Category Archives: Люди нашого краю

СКЛАДОВІ УСПІХУ: КАПІТАЛ. ІДЕЇ. КОЛЕКТИВ

Батьківщина моїх батьків – село Сміле Роменського району, в давнину гриміло гучними ярмарками, а ще славилось на всю околицю майстрами з пошиття кожухів. На жаль, сьогодні село, яке колись було райцентром, ледь жевріє, але й нині тут вам можуть розповісти чи то легенди, чи то правду, а може те й інше, про майстрів-кожушників, приміром про діда Терегерю, який, за переказами, обшивав не лише райкомівських і обкомівських бонз, а навіть самого Микиту Хрущова. Кажуть, ніби діду передали розміри генсека, за якими він мав пошити кожуха, але той розміри не взяв, а зажадав особисто зняти мірки з Микити Сергійовича. Кажуть, ніби так і було.

Не помилюсь, стверджуючи, що в кожному селі з покоління в покоління передаються розповіді ось про таких людей – майстрів, закоханих хай в нелегку, виснажливу, затратну, але улюблену справу. А коли роботу робиш з любов’ю – результат обов’язково оцінять. Саме з розповіді про таких людей – родину Брижахіних, які кілька років тому на свій страх і ризик не побоялись відкрити власну справу, й починаємо цикл розповідей про підприємців Краснопільщини, які займаються виробництвом власної продукції та наданням послуг населенню. Починали вони з найменшого, сьогодні асортимент їх продукції вражає, а ринки збуту не обмежуються лише районом. Continue reading

Людина з моєї вулиці

Раніше, коли ще я була школяркою, тітка мого батька, бабуся Даша, проживала у нашій сім’ї. Вона часто вечорами згадувала про своє життя, голод, війну. Я тоді не дуже прислухалася до її розповідей, адже нас вчили у школі, що ніякого голоду не було, просто сталася велика засуха, неврожай, і деякі люди від цього постраждали. Бабуся на мої доводи тільки хитала головою і сумно повторювала: – Дитино, дитино… Як же тепер жалкую про те, що не дослухала, не запам’ятала, не перепитала. Вже давно немає її на цьому світі, Царство їй небесне. Тільки з роками починаєш розуміти, як багато втрачаєш від того, що мало спілкуєшся з близькими людьми. Сьогоднішнє інтерв’ю про людину з моєї вулиці, яку я часто зустрічала, з якою віталася, сусідку Євдокію Йосипівну Сіру.

– Євдокіє Йосипівно, розкажіть будь-ласка, про свою родину, де Ви народилися?

– Народилася 8 березня 1927 року у Краснопіллі. Жили на вулиці, що за кладовищем, не знаю як раніше називалася, поряд з Ткачівкою. Матір звали Настею, батька Йосипом. Ще у мене були сестра Шура і брат Іван.

– У роки голоду Вам було 5-6 років, що пам’ятаєте з того часу?
Continue reading

СВІТЛИЙ ПРОМІНЬ У ЖИТТІ

Минають роки, вони непомітно відходять у минуле. Та з часом все частіше вертають спогади про дитинство, згадується шкільне життя. В уяві постають друзі, а найбільше – вчителі, які супроводжували у світ знань, вивели у самостійну дорогу. Про кожного з них можна написати багато добрих слів, присвятити цілі поеми. Особливо дорогі, щирі спомини про вчительку географії, одного з наших класних керівників Галину Олексіївну Єшенко. У Краснопільській загальноосвітній середній школі №1 вона була завжди шанованою серед колег, серед учнів.

Роки спілкування з Г.О. Єшенко незабутні. Вона сумлінно ставилася до вчительської праці, була начитаною, давала відповіді на різні питання. Галина Олексіївна дарувала нам радість пізнання зі світом географії, розширювала кругозір про навколишній світ. Відкриваючи чарівні двері у життя, щедро наповнювала наші душі добром і любов’ю. На уроках географії завжди панувала творча атмосфера, ми залюбки виконували поставлені перед нами завдання.
Continue reading

Наша рятівниця

…Вже котру добу на вулиці господарювала заметіль. Вітер кружляв понад хатами, жбурляв холодним снігом, заглядав у кожну шпаринку, замітав дороги і маленькі стежки, вкриваючи все навкруги білим покривалом. Небо було сіре і похмуре. На землю поволі спускалися сутінки. Тиха, безлюдна вулиця готувалась до сну. Тільки одинока постать кудись поспішала по майже невидимій доріжці. Зупинялась, відвертаючись від пронизливого вітру, а потім знову йшла, важко переступаючи в глибокому снігу.

Чи часто ми замислюємося над тим, для чого прийшли у цей світ? Хтось починає думати про це, проживши половину свого життя, хтось зовсім над цим не замислюється, пливучи за течією життя, а хтось з дитинства впевнено йде до своєї мети, сіючи кругом себе добро, примножуючи любов, щедро даруючи людям тепло свого серця.

Господь створив людину на добро, дав кожній талант, аби вона змогла реалізувати себе в цьому житті. Кожен із нас обирає свій життєвий шлях, і тільки від нас залежить, якими ми будемо – добрими чи поганими, що принесем у це життя, який слід залишимо після себе після завершення нашого земного буття.
Continue reading

В нього є мудрість серця

Сьогодні моя розповідь про ювіляра Радівілова Юрія Івановича. Йому 50 років, він народився 6 лютого 1967 року в селищі Угроїди, де мешкає і нині. Тут його родина, сім’я, друзі, куми, сусіди. Була у нього не одна можливість переїхати до іншого міста або іншої країни, але чоловік цього робити не планує, бо він патріот свого села, району, своєї країни. Якби у нашому житті більше таких керівників, як Юрій Іванович, які звертають увагу на проблеми простих людей, ми б давно жили зовсім в іншій Україні – заможній, працьовитій, квітучій.

Спочатку дивуєшся, як він зумів зберегти чистоту сердечну, чуйність душевну? Його благородна інтелігентність, шляхетна скромність, органічна доброзичливість, вміння делікатно і не нав’язливо прийти на допомогу, просто зворушують. І що дуже приємно, інтелігентність і добре серце абсолютно не заважають бути йому твердим, впевненим, наполегливим і терплячим.
Continue reading

СПОРТСМЕНКА, ТОКАР, ТЕЛЕФОНІСТКА, ДОНОР І ПРОСТО ЧУДОВА ЖІНКА

161026_t_korniienko1Звичайно, це далеко не повний перелік позитивних якостей Тетяни Степанівни Корнієнко, яка 20 жовтня святкуватиме свій 70-річний ювілей. “Не віриться!”, “Не може бути!” – дивуються ті, повз кого вона щодня проїздить на велосипеді, ті, з ким щороку на Різдво занурюється у крижану купіль, ті, хто разом з нею вболівають на стадіоні за наших футболістів та марафонців. Тетяна Степанівна – це підтвердження того випадку, коли дата в паспорті зовсім не відповідає дійсності. Спілкування з нею приносить задоволення людям різного віку. Приміром, ми знайомі вже багато років, адже Тетяна Степанівна була героєм моєї чи не першої статті, коли молодим і “зеленим” лише робив перші кроки в “Перемозі”, з тих пір товаришуємо не дивлячись на різницю у віці у тридцять років. Коли зустрілися цього разу напередодні ювілею, Тетяна Степанівна із властивою їй посмішкою промовила, що про історію її життя можна написати книгу чи зняти фільм. Все може бути, і можливо ця стаття – це лише перший розділ до майбутньої книги…

ДО ВЕЛИКОГО СПОРТУ – ЧЕРЕЗ КУКУРУДЗЯНІ ПОЛЯ

Тетяна народилася у важкому післявоєнному 1946 році у Краснопіллі. Потім у неї з’являться ще два братика, але старша є старша, тож допомога батькам по господарству лягла на її плечі. Сьогодні Тетяна Степанівна з притаманним їй почуттям гумору стверджує, що якби не Микита Хрущов з його кукурудзяною реформою, то невідомо, як би в подальшому склалися її взаємовідносини із фізкультурою та велосипедом.
Continue reading

Олександр Козир: від юнкора до редактора

160912_o_kozyr12 вересня відзначив 70-річчя Олександр Васильович Козир, відомий і шанований в районі і за його межами журналіст з понад тридцятирічним стажем, який протягом п’ятнадцяти років очолював районну газету “Перемога”. Без довгих прелюдій і зайвої скромності зазначу, що є одним з тих, хто високо цінує його легке гостре перо, ясний розум, вірність обраному шляху. Скільки людей не знайшли себе у житті, занехаяли своє покликання, талант тільки тому, що десь, на життєвих перехрестях розминулись з тим, хто б вплинув на їх подальшу долю. Так сталося, що мою визначив саме Олександр Васильович, за що завжди буду йому вдячний. Сьогодні у нас є привід згадати, яким був шлях професійного становлення ювіляра. О. В. Козир поділяє його на три етапи, але при підготовці матеріалу у мене їх вийшло чомусь чотири.

ЮНКОР

Коли учень сільської восьмирічки Сашко почав писати перші дописи до районки, він і мріяти не міг про якісь там журналістські відрядження, подорожі. Все було навпаки: хотів бути вдома, висвітлювати життя простих людей, своїх одноліток з Тимофіївки. Його невеличкі оповідання друкувалися в «Перемозі», в газеті «Вперед» тоді Сумського району. Сьогодні Олександр Васильович вже й не згадає про що були ті його перші дописи, але точно знає, що в одному з них з дитячою щирістю захоплювався революціонером і першим прем’єр-міністром Демократичної Республіки Конго Патрісом Лумумбою.

Зрештою перші публікації принесли і першу славу, але не зовсім таку, на яку сподівався юнкор.
Continue reading

Берегиня краси

160912_r_mychak1Наша Краснопільщина славна багатьма неординарними особистостями. Напередодні ювілейної дати в житті Мичак Раїси Олександрівни хочеться висловити слова вдячності за її своєрідну, сповнену любові до життя, до людей, до природи життєву позицію.

Народилася вона у с.Славгород, після закінчення школи працювала в колгоспі спочатку дояркою, а потім завфермою. Рано залишилася вдовою з трьома дітьми на руках. Довгими зимовими вечорами почала працювати з голкою та полотном. Любов до рукодільного мистецтва визначила і подальшу долю її професії.

Деякий час працювала у місцевій майстерні, шила односельцям і не тільки їм, ошатне вбрання, оздоблюючи чудовими візерунками хрестиком, гладдю, рішельє.
Continue reading

До побачення, Олександре Івановичу!

160912_o_tsyliurykПопередній номер нашої газети на перший погляд нічим не відрізняється від інших, але разом з тим він історичний – востаннє його підписав до друку наш редактор Олександр Іванович Цилюрик.

За освітою він – педагог, свій шлях у професії розпочинав зі вчителювання у школі. Але так склалась доля, що більшість років віддав журналістиці. 37 років щодня, щотижня, він інформував про важливі і цікаві, приємні і не дуже події, розповідав про успіхи, нарікав на невдачі, розмірковував про високе і не забував про буденне, повертався спогадами у минуле і мріяв про майбутнє. І все це він робив для вас, шановні і дорогі наші читачі!

Він був з газетою у хвилини радості, не залишив її у найважчі часи, хоча мабуть, мав можливість покинути цей щоденний конвеєр пошуку матеріалів і знайти містечко тепліше і спокійніше. Мабуть немає в районі людини, яка б не знала його в обличчя або не чула його голосу в місцевому радіоефірі. Не дарма гострі на слово друзі по-доброму його називали «краснопільським Левітаном».
Continue reading

НЕЗЛАМНА І НЕСКОРЕНА

160821_H_Sokil_1Україна відзначає 25 річницю Незалежності. Кожен з нас сприймає поняття волі, свободи, назалежності по-своєму. Для когось, можливо, це просто слова без змісту і зобов’язань перед країною, громадою. Ось тоді все більше з’являється розмірковувань на кшталт «А що дала мені ця держава?» і майже не чути питання: «А що я зробив для неї?». На жаль, перших ми бачимо, чуємо часто, вони на перших шпальтах газет, вони не зникають з телеекранів, а ось про представників другої категорії ми мало що знаємо, і інколи дізнаємося про складне, трагічне життя лише після їх смерті.

Справжні герої України залишаються в тіні. Нехай Галина Іванівна Сокіл не захищала Україну з автоматом чи гранатою, і ті передані нею кілька цидулок у зв’язковій ланці ОУН лише піщинки у великій справі, однак цей внесок у мрію її життя – незалежну Україну, коштував їй руки і десяти років ув’язнення. Цей матеріал – своєрідна спокута перед мужньою жінкою, якої вже немає серед нас.
Continue reading