводського верстата, не встигши, як слід пізнати всієї краси життя.

Воєнний вир підхопив Петра Мірошниченка і поніс по всіх фронтах. Виніс на своїх плечах і гіркоту відступу перших місяців, і радість перших перемог над ненависним ворогом. Осколки мін і снарядів решетили його тіло. Та молодий організм не здавався, рани загоювалися і знову Петро Мірошниченко ставав у ряди захисників рідної землі.
Continue reading

НА ЗАХІДНІЙ ДВІНІ

150407_I_Lebedenko
35 років тому, 7 квітня 1980 року, відійшов у Вічність наш земляк, уродженець с.Лозове, Герой Радянського Союзу Лебеденко Іван Максимович.

***

Лебеденко Іван Максимович народився 3 травня 1921 року в селі Попівка (тепер Лозове) у родині селян-бідняків Максима Іларіоновича та Дар’ї Євгеніївни. Початкову школу закінчив у рідному селі 1932 року, а через три роки – Бранцівську семирічну школу. Потім ще рік учився у восьмому класі Тростянецької середньої школи.

З 1936 року Іван Максимович навчався в Одеському кооперативному технікумі, який успішно закінчує. Спеціальність бухгалтера-економіста йому не сподобалась, бо ж Іван мріяв стати військовим. Ось чому 10 серпня 1939 року Лебеденко поступає у Тбіліське артилерійське училище. В ньому 23 лютого 1940 року приймає присягу, з відзнакою закінчує його в день нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз – 22 червня 1941 року. У званні лейтенанта Іван Максимович направляється для служби командиром взводу зв’язку артилерійського полку стрілецької дивізії Закавказького військового округу.
Continue reading

Викликаю вогонь на себе!

150407_M_Shumeiko1
Ще з дитинства Микола – син Єфросинії Дмитрівни та Артема Шумейків, відзначався хоробрістю. Народився він в с. Шатилово Верховського району Орловської області 15 грудня 1921 року. Сім’я в якості переселенців приїхала й поселилася в селі Славгород, в якому в роки голодомору 1933 року вимерло багато жителів. Микола вважав себе українцем*.

В усіх іграх завжди був першим, серед юних друзів поводився справедливо, чесно. Так і ріс хлопець у Славгороді, як кажуть, часом з квасом та водою, а то й з лихою бідою. Не вчувся він, коли промайнуло безпечне дитинство в зелених левадах.

Навчаючись у школі, влітку Микола працював у рідному колгоспі, любив навколишні простори, гаї, луки, мріяв про подвиги в майбутньому на користь своїй рідній землі, людям. В 1937 році закінчив 7 класів Славгородської неповно-середньої російської школи, а в 1939 році поступив у Сумське артилерійське училище (перед тим два роки навчався в Сумському хімічному технікумі). Напередодні Великої Вітчизняної війни був курсантом Горьковського артучилища.
Continue reading

ОСТАННІЙ ІЗ КОМУНАРІВ

150407_I_Tokarev2
Іван Дем’янович Токарєв – останній із вихованців відомої на всю країну комуни ім. Ф. Е. Дзержинського, яку очолював видатний педагог А. С. Макаренко, прожив довге, дуже нелегке, але багате подіями життя. Йому було вже за 90, але він як і раніше без відпочинку і спокою займався громадською роботою, відстоював права своєї родини на майно, втрачене у часи сталінських репресій. Батько Івана Дем’яновича не хотів вступати в колгосп, за що і поплатився.

Проживаючи у Нижньому Новгороді, він натхненно розповідав про отаманів запорізьких козаків, про українських поетів і письменників тамтешнім учням. Наочні матеріали до бесід готував завжди сам, а ще був палким прихильником видатного українського поета та мислителя Івана Франка, тож частенько влаштовував у навчальних закладах франківські літературні читання, які зазвичай завершував виконанням української народної пісні «Ой, у вишневому садочку».
Continue reading

ЗВ’ЯЗКІВЕЦЬ ВІД БОГА

150407_I_Tokarev1
Іван Дем’янович Токарєв народився в 1920 році у селищі Угроїди Краснопільського району Сумської області. Виховувався у знаменитій Дитячій трудовій комуні ім. Ф. Е. Дзержинського, якою керував педагог і письменник А. С. Макаренко.

Згодом закінчив Ульяновське військове училище зв’язку. З серпня 1941 року командував радіовзводом. Ось як згадує Іван Дем’янович початок війни:

– Після укомплектування батальйону людьми і технікою нам було наказано відступати через Крим у м. Керч. Сюди, крім авіаційних тилів, рухалися залишки розбитих і деморалізованих піхотинців, артилерійських і танкових частин в надії якось форсувати протоку і прорватися на простори Краснодарського краю.

Під’їхавши зі своїм взводом до Керчі, я підігнав радіостанції і вантажну машину з кабелями та іншим майном якнайближче до берега протоки, щоб при наявності плавзасобів швидше потрапити на протилежний бік.
Continue reading

НА БІЛОРУСЬКІЙ ЗЕМЛІ

150407_S_Grebchenko1
Сергій Сергійович Гребченко народився 12 жовтня 1919 року. Світанок його життя був похмурим, у нього рано не стало батьків. Сирітська доля змалку привчила хлопця бути витриманим, скромним.

Жив Сергійко з двома меншими від нього сестрами і на чотири роки старшим братом. Так і повиростали разом, випурхнули з рідного гнізда в Малому Бобрику в білий світ. На його дорогах і знайшли своє щастя.

Літніми днями, коли сонце милувалося в високості земним життям, а на лугах п’яніло від бджолиних пестощів духмяне буйноцвіття трав, хлопець, як у цілющу купіль, поринав думками в сторінки книги. З прочитаного він дізнався про героїв минулого нашої Вітчизни, які в боротьбі з ворогом всіх мастей відстояли честь і незалежність.

Підлітком ще й припустити не міг, що на нашу заквітчану щастям барвінкову землю нападуть нечувані в історії варвари – німецько-фашистські загарбники.

В рідному селі закінчив сім класів, а потім працював у колгоспі. Сергій виріс у кремезного, мужнього юнака. Восени 1939 року був покликаний до лав Червоної Армії.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Сергій Гребченко навчався в Ленінградському піхотному училищі імені Кірова. Тяжкі дні випали на долю молодого воїна. Під великим натиском ворога наші війська відходили на схід. Серед них запилений, обвітрений, з твердою вірою в неминучий розгром ворога відступав і С.С.Гребченко.
Continue reading

Про Героя нагадуватиме меморіальна дошка

150407_S_Grebchenko_memory
Напередодні Дня захисника Вітчизни у Сумах було відкрито меморіальну дошку на честь Героя Радянського Союзу Сергія Гребченка. Вона з’явилася на будинку по вулиці Новомістенській – там, де жив Герой разом із родиною. Ініціював встановлення пам’ятного знака сумський історичний клуб імені Булатовича за підтримки ветеранських організацій.

Народився Сергій Сергійович Гребченко в селі Малий Бобрик, закінчив 7 класів Великобобрицької семирічної школи, працював у колгоспі ім. Кірова на різних роботах. Восени 1939 року був призваний на військову службу. Його, як здібного солдата, направили на навчання в Ленінградське піхотне училище. Тут і застала його війна. За уміле керівництво, особисту мужність і відвагу, виявлені в боях проти німецько-фашистських загарбників, 26 березня 1944 року командиру взводу третього військового батальйону С. Гребченку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Continue reading

Споконвічні обрії поета

150402_A_Taran1
***
Дивлюсь і вірю в далину.
Нащадки будуть розумніші –
вони самі себе збагнуть,
а не мої простенькі вірші.
Буятиме нове життя.
Нові канони і закони.
Та вічні будуть в почуттях
благословення і прокльони.
І, може, дійде вірш і мій
в годину щастя, в хвилю лиха,
і в українця поміж вій
блисне сльоза чи усміх тихий.

Анатолій Таран
***

«Краснопілля Інфо» починає знайомити читачів з постаттю нашого земляка, уродженця Миропілля, талановитого українського поета Анатолія Тарана. Вашій увазі пропонуємо передмову Петра Осадчука до останньої (вже посмертної) збірки поезій Анатолія Тарана «Бродячий дощ», яка побачила світ у видавництві «Дніпро» у вже доволі далекому 1995 році. Це розповідь про справжнього Поета, який залишив нам у своїх віршах книгу свого життя:

Петро ОСАДЧУК

Споконвічні обрії поета

Вперше я побачив Анатолія Тарана у Львові сонячної літньої днини 1962 року в гурті поетів, що читали вірші перед натовпом біля театру опери та балету. Востаннє мені не випало його побачити, тому що весняної сонячної днини 1995 року, коли ховали поета на Байковій горі, я був у відрядженні далеко за межами Києва.
150402_A_Taran_1963
Під час першої зустрічі Анатолій був біля мікрофона, а я — в натовпі уважних слухачів, шанувальників поезії. Пам’ятаю, ведучий оголосив: «Слово має поет Анатолій Таран». Тоді це ім’я в літературі для мене було невідомим. Вдивляюся, наслухаю. Красень у парадній військовій формі курсанта підійшов до мікрофона: «Неспокій серця не вкласти в єлейну арію. Окрик, мов блискавка, розрізає мої уста…», «Я суворий і гнівний, я не вмію плакати — мої сльози мати виплакала в час війни…». Інтонаційна й стилістична розкутість, навіть зухвалість поета — те, що відразу привернуло увагу й сподобалося.
Continue reading

Українська душа в сірій шинелі

150402_A_Taran

21 березня цього року минуло вже 20 років з часу трагічної загибелі українського журналіста, талановитого українського поета, уродженця Миропілля, Анатолія Васильовича Тарана. Цього року йому виповнилося б лише 75… Пропонуємо увазі читачів «Краснопілля Інфо» статтю-спогад колег-журналістів про Анатолія Тарана, що побачила світ до десятих роковин тієї трагічної події:

Українська душа в сірій шинелі

На меморіальній дошці, що з’явилася на будинку Національної спілки журналістів України уже після загибелі Георгія Ґонґадзе, викарбувано багато прізвищ майстрів пера і мікрофона, які наклали головою за правдиве слово на газетній шпальті, у радіо й телеефірі. А починався цей сумний список на зорі української незалежності. І серед перших загиблих був наш побратим-вечірківець Анатолій Таран, якого знайшли мертвим і обібраним на оболонському пустирі вранці 21 березня 1995 року, а упізнали аж через чотири дні потому. Причину смерті нашого товариша не встановлено й досі, хоча минуло з того сумного дня вже десять років.

«Я єсть народ по імені Таран»

Із поетом Анатолієм Тараном я зустрілася на сторінках столичної «Вечірки». 1975 року газета вмістила добірку віршів з його майбутньої збірки «Аеродром», що вийшла друком уже наступного, 1976-го. Настрій ліричного героя – залюбленого в рідну землю життєрадісного романтика – настільки збігся з моїм, що я не втрималася й спочатку вирізала вірші з газети, а потім купила й збірку поезій. Познайомившись на початку 90-х років минулого століття з автором, щиро зраділа тому, що Анатолій з роками не тільки не втратив щирого, майже дитинного, подивування світом, іскрометної радості, а й став ще палкішим життєлюбом та романтиком і в поезії, і в житті. Цього в завжди усміхненого, дотепного й товариського чоловіка з щирою українською душею не витравили ні військові статути, ні російськомовне оточення. Анатолій понад два десятиліття був військовим журналістом, мав звання підполковника Радянської Армії. Вірші писав лише українською мовою, щиро кохаючись у ній. Недарма ж класик української літератури Олесь Гончар назвав Анатолія Тарана українською душею в сірій шинелі.  Умів Анатолій радіти не тільки й не стільки власним здобуткам, а й найменшим успіхам колег по поетичному цеху.
Continue reading

Дива мужності і героїзму

150401_P_Skoropad
Народився Павло Михайлович Скоропад 25 травня 1919 року в селі Пушкарному (нині село Грабовське).

В діючу армію Павло Михайлович пішов з перших днів війни. Воював на Західному, Сталінградському, Північному, Прибалтійському, Першому Білоруському фронтах.

Наприкінці 1941 року рядовий-комсомолець Скоропад висадився з повітряним десантом у тилу фашистських загарбників, особисто підірвав фабрику в Ялті.

На смерть стояв притиснутий до Волзького берега 84-й гвардійський полк 33-ї гвардійської стрілецької дивізії. Тут, на сталінградській землі навідник мінометної обслуги Павло Скоропад був перший раз поранений. Нашвидкуруч перев’язавши рану, він продовжував свій ратний труд.

…У квітні 1944 року, долаючи впертий опір ворога, частини 33-ї гвардійської стрілецької дивізії вийшли до Севастополя і почали ретельно готуватися до його визволення. Мінометники виявили вогневі засоби в німецькій обороні. 25 квітня при проведенні нічного пошуку Скоропад був легко поранений і через п’ять днів повернувся в стрій.
Continue reading