Tag Archives: поезія

Українська душа в сірій шинелі

150402_A_Taran

21 березня цього року минуло вже 20 років з часу трагічної загибелі українського журналіста, талановитого українського поета, уродженця Миропілля, Анатолія Васильовича Тарана. Цього року йому виповнилося б лише 75… Пропонуємо увазі читачів «Краснопілля Інфо» статтю-спогад колег-журналістів про Анатолія Тарана, що побачила світ до десятих роковин тієї трагічної події:

Українська душа в сірій шинелі

На меморіальній дошці, що з’явилася на будинку Національної спілки журналістів України уже після загибелі Георгія Ґонґадзе, викарбувано багато прізвищ майстрів пера і мікрофона, які наклали головою за правдиве слово на газетній шпальті, у радіо й телеефірі. А починався цей сумний список на зорі української незалежності. І серед перших загиблих був наш побратим-вечірківець Анатолій Таран, якого знайшли мертвим і обібраним на оболонському пустирі вранці 21 березня 1995 року, а упізнали аж через чотири дні потому. Причину смерті нашого товариша не встановлено й досі, хоча минуло з того сумного дня вже десять років.

«Я єсть народ по імені Таран»

Із поетом Анатолієм Тараном я зустрілася на сторінках столичної «Вечірки». 1975 року газета вмістила добірку віршів з його майбутньої збірки «Аеродром», що вийшла друком уже наступного, 1976-го. Настрій ліричного героя – залюбленого в рідну землю життєрадісного романтика – настільки збігся з моїм, що я не втрималася й спочатку вирізала вірші з газети, а потім купила й збірку поезій. Познайомившись на початку 90-х років минулого століття з автором, щиро зраділа тому, що Анатолій з роками не тільки не втратив щирого, майже дитинного, подивування світом, іскрометної радості, а й став ще палкішим життєлюбом та романтиком і в поезії, і в житті. Цього в завжди усміхненого, дотепного й товариського чоловіка з щирою українською душею не витравили ні військові статути, ні російськомовне оточення. Анатолій понад два десятиліття був військовим журналістом, мав звання підполковника Радянської Армії. Вірші писав лише українською мовою, щиро кохаючись у ній. Недарма ж класик української літератури Олесь Гончар назвав Анатолія Тарана українською душею в сірій шинелі.  Умів Анатолій радіти не тільки й не стільки власним здобуткам, а й найменшим успіхам колег по поетичному цеху.
Continue reading

«Соловей» Беломорстроя»

1028_Alymov_Belmor1
(другий зліва – Сергій Алимов, 1917 рік, Харбін)

5 квітня 2012 року виповнилося 120 років від дня народження відомого радянського поета, автора слів багатьох популярних пісень 30-40-х років минулого століття, Сергія Яковича Алимова, який народився у селищі Славгород нашого району. Життєвий шлях Сергія Алимова був надзвичайно цікавим і непростим – заслання в Сибір, втеча, компанія поетів-футуристів, Австралія, Далекий Схід, Манчжурія (Харбін), Китай, Японія, Примор’я… Довелося «скуштувати» талановитому поету і сталінських репресій…

З нагоди 120-річчя Сергія Алимова сайт «Краснопілля. Край Слобожанський», з метою більш різностороннього знайомства своїх читачів з самобутньою постаттю відомого земляка, запропонував уривки з книги російського письменника Костянтина Гнєтньова «Беломорканал: времена и судьбы» із глави з промовистою назвою «Соловей» Беломорстроя»:

***
Навряд чи знайдеться на великих просторах СРСР літератор, який ще так багато і так щиро послужив справі будівництва Біломорсько-Балтійського каналу, як це зробив відомий радянський поет Сергій Якович Алимов.

Битва наша смелая,
Темпов не сдадим,
Балтийское и Белое
Моря соединим!
(Алимов)
1028_Alymov_Belmor2
На Бєломорстрої, а точніше в Біломорсько-Балтійському виправно-трудовому таборі НКВД СССР, шанували всякого, у кого виявлявся хоча б який-неякий літературний талант. Тут «до багнета прирівняли перо» в буквальному сенсі слова, нітрохи не бентежачись дрібноті талантів. Для роботи в культурно-виховному відділі і його підрозділах на місцях (КВЧ) були залучені десятки самодіяльних поетів-в’язнів…

Тим більш помітною ставала тут поява поета відомого, який володів професійними навичками та мав впевнену руку і власний стиль. Зовсім не випадково, Сергій Алимов дуже швидко став вельми помітним співробітником КВО Бєломорстроя по всій довжині будівництва від Повенця до Сороки і бажаним автором численних табірних видань. А в середовищі керівництва, інженерів і простих табірників виявився вельми шанованим і навіть популярним. Я бачив його фотографію, ймовірно, літа 1932 року. Нічого в ньому немає від ув’язненого: довге шкіряне пальто, хромові чоботи, сталевий погляд під козирком кепки… Заміни кепку на кашкет із зіркою, і ось він перед тобою – справжній чекіст.
Continue reading

Від декадентства до панегірика

1028_Alymov
Народився Сергій Алимов 5 квітня 1892 у селянській родині в Славгороді Харківської губернії, зараз Сумської області Краснопільського району. Вчився в Харківському комерційному училищі, яке не закінчив, оскільки був арештований за зв’язок з революційною організацією й більше року провів під вартою. У 1911 році засланий на вічне поселення в Єнісейську губернію, звідки через кілька місяців після прибуття утік до Китаю. Подорожував Японією, Кореєю, Австралією, в 1917 році оселився в Харбіні. Навідувався у Владивосток під час перебування там футуристів Д.Бурлюка, Н.Асєєва, С.Третьякова, з якими в нього встановилися приятельські стосунки.
Continue reading

НЕВІДОМІ ТВОРЦІ

1002_Hrab_art_1

Павло Грабовський. 1888 р.
(фото із зібрання Музею «Каторга и Ссылка» (Ленінград, 1926-1935 рр.))

Павло Грабовський

НЕВІДОМІ ТВОРЦІ

Історія кожної літератури являється покажчиком творчості виголошеної і не може бути іншої; коли ми що знаємо про словесність усну, то лиш наскільки вона стала здобутком книжним,— не більше. Отже, є твори, а переважно у нас, на Україні, ні історикам літератури, ні громаді читачів невідомі, як рівно і самі творці. З усіх верств нашої зубоженої суспільності виринають якимсь характерським побутом оті творці бідолашні, виринають часто без найменшого стороннього впливу чи приводу, спонукані єдино потребою власного одареного духа; гірка доля звичайно подибує їх в житті: вони гинуть, за небагацькими випадками, у поглинаючій прірві безвідрадних обставин, не мавши куди ткнутись, не потрапивши на щасливий шлях природного призначення. В подаваній замітці маю спогадати дещо про таких творців з власного досвіду, уривочні спогади мої викличуть, може, з боку читачів оповідання більш докладні та цікавіші.

Перший, про кого я хочу зняти мову, був селянином Охтирського повіту, Харківської губернії,— чоловік вельми химерної вдачі: до праці не дуже-то беркий, по господарству не кукібний[1], все, було, сновигає, мов який благий марівник, та про віщось думає — бог його святий знає й про що. Устряне до роботи: де б там косою до гурту гнати чи помахувать до ладу ціпком, нікого не забаряючи,— він тобі саме під гарячу руч і втне: «А тривайте, хлопці, що я згадав…» — ціп йому виприсне з рук, очі затопить куди набік і таке втне, що всі за животи хапаються,— шкода чисто. Мав жінку й дітей, а вдачі все якось не кидався. Отож його обрали громадським старостою.

Continue reading