Михайло Прудник: «Доки усміхатимемося, доти й будемо людьми. Будемо народом, котрого не збороти!»

19 листопада виповнилося б 70 років відомому письменникові-гумористу і сатирикові, редакторові популярного журналу «Перець», нашому незабутньому земляку Михайлу Васильовичу Пруднику.

Пропонуємо низку спогадів про ювіляра.

***

Павло Кущ: «Дуже дякую, шановний Михайле Васильовичу, за все-всеньке»

Він пройшов творчий шлях від першої публікації у районці на Сумщині до посади редактора популярного українського гумористично-сатиричного журналу «Перець». Від коротенької газетної замітки до чималої низки книг гумору і сатири, які дуже вподобали читачі. Від схвальних відгуків земляків на перші проби пера до престижних вітчизняних та міжнародних літературних премій і відзнак за свою цікаву та самобутню творчість.

Він упевнено і гідно пройшов цю довгу, звивисту і непросту дорогу, маючи в руках не казкову чарівну паличку, а звичайні кулькові ручки чи олівці, якими писав та редагував гумористичні рядки. І єдине, що йому, на жаль, не вдалося, це дожити до свого 70-річчя, яке мали би відзначати вчора, але тепер уже без нього…

Михайло Прудник є досить помітною постаттю як у жанрі гумору і сатири, так і у вітчизняній літературі загалом. Тому його веселі твори, як і раніше, живуть зараз серед шанувальників творчості письменника. І ще довго житимуть.

Поряд із нашою пам‘яттю про світлу, добру, приязну, дотепну, щиру і порядну людину. Поряд із вдячністю за тривалу спільну творчу співпрацю, за підтримку і за не таке вже й поширене серед колег уміння радіти чиїмось літературним успіхам навіть дужче, ніж власним.

Дуже дякую, шановний Михайле Васильовичу, за все-всеньке.

Павло Кущ

***

Усміхайтеся: він жив і писав заради цього

19 листопада виповнилося б 70 років відомому письменникові-гумористу і сатирикові, редакторові популярного журналу «Перець» Михайлові Пруднику

У бібліотеці нашої донецької квартири була окрема локація, де з поличок усміхалися книжки гумору та сатири відомих і не зовсім авторів. Левову частку становили видання з автографами та щедрими побажаннями від письменників, яких знав особисто й працював з ними. Так-от, звернув увагу: взимку та навесні 2014 року, коли було зовсім не до сміху, став частіше брати до рук ці веселі книжки. Це в той час, коли все налякане місто немов трусилося у пропасниці антиукраїнської істерії, підхопленої частиною донеччан від російських «туристів». Центральна площа та прилеглі вулиці трохи нагадували підніжжя якогось гемонського Везувію, який невтомно вивергає лавини проросійської риторики, брехні, ненависті, агресії, люті, жорстокості.

Тепер, гортаючи підшивки газет чи книжки із творами, написані в той складний період, сам собі дивуюся: звідкіля черпав відповідний настрій, щоб не тільки розповідати про ті події, а й глузувати чи саркастично шпетити нерозумних «патріотів Донбасу», які насправді стали зрадниками і свого краю, й усієї України? Творчим акумулятором чи генератором тоді стали книжки Павла Глазового, Олега Чорногуза, Євгена Дударя, Юрія Ячейкіна і, звичайно, Михайла Прудника. З Михайлом, редактором журналу «Перець», ми тоді підтримували зв’язок не тільки через поличку з його книжками.

Михайло Прудник зі старшим колегою по веселому цеху Павлом Глазовим. Фото надав автор

Михайло Прудник, з яким познайомилися ще в середині 1980-х років у «Перці», на жаль, не дожив до 70-річчя. І вже не зможе долучитися до нашого дужого інформаційного опору кремлівським терористам. Проте його твори, як і раніше, знову на передовій інформаційної війни. Адже в цей надзвичайно складний час люди навіть дужче потребують веселого дотепного слова, і тому не сумніваюся, що читачі й зараз шукають і знаходять усмішки, гарний настрій, оптимізм, упевненість у собі та в перемозі добра над злом у гумористичних і сатиричних творах Михайла Прудника. Перевірено на собі.

ЗІ СПОГАДІВ ПРО ЮВІЛЯРА

Від юнкора до редактора «Перця»

«Я народився у веселому селі Мозкове на Сумщині, де люди, зустрівши одне одного на вулиці, не просто віталися, а обов’язково жартували», –– так він згадував про своє село.

Там він не лише ріс і вчився, а й переймав від батьків Василя Прокоповича і Марії Єгорівни, старшого брата Миколи любов до рідної землі, всотував народну мудрість, вчився поважати людей праці та бачити їхню душевну красу і писати. Перші публікації у місцевій газеті «Перемога» (із 1967 року) дбайливо зберігав у сімейному архіві.

І писав, писав. Тож виріс від юнкора до головного редактора уславленого журналу «Перець». Журналіст і письменник-гуморист Михайло Прудник, лауреат багатьох літературних премій через усе життя проніс любов до рідного краю. У його гуморесках упізнаєш людей, які живуть у кожному місті, містечку, селі. Образи веселі, кумедні, дотепні, але всі до одного виписані з почуттям гумору, що таїть безмежну любов до всього рідного.

Його хата в селі Мозкове стоїть, хоч і здригається від ворожих ракет і снарядів. А в селі Мощун під Києвом будинок, де написано чимало гуморесок, рашисти розстріляли і спопелили. Згоріли і книжки. Але не всі. Українського сміху ворог не здолав.

«Доки усміхатимемося, доти й будемо людьми. Будемо народом, котрого не збороти. Можна в нас щось забрати, щось заборонити. Але забрати сміх в українців неможливо!» –– був переконаний Михайло Прудник.

Він уболівав за український гумор до останнього дня життя. Та й нині збагачує і підтримує нас своїм веселим словом.

В одному з інтерв’ю Михайло сказав: «Мені здається, якщо не усміхнувся, то й день не прожив». Читайте й усміхайтеся: він заради цього жив.

Світлана Прудник, дружина, дитяча письменниця

Земляцька душа

Михайло Прудкий –– таким могло бути друге прізвище Михайла Прудника. Всюдисущий, непосидючий, енергійний. А ще –– усміхнений та доброзичливий. Я більше знав його по земляцьких оказіях: виїздах на Сумщину, літературно-мистецьких заходах, засіданнях журі премії імені Олександра Олеся, яку заснувало Сумське земляцтво в місті Києві.

Про премію. Михайло завжди був за своїх! Перш ніж приступати до розгляду та обговорення книжок, він неодмінно запитував: «А наші поміж них є?» І то для нього було принципово –– підтримати свого. Напевне, всі вихідці із села чи райцентрів відчували в собі бажання віддячити ближньому, адже саме завдяки підтримці ближньої доброї людини наші життєві шляхи набували крутизни й ми ними піднімалися вгору, розвиваючи дар журналіста, письменника.

Михайло Прудник, окрім того, що був вельми гострим на слово літератором (роки в журналі «Перець» аж до головного редактора цього чарівливо-усміхненого популярного журналу), мав добрий характер. Навіть критичні зауваження колегам по перу умів загортати в невидиму лагідну обгортку, щоб лишень згодом той, кому адресувалася критика, наодинці із собою міг розгорнути сказане і зрозуміти, що порадив йому літературний побратим, проти чого застеріг, чим допоміг.

Микола Гриценко, відповідальний секретар НСПУ

Легкість буття

Порядний, чесний, знаний і шанований, має авторитет, і до його слова дослухаються, безмежно талановитий. Михайло Прудник мав усі ці якості, а ще й володів дивовижною здатністю: вмів створювати біля себе простір легкості буття. Із ним справді було легко в роботі. Це відчувалося постійно: і в організаційних питаннях, і під час проведення заходів. Так, це вже досвід, професіоналізм, небайдужість і людська глибина.

Марія Морозенко, голова Київської організації НСПУ

Як я Гоголя побачив

Із Михайлом Прудником я познайомився ще за тих часів, коли він був рядовим фейлетоністом.

Якось дядько художник-карикатурист Сергій Герасимчук завів мене до відділу фейлетонів. Переступивши поріг, я закляк на місці. Боком до мене сидів… Микола Гоголь. «Знайомся, — сказав дядько. — Це молодий початківець, а в майбутньому, сподіваюся, буде відомий письменник-гуморист Михайло Прудник».

Ледве отямився, бо така була разюча схожість. Потім ми часто зустрічалися, я був долучений до їхньої компанії, але перше враження залишилося назавжди.

Валерій Герасимчук, художник

Незвичайний талант

Щедрий дар мав Михайло Прудник — незвичайний талант. Бо гумор і сатира — це найвищий ступінь публіцистики і тонка творча матерія. Ми, його однокурсники, це добре розуміли. І тому ніхто з нас не здивувався, коли після захисту диплома його, юного випускника журфаку, відразу взяли у штат популярного гумористично-сатиричного журналу «Перець». Адже це було цілком логічно. Як і те, що згодом, 2002 року, його призначили редактором авторитетного українського видання.

Анастасія Кірдода, журналістка, однокурсниця на факультеті журналістики КДУ ім. Т. Шевченка, помічниця керівника благодійного фонду НСЖУ «Ветеран преси».

***

Михайло ПРУДНИК

Несподіваний капець, або Державна таємниця

На Різдво, коли випили чарку під холодець, а потім ще й під кілечко домашньої причасниченої і приперченої ковбаски, під запечені з чорносливом реберця, під ковбик, під копчену почеревину, під капустку, під картопельку зі шкварками, під вареники… Ні, ні! Далі не буду перераховувати все, під чим вгинався різдвяний стіл, бо я не допишу гумореску, а ви її не дочитаєте –– захочете побігти на кухню, налити собі чарчину і наштрикнути на виделку квашений огірочок… Одне слово, нарешті товариство, що зібралося на «фазенді» фермера Остапа Михайловича, затягнуло: «Цві-і-і-т-е-е-е те-е-ерен!..» Терен цвів недовго, оскільки більшість із нас знає всі народні пісні, але… не далі першого куплета.

Отож ентузіазм згас на словах:

«Хто в любові
Не знає-є-ється,
Той горя не знає-є –є…

Аби не знати горя, налили ще по чарці. І тут, відкашлявшись від хрону, ще лютішого, ніж наш уряд, мовив дід Микола:

–– Коли я був малим, то мій прадід на Різдво завжди співав:

Ой вип’ємо, родино,
Щоб нам жито родило,
І житечко, і овес ––
І зібрався рід увесь…

Усі дружно підхопили проспіване дідом, знову наштрикнули на виделку по варенику із сиром і так само дружно дзеленькнули чарками з медовухою:

–– Дай, Боже, щоб вродило!

–– Жито-пшениця і всяка пашниця!

–– Та жито й пшениця вродять, якщо сильні морози навесні не зареферендять і посухи влітку не буде, –– забобонно постукав Остап Михайлович по столу з тирсоплити. – А от як бути з картоплею? Колорадський жук геть замучив.

–– І не кажіть, Михайловичу, –– закивали головами гості. –– Що воно за напасть така?! Ніщо його, клятого, не бере. Ти йому отруту, можна сказати, з ложечки кожному даєш, а він тільки вибрикує і листя картопляне жере, як з голодного краю. Хоч кажуть, що Америка і не бідна. Але, судячи з ненажерливості жуків, цього не скажеш. Якби було для них там харчу навалом, то вони б до нас не емігрували.

Потім думки розділилися:

— В академіків нагород, як колорадських жуків, а придумати нічого не можуть.

–– Та у них фінансування знаєте, яке?! Може, вистачить, щоб якомусь жукові ногу відірвати.

–– Кажуть, у баби Мотрі самогон сильнодєйстующий. Перегаром на жука дихнеш –– колорадо й готовий!

Правда, після того картоплю печеною викопують. А на тому місці потім три роки нічого не росте. Навіть пирій.

–– До неї б академіків приставити.

–– Не треба, хай живуть.

–– Жуки чи академіки?

–– Зрозуміло, що академіки.

–– Що ви там голови сушите? Колорадських жуків цього року в Україні не буде! –– урочисто прошамкотів дід Микола.

–– Звідки ви знаєте? — поставили на стіл чарки гості.

–– Правнук із Києва написав. Отак…

Оскільки правнук діда Миколи вже кілька років служив в урядових структурах і навіть оформив прадідові пенсію держслужбовця, хоч той був лише сторожем при сільраді, всі враз замовкли, аби почути сенсаційну новину.

–– А що ж Андрійко Іванович пишуть? –– вихопилося в когось із нетерплячих.

–– Що пишуть? З бюджетом плохі діла, пишуть, –– здалеку почав, підперши захмелілу голову, дід Микола. –– І на те увели податок, і на се… А грошей не вистачає.

–– Та обклали ж, як вовка помідорами, –– зітхнув хтось.

–– А до чого тут жуки? –– запитав Остап Михайлович. –– Вони в нас що, з бюджету харчуються? Чи, може, їм тепер пенсії призначатимуть? Аби селянам легше було.

Усі дружно засміялися:

–– Та тієї пенсії не кожному жуку «на пропитаніє» вистачить!..

–– Темний ви народ, –– мовив на те дід Микола. –– А там, нагорі, мудрі голови сидять. Незабаром, правнук написав, хочуть запровадити в нас податок… на колорадських жуків. Дуже прибуткова для бюджету, виявляється, стаття. Тепер вистачить грошей і на вчителів, і на лікарів, і на армію… У нас же т-т-тих жукі-і-ів!

Хто в цей час вареника надкусив, то так недожованим і проковтнув:

–– Не може бути!!!

–– Та в нас може бути і не таке.

–– Та у нас… Ех! Це ж у нас…

–– А з якого числа той податок уведуть? –– після короткої суперечки сполошилися за столом.

–– А ось цього Андрійко Іванович не написали, — підняв чарку дід Микола. –– Мабуть, державна таємниця.

Хвилин через десять за столом уже нікого не було.

–– Капець жукам! –– тільки й сказав Остап Михайлович, зачиняючи за останнім гостем рипучу хвірточку.

***

Джерела:

https://ukurier.gov.ua/uk/articles/usmihajtesya-vin-zhiv-i-pisav-zaradi-cogo/
Павло КУЩ
19 листопада
НЕЗАБУТНІ
Усміхайтеся: він жив і писав заради цього

https://hvilya.com/news/culture/sumne-70-richchya-myhajla-prudnyka.html
СУМНЕ 70-РІЧЧЯ МИХАЙЛА ПРУДНИКА
20 Листопада, 2022

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.