Tag Archives: культура

Шевченко й Данилевський: життя, мистецтво, філософія (ч.1)

Зустріч із природознавцем, філософом і публіцистом Миколою Данилевським (1822-1885), поза сумнівом, належить до найсвітліших подій у житті Тараса Шевченка часів його перебування в Новопетровському укріпленні. Недаром біографи великого поета ніколи не забували про цей епізод. Іще Олександр Кониський у своїй відомій книзі «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя» писав: «Великою втіхою Шевченкові під оту тяжку годину стали листи приятелів його. Найпаче листування з Броніславом Залеським, присилка йому книжок приятелями, а більш за все приїзд – хоч на короткий час – з експедицією Бера молодого ученого українця Данилевського[380]. Данилевський вельми сподобався Тарасові. «Така людина, як Данилевський, – писав він 9 жовтня р. 1854 до Залеського, – в нашій пустині може закрутити і не мою голову. Доки він тут був, я майже не розлучався з ним. Він своїм перебуванням нагадував мені, одинокому, минулі дні прекрасні. Я був з ним щасливий, тим-то й не писав довго до тебе»[381]. Залеський теж був знайомий із Данилевським. Якраз перед цитованими Кониським словами в листі Шевченка сказано таке: «Мало не рівночасно з листом твоїм прибула до нас і експедиція Бера, а в оцій експедиції (як я тобі вторік писав) є також твій знайомий М. Данилевський (він пам’ятає [тебе] й кланяється тобі)…» [382]. А далі Кониський продовжує цитату з цього ж таки Шевченкового листа: «Ти, яко щирий друг, вибачиш мені, і серце твоє зрадіє з моїх коротких радощів. Данилевський тепер поїхав на якийсь час до устя Емби, а я користуюся з того і пишу до тебе[383]. Але все те, що я бажав би написати до тебе про М. Данилевського, не помістилося б і на 24 аркушах паперу. Тим-то скажу тільки, що він усіма сторонами людина прекрасна! От тільки шкода, що він людина учена, а то був би з його сущий поет»[384]. Continue reading

Про справи у нашому краї Олександра Паліцина і Олександра Каразіна (ч.2)

(закінчення)

Так поступово ми переходимо до іншого цікавого персонажу – Василя Назаровича Каразіна, слобожанського просвітителя, науковця, засновника першого на Лівобережній Україні університету у Харкові, ініціатора створення міністерства народної просвіти Російської імперії. Входив до тісного кола спілкування Паліцина, листувався з ним, провідував у Попівці.

Василь Назарович Каразін, портрет початку ХІХ ст.

Слід сказати, що у молодості Каразін був ще тим бешкетником. Під впливом діяльності Григорія Сковороди, він став справжнім «народником», панібратався з кріпаками. Більше того – оженився на 14-річній кріпачці Домні і, разом з нею, вагітною, хотів утекти за кордон, та був спійманий. Після смерті дружини під час пологів «остепенився», почав займатися науками, особливо – хімією та біологією. Скористався зміною влади в імперії (на трон прийшов молодий цар Олександр І), дякуючи вродженій хитрості та язикатості, знайшов короткий шлях до імператора, запропонувавши йому свої ідеї про реформу освіти. Цар назначив Каразіна своїм радником, куратором народних училищ. Така посада примусила Василя задуматись над власним поміщицьким статусом, статками, авторитетом у дворянському суспільстві. «Ліва рука царя» – і майже голодранець (по дворянським поняттям) – неприємне поєднання. Та ще й купа ворогів: котрихось давила заздрість; якісь були набуті нетриманням язика за зубами; хтось і просто відверто насміхався з «вискочки». Треба з цим щось робити… Continue reading

Про справи у нашому краї Олександра Паліцина і Олександра Каразіна (ч.1)

В Україні в усі часи знаходились люди, котрі своєю діяльністю закладали основи розвитку суспільства на століття вперед. 200 років тому на Слобідщині яскравими зірками небосхилу просвітництва палали імена Олександра Паліцина та Василя Каразіна. Про їх справи у нашому краї і піде мова у цьому нарисі.

Портрет О.Паліцина французького художника П.Берже, 1813 р.

Олександр Олександрович Паліцин у 1792 р. викупив у нащадків Андрія Андрійовича Кондратьєва хутір Попівка (північніше села Залізняк, сьогодні – у Сумському районі). Йому сподобався ландшафт місцевості на зразок альпійської, а тихоплинне сільське життя на віддалі від гамірного міста найкращим чином сприяло реалізації творчих планів на майбутнє. Швидко облаштував навколишній життєвий простір – великий будинок на багато кімнат, навколо – садово-парковий ансамбль в англійському стилі, ставок та пасіка. Continue reading

Леся Українка: «солодкий дим вітчизни»

Ушкалов Л.В. Україна і Європа: нариси з історії літератури та філософії / Л. В. Ушкалов. – Харків: Майдан, 2016. – 316 с. (сс. 239-249)

Восени 1901 року київський лікар Яновський після обстеження Лесі Українки висловив побоювання, що вона може захворіти на сухоти, і порадив їй поїхати на зиму до Італії. Батьки вирішили, що найкраще буде їхати в славетне курортне місто Сан-Ремо, де їхні родичі Садовські мали власну віллу на бульварі Каваллотті. Так і зробили. Отож, холодну пору 1901-1902 років Леся провела в Італійській Рів’єрі. Так само буде й наступного сезону. 31 жовтня 1902 року, в п’ятницю, поетка вже під’їжджала на потязі до Генуї. Ось Сампірдарена, остання станція перед Генуєю. Потяг рушає далі. Якийсь літній пан-італієць каже Лесі, показуючи рукою вдалину: «Он наша Генуя». Поетка дивиться в той бік і помічає сиву легку імлу. Їй здається, що то туман. Ні, – каже італієць, – то не туман, а фабричний дим. І цей дим налягав прозорим покривалом на «суворі та непишні» будинки передмістя, в яких мешкали бідняки… Continue reading

До питання про «вільну любов» в українській літературі

Ушкалов Л.В. Україна і Європа: нариси з історії літератури та філософії / Л. В. Ушкалов. – Харків: Майдан, 2016. – 316 с. (сс. 230-238)

4 листопада 2014 року професор Торонтського університету Максим Тарнавський прочитав блискучу гостьову лекцію в Харківському педагогічному університеті імені Сковороди, присвячену реінтепретації творчості Нечуя-Левицького. А потім була дружня розмова за кавою. І в ході тієї розмови пан професор сказав, що планує ближчим часом приступати до вивчення творчості Франка. Тоді я одразу чогось подумав: як було б чудово написати хоч одну статтю про Франка-візіонера! А ще краще – цілу книжку про ті теми, які в історії української літератури досі залишаються табуйованими. Нав’язуючись до незабутнього Юрія Шевельова, її можна було б назвати коротко й стильно: «Не для дітей». Continue reading

Леонід Ушкалов: «Чим відрізняється українська мова від державної мови»

Інтерв’ю для «Вечірнього Харкова» (18.11.2013)

Гість «Прямої телефонної лінії ВХ» – професор кафедри української і світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди, доктор філологічних наук Леонід Ушкалов.

 

ЛІТЕРАТУРНА МОВА РОДОМ ЗІ СЛОБОЖАНЩИНИ?

– Леоніде Володимировичу, здрастуйте! Мене звуть Марина, я хотіла б дізнатися, чи існує регіон в Україні, де розмовляють чистою, скажімо, еталонною українською мовою?

– Дякую за питання. Річ у тому, що еталоном прийнято вважати літературну мову, а це є внормована, певною мірою штучна мова, що живе за своїми власними фонетичними, синтаксичними, морфологічними та іншими правилами. Continue reading

«…Сумного янгола зникома подобизна…». Пам’яті Леоніда Ушкалова

Несила в таке вірити й про таке писати: 25 лютого 2019 р. раптово обірвалося життя Леоніда Володимировича Ушкалова, доктора філологічних наук, професора Харківського національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди, видатного мислителя, літературознавця, прозаїка-есеїста і… поета…

 

на дні / моєї / пам’яті / печаль / гінка / лоза / між небом / і землею /
холодний / слід / сліпучої / галеї / на дні / моєї / пам’яті / печаль Continue reading

Запах дощу… Спогади про Леоніда Ушкалова

Видавництво «Дух і Літера» підготувало чудовий подарунок друзям, землякам, шанувальникам української літератури, філософії і культури, всім знавцям і поціновувачам творчості Леоніда Ушкалова.

Вже зовсім скоро в українських книгарнях з’явиться з друку книга «Запах дощу… Спогади про Леоніда Ушкалова», яку написали Олександра і Олександр Ушкалови – дружина й син видатного вченого і нашого незабутнього земляка. Книга вийшла в серії «Постаті культури». Continue reading

Федір Турченко: Українська самостійницька ідея на зламі епох (ч.2)

(продовження)

Ортодоксальні українофіли пробували зобразити появу «Братерства Тарасівців», як неприємний епізод, не вартий серйозної уваги. Однак, дальший розвиток подій показав, що це не так. Імперія вступала у нову смугу історії. Суспільні суперечності виривалися з-під контролю уряду і виливалися в політичну боротьбу, посилювався національно-визвольний рух пригнічених народів. Це не могло не відбитися на становище громад. Засудивши своїх молодих колег-самостійників, старогромадівці зустрілися з новою «єрессю» у своїх рядах – соціалізмом. У 1893 – 1894 роках під проводом молодого поета, талановитого поета-філософа Івана Стешенка у Києві сформувалася студентська громада, що різко критикувала аполітичне українофільство та інтенсивно вивчала соціалістичну літературу. Громада перетворилася в соціал-демократичний гурток, у якому, крім І. Стешенка, працювали Леся Українка, М. Коцюбинський, М. Кривенок, Б. Ратнер та інші (11. – С. 43, 45). Continue reading

Федір Турченко: Українська самостійницька ідея на зламі епох (ч.1)

Розселений ще на світанку історії у одному з найблагодатніших районів Європи, який по нещасному збігу обставин опинився на перехресті різних цивілізацій, український народ був приречений на довгі століття бездержавного існування. Але безпросвіття національного гніту змінювалося короткими спалахами надії. Розвалювалися одні держави, підносилися інші, бурхливі процеси у їх складі переживала і сама Україна. Доля час від часу дарувала її народу шанс, відкриваючи перед ним перспективу національного визволення. І тоді на перший план виступало його розуміння власних інтересів, усвідомлення життєвої необхідності будувати власну державу. Адже національне рабство – це не лише соціально-економічний визиск. Це духовне закріпачення – найтяжча форма і найзгубніший наслідок національної неволі. Без звільнення від нього національне визволення було неможливе. Continue reading