(закінчення)

Однією з найприкметніших рис української культури часів Шевченка є те, що на передньому плані перебувають тут поезія, музика, етнографія, історія й театр. Усе інше, зокрема природничі й точні науки, філософія, пластичні мистецтва тощо, відходить на другий план. А в осередді тодішньої української культури опиняється пісня. Зрештою, саме з видання народних пісень і розпочалося слов’янське відродження: в 1814 році у Відні виходить «Мала простонародна славяно-српска пjєснарица» Вука Караджича, у 1823 році Ян Коллар видає першу частину збірки «Písně světské lidu slovenského v Uhřích», у 1825 році Франтішек Ладіслав Челаковський видає другу частину збірки «Slovanské národní písně» (у двох останніх збірках були й українські пісні). Так чи інакше, уже Олексій Павловський у своїй граматиці називав «схильність до музики й співочий талант» прикметною рисою українського національного характеру[190], а Микола Цертелєв, публікуючи українські думи, услід за Йоганном Ґотфрідом Гердером, пробує добачати в них «поетичний геній народу, його дух»[191]. Те саме було й у Галичині. Наприклад, у календарі «Pielgrzym Lwowski – Der Pilger» на 1823 рік Денис Зубрицький закликав галичан наслідувати приклад Гердера, Йоганна Йозефа Ґерреса, Вука Караджича та інших і збирати народні пісні. Continue reading →