Category Archives: Люди нашого краю

Вчителька з ім’ям королеви квітів

“Зараз дуже часто можна почути від людей: “Та нам би якось вижити у цей непростий час”, – а я хочу доповнити їхню думку словами: “І не втратити людську гідність
Роза Іванівна Пірожнікова

Один з мальовничих куточків нашого селища. Тут поруч колишуть головами високі сосни, а повітря насичене п’янким ароматом хвої. Родове гніздо Пірожнікових, уквітчане чорнобривцями, сальвіями та зірочками, розташоване на затишному пагорбі, якому передує чудовий сад, колись закладений молодим подружжям.

– Це садиба моїх батьків. У цих ярках пройшло моє дитинство, а потім я повернулась сюди вже зі своєю родиною, – милуючись рідним краєвидом починає розповідь вчителька з ім’ям чудової квітки, – будинок зводили вже власними руками засипали ярки, садили сад. Continue reading

Світле ім’я її – Світлана

Чи ж є ніжніший, веселіший, радісніший і дорожчий звук для вчительського серця, ніж оцей малиновий дзвін звичайного шкільного дзвіночка? В ньому все моє життя, радість праці, любов до дітей, особисте щастя. Школо моя! Радість моя! Ти живеш в моїй пам’яті такою, якою я побачила тебе в перші роки навчання і коли вже свідомо ступила на твій поріг молодою та зеленою вчителькою. Ти залишаєшся в моїй пам’яті назавжди, як свідок моєї неповторної юності.

Світлана Снісаренко

Народилась Світланка у листопаді 1943 року. Родина вчителів вже мала двох синочків. Так склалась доля, що з шестимісячного віку дівчинку та її братів виховувала молода дружина батька, яку вони звали мамою. На той час подружжя Покидченків Юрія Лавроновича – хіміка-біолога за фахом, та Марії Іванівни – вчительки початкових класів, проживало у селі Парне Сумського району. Continue reading

Ювілей на одному диханні

За лаштунками сцени улюблениця краснопільської публіки енергійна, лірична і мрійлива, трохи збентежена Лариса Давиденко.

– Як настрій, Ларисо Анатоліївно?

– Нормально, переживаю.

– Вдачі на сцені!

Звучать святкові позивні і ведуча Оксана Дрозд запрошує на сцену яскраву, ніжну ювілярку, лунає перша пісня у її виконанні. Гучними оплесками і букетами квітів зустрічають її шанувальники, яких в той вечір зібралося не мало.

Підтримати її прийшли і найрідніші люди: мама Таїсія Федосіївна, донька Таїсія, онуки Давид і Діана. Привітати Ларису Анатоліївну завітали Анжела Назаренко, начальник відділу культури і туризму РДА; Ірина Юхта, секретар Краснопільської селищної ради об’єднаної територіальної громади. Continue reading

З добром у серці легше в світі жить

Подивись і здивуйся, яка гарна осінь. В цій порі року зійшлися весна і літо, але господарка все ж таки осінь, бо у неї є всі кольори природи життя. У ці жовтневі дні народилися наші ювіляри Бондарєва Лідія Олексіївна – 7 жовтня 1962 року, та її чоловік Бондарєв Володимир Вікторович – 28 числа цього ж місяця і року. У сумі їхні ювілеї становлять 110 років, як не подивися – а ювілей!

Сім’я Бондарєвих проживає в Угроїдах з 1984 року. Молоді, енергійні, завзяті і активні спеціалісти приїхали в Угроїдський радгосп за направленням після закінчення Сумського сільськогосподарського інституту працювати агрономами. У людини у житті є два шанси на удачу – сліпий випадок і вибір. Хоча яким би не був випадок, перемога завжди на боці вибору. Люди обирають добро і зло, світло чи темряву, працю чи неробство. У кожного свій вибір по життю. Тож у нашої подружньої пари теж були щасливий випадок і вибір залишитися у нашому селищі, чи виїхати десь. Володимира призвали у армію, а Ліда з сином Юрчиком залишилися чекати його у селищі. Листувалися майже кожного дня, дочекалася молода дружина і мама коханого чоловіка, а Юрчик татка. Continue reading

…Ось я і прийшов до тебе, батьку

Коли заочна дружба із нашою землячкою, уродженкою Наумівки, а нині громадянкою Латвії Тетяною Лаздою (Говорухіною) та Конгресом Українців Латвії тільки зав’язувалась, коли її результатом став матеріал у районній газеті “Перемога”, навіть гадки не мали, що історія єднання земляків, взаємодопомоги отримає таке незвичне, зворушливе продовження.

ШЛЯХ, ДОВЖИНОЮ В 40 РОКІВ

Після виходу у серпні в районці матеріалу “Тетяна ЛАЗДА: “ДАВНО НЕ БУЛА ВДОМА” (http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/tetjana_lazda_davno_ne_bula_vdoma/1-1-0-744), до редакції завітав наш добрий знайомий Олександр Олексійович Акименко і своєю розповіддю підтвердив істину – наскільки тісною є земна куля.

…Тікаючи у 1933-му з голодної Сумщини, Настя і Олексій Акименки опинились під Ленінградом. Там працювали, народили сина. Там застала війна. Виживали з малою дитиною в окупації, як всі. В 44-му німецький ешелон з остарбайтерами, в якому були і Акименки, розбомбили, тікали куди очі бачили, поки не зупинились на латиському хуторі недалеко від станції Мейтене. Прижились. Там народились ще два сина. Працювали в колгоспі, ростили дітей, раділи життю, співали українських пісень і разом з латишами святкували Ліго. А потім тяжка хвороба Олексія. І в 56-му, поховавши чоловіка на сільському цвинтарі під Елеєю, зібравши свій нехитрий скарб та трьох синів, Настя повернулась в Україну.

Continue reading

Берегиня роду свого

Сьогодні розповідь про нашу ювілярку, щиру, дивовижну людину, унікальну, щасливу маму, найкращу дружину, жінку з великим серцем, уродженку смт Угроїди Бондарєву Світлану В’ячеславівну. Їй 3 вересня цього року виповнилось 55. Цій жінці Господь дав доброту і теплоту, які вона дарує тим, хто ніколи їх не відчував, тим, кого вона хоче відігріти. Вона взяла віру і ділиться з кожним, у кого цієї віри немає. Взяла надію, і підтримує нею тих, хто почав її втрачати. Взяла любов і несе цю любов всьому світу. Для Світлани В’ячеславівни любов – це повітря, а без повітря немає дихання, а з цим почуттям у серці дихається легко. Про добрі справи, зроблені цією жінкою окрема розповідь. У народі говорять, що добра людина із скарбниці свого серця добуває добро, а лиха людина із злої скарбниці добуває лихо. Світлана В’ячеславівна – це добра, мудра, гуманна, правдива людина, оптимістка по життю.

Дитинство Світлани проходило у мальовничих Угроїдах. Вже тоді доля посилає випробування – тяжка хвороба на десять років прикувала до ліжка її маму. Всі турботи про найдорожчу людину лягли на дитячі плечі. Але це не зламало тендітну білявочку, а загартувало та додало в її серце милосердя. З дитячого будинку повертає в родину братика Михайлика, стає йому опікуном. Після успішного закінчення школи вступає до Лебединського педагогічного училища на факультет дошкільного виховання. Continue reading

Тетяна Іванівна Вольвач – з любов’ю до роботи, з душею до людей

Відділення поштового зв’язку с.Михайлівське нагадує затишне приватне подвір’я. Гостинно відчинені двері, поруч з ними поштова скринька з написом “Укрпошта” – в очікуванні листів для відправки в будь яку точку світу. За охайно облаштованим бар’єром керівник і листоноша в одній особі – Тетяна Іванівна Вольвач.

По закінченню у 1983 році Сумського технікуму радянської торгівлі за спеціальністю “Технік-технолог приготування їжі”, дівчина розпочала трудову діяльність технологом Краснопільського комбінату громадського харчування, згодом стала касиром. Після декретної відпустки, для зручності за місцем проживання, влаштувалась диспетчером автопарку на Михайлівський завод вогнетривів. І так склалось, що знову стала касиром, потім бухгалтером, головним бухгалтером вже ТОВ “Демпург”. З посади звільнилась за власним бажанням, так як не мала кваліфікації бухгалтера, а відчувала велику відповідальність. Continue reading

Маринчина мрія

Хто з нас хоч коли-небудь не мріяв? Про кохання, про престижну роботу, про успіх у навчанні… Наші мрії підштовхували нас до рішучих дій, ми ставили перед собою мету і наполегливо йшли до неї. Та, як це не дивно, втілення нашого бажання в життя залежить не лише від наших дій на шляху до неї, а й від нашої віри в успіх.

Так ще зовсім дівчинкою мріяла і Маринка Логоша. Мріяла стати дорослою, вивчитись на перукаря, зустріти принца, народити дітей. Першу мрію здійснив час. Другу – наполегливість дівчини. Третю – подарувала доля. Підростає і синочок Ваня.

Тепер вже Марина Бакро поставила собі за мету відкрити власну перукарню. Continue reading

СКЛАДОВІ УСПІХУ: КАПІТАЛ. ІДЕЇ. КОЛЕКТИВ

Батьківщина моїх батьків – село Сміле Роменського району, в давнину гриміло гучними ярмарками, а ще славилось на всю околицю майстрами з пошиття кожухів. На жаль, сьогодні село, яке колись було райцентром, ледь жевріє, але й нині тут вам можуть розповісти чи то легенди, чи то правду, а може те й інше, про майстрів-кожушників, приміром про діда Терегерю, який, за переказами, обшивав не лише райкомівських і обкомівських бонз, а навіть самого Микиту Хрущова. Кажуть, ніби діду передали розміри генсека, за якими він мав пошити кожуха, але той розміри не взяв, а зажадав особисто зняти мірки з Микити Сергійовича. Кажуть, ніби так і було.

Не помилюсь, стверджуючи, що в кожному селі з покоління в покоління передаються розповіді ось про таких людей – майстрів, закоханих хай в нелегку, виснажливу, затратну, але улюблену справу. А коли роботу робиш з любов’ю – результат обов’язково оцінять. Саме з розповіді про таких людей – родину Брижахіних, які кілька років тому на свій страх і ризик не побоялись відкрити власну справу, й починаємо цикл розповідей про підприємців Краснопільщини, які займаються виробництвом власної продукції та наданням послуг населенню. Починали вони з найменшого, сьогодні асортимент їх продукції вражає, а ринки збуту не обмежуються лише районом. Continue reading

Людина з моєї вулиці

Раніше, коли ще я була школяркою, тітка мого батька, бабуся Даша, проживала у нашій сім’ї. Вона часто вечорами згадувала про своє життя, голод, війну. Я тоді не дуже прислухалася до її розповідей, адже нас вчили у школі, що ніякого голоду не було, просто сталася велика засуха, неврожай, і деякі люди від цього постраждали. Бабуся на мої доводи тільки хитала головою і сумно повторювала: – Дитино, дитино… Як же тепер жалкую про те, що не дослухала, не запам’ятала, не перепитала. Вже давно немає її на цьому світі, Царство їй небесне. Тільки з роками починаєш розуміти, як багато втрачаєш від того, що мало спілкуєшся з близькими людьми. Сьогоднішнє інтерв’ю про людину з моєї вулиці, яку я часто зустрічала, з якою віталася, сусідку Євдокію Йосипівну Сіру.

– Євдокіє Йосипівно, розкажіть будь-ласка, про свою родину, де Ви народилися?

– Народилася 8 березня 1927 року у Краснопіллі. Жили на вулиці, що за кладовищем, не знаю як раніше називалася, поряд з Ткачівкою. Матір звали Настею, батька Йосипом. Ще у мене були сестра Шура і брат Іван.

– У роки голоду Вам було 5-6 років, що пам’ятаєте з того часу?
Continue reading