Monthly Archives: Квітень 2015

ОСТАННІЙ ІЗ КОМУНАРІВ

150407_I_Tokarev2
Іван Дем’янович Токарєв – останній із вихованців відомої на всю країну комуни ім. Ф. Е. Дзержинського, яку очолював видатний педагог А. С. Макаренко, прожив довге, дуже нелегке, але багате подіями життя. Йому було вже за 90, але він як і раніше без відпочинку і спокою займався громадською роботою, відстоював права своєї родини на майно, втрачене у часи сталінських репресій. Батько Івана Дем’яновича не хотів вступати в колгосп, за що і поплатився.

Проживаючи у Нижньому Новгороді, він натхненно розповідав про отаманів запорізьких козаків, про українських поетів і письменників тамтешнім учням. Наочні матеріали до бесід готував завжди сам, а ще був палким прихильником видатного українського поета та мислителя Івана Франка, тож частенько влаштовував у навчальних закладах франківські літературні читання, які зазвичай завершував виконанням української народної пісні «Ой, у вишневому садочку».
Continue reading

ЗВ’ЯЗКІВЕЦЬ ВІД БОГА

150407_I_Tokarev1
Іван Дем’янович Токарєв народився в 1920 році у селищі Угроїди Краснопільського району Сумської області. Виховувався у знаменитій Дитячій трудовій комуні ім. Ф. Е. Дзержинського, якою керував педагог і письменник А. С. Макаренко.

Згодом закінчив Ульяновське військове училище зв’язку. З серпня 1941 року командував радіовзводом. Ось як згадує Іван Дем’янович початок війни:

– Після укомплектування батальйону людьми і технікою нам було наказано відступати через Крим у м. Керч. Сюди, крім авіаційних тилів, рухалися залишки розбитих і деморалізованих піхотинців, артилерійських і танкових частин в надії якось форсувати протоку і прорватися на простори Краснодарського краю.

Під’їхавши зі своїм взводом до Керчі, я підігнав радіостанції і вантажну машину з кабелями та іншим майном якнайближче до берега протоки, щоб при наявності плавзасобів швидше потрапити на протилежний бік.
Continue reading

НА БІЛОРУСЬКІЙ ЗЕМЛІ

150407_S_Grebchenko1
Сергій Сергійович Гребченко народився 12 жовтня 1919 року. Світанок його життя був похмурим, у нього рано не стало батьків. Сирітська доля змалку привчила хлопця бути витриманим, скромним.

Жив Сергійко з двома меншими від нього сестрами і на чотири роки старшим братом. Так і повиростали разом, випурхнули з рідного гнізда в Малому Бобрику в білий світ. На його дорогах і знайшли своє щастя.

Літніми днями, коли сонце милувалося в високості земним життям, а на лугах п’яніло від бджолиних пестощів духмяне буйноцвіття трав, хлопець, як у цілющу купіль, поринав думками в сторінки книги. З прочитаного він дізнався про героїв минулого нашої Вітчизни, які в боротьбі з ворогом всіх мастей відстояли честь і незалежність.

Підлітком ще й припустити не міг, що на нашу заквітчану щастям барвінкову землю нападуть нечувані в історії варвари – німецько-фашистські загарбники.

В рідному селі закінчив сім класів, а потім працював у колгоспі. Сергій виріс у кремезного, мужнього юнака. Восени 1939 року був покликаний до лав Червоної Армії.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Сергій Гребченко навчався в Ленінградському піхотному училищі імені Кірова. Тяжкі дні випали на долю молодого воїна. Під великим натиском ворога наші війська відходили на схід. Серед них запилений, обвітрений, з твердою вірою в неминучий розгром ворога відступав і С.С.Гребченко.
Continue reading

Про Героя нагадуватиме меморіальна дошка

150407_S_Grebchenko_memory
Напередодні Дня захисника Вітчизни у Сумах було відкрито меморіальну дошку на честь Героя Радянського Союзу Сергія Гребченка. Вона з’явилася на будинку по вулиці Новомістенській – там, де жив Герой разом із родиною. Ініціював встановлення пам’ятного знака сумський історичний клуб імені Булатовича за підтримки ветеранських організацій.

Народився Сергій Сергійович Гребченко в селі Малий Бобрик, закінчив 7 класів Великобобрицької семирічної школи, працював у колгоспі ім. Кірова на різних роботах. Восени 1939 року був призваний на військову службу. Його, як здібного солдата, направили на навчання в Ленінградське піхотне училище. Тут і застала його війна. За уміле керівництво, особисту мужність і відвагу, виявлені в боях проти німецько-фашистських загарбників, 26 березня 1944 року командиру взводу третього військового батальйону С. Гребченку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Continue reading

Споконвічні обрії поета

150402_A_Taran1
***
Дивлюсь і вірю в далину.
Нащадки будуть розумніші –
вони самі себе збагнуть,
а не мої простенькі вірші.
Буятиме нове життя.
Нові канони і закони.
Та вічні будуть в почуттях
благословення і прокльони.
І, може, дійде вірш і мій
в годину щастя, в хвилю лиха,
і в українця поміж вій
блисне сльоза чи усміх тихий.

Анатолій Таран
***

«Краснопілля Інфо» починає знайомити читачів з постаттю нашого земляка, уродженця Миропілля, талановитого українського поета Анатолія Тарана. Вашій увазі пропонуємо передмову Петра Осадчука до останньої (вже посмертної) збірки поезій Анатолія Тарана «Бродячий дощ», яка побачила світ у видавництві «Дніпро» у вже доволі далекому 1995 році. Це розповідь про справжнього Поета, який залишив нам у своїх віршах книгу свого життя:

Петро ОСАДЧУК

Споконвічні обрії поета

Вперше я побачив Анатолія Тарана у Львові сонячної літньої днини 1962 року в гурті поетів, що читали вірші перед натовпом біля театру опери та балету. Востаннє мені не випало його побачити, тому що весняної сонячної днини 1995 року, коли ховали поета на Байковій горі, я був у відрядженні далеко за межами Києва.
150402_A_Taran_1963
Під час першої зустрічі Анатолій був біля мікрофона, а я — в натовпі уважних слухачів, шанувальників поезії. Пам’ятаю, ведучий оголосив: «Слово має поет Анатолій Таран». Тоді це ім’я в літературі для мене було невідомим. Вдивляюся, наслухаю. Красень у парадній військовій формі курсанта підійшов до мікрофона: «Неспокій серця не вкласти в єлейну арію. Окрик, мов блискавка, розрізає мої уста…», «Я суворий і гнівний, я не вмію плакати — мої сльози мати виплакала в час війни…». Інтонаційна й стилістична розкутість, навіть зухвалість поета — те, що відразу привернуло увагу й сподобалося.
Continue reading

Українська душа в сірій шинелі

150402_A_Taran

21 березня цього року минуло вже 20 років з часу трагічної загибелі українського журналіста, талановитого українського поета, уродженця Миропілля, Анатолія Васильовича Тарана. Цього року йому виповнилося б лише 75… Пропонуємо увазі читачів «Краснопілля Інфо» статтю-спогад колег-журналістів про Анатолія Тарана, що побачила світ до десятих роковин тієї трагічної події:

Українська душа в сірій шинелі

На меморіальній дошці, що з’явилася на будинку Національної спілки журналістів України уже після загибелі Георгія Ґонґадзе, викарбувано багато прізвищ майстрів пера і мікрофона, які наклали головою за правдиве слово на газетній шпальті, у радіо й телеефірі. А починався цей сумний список на зорі української незалежності. І серед перших загиблих був наш побратим-вечірківець Анатолій Таран, якого знайшли мертвим і обібраним на оболонському пустирі вранці 21 березня 1995 року, а упізнали аж через чотири дні потому. Причину смерті нашого товариша не встановлено й досі, хоча минуло з того сумного дня вже десять років.

«Я єсть народ по імені Таран»

Із поетом Анатолієм Тараном я зустрілася на сторінках столичної «Вечірки». 1975 року газета вмістила добірку віршів з його майбутньої збірки «Аеродром», що вийшла друком уже наступного, 1976-го. Настрій ліричного героя – залюбленого в рідну землю життєрадісного романтика – настільки збігся з моїм, що я не втрималася й спочатку вирізала вірші з газети, а потім купила й збірку поезій. Познайомившись на початку 90-х років минулого століття з автором, щиро зраділа тому, що Анатолій з роками не тільки не втратив щирого, майже дитинного, подивування світом, іскрометної радості, а й став ще палкішим життєлюбом та романтиком і в поезії, і в житті. Цього в завжди усміхненого, дотепного й товариського чоловіка з щирою українською душею не витравили ні військові статути, ні російськомовне оточення. Анатолій понад два десятиліття був військовим журналістом, мав звання підполковника Радянської Армії. Вірші писав лише українською мовою, щиро кохаючись у ній. Недарма ж класик української літератури Олесь Гончар назвав Анатолія Тарана українською душею в сірій шинелі.  Умів Анатолій радіти не тільки й не стільки власним здобуткам, а й найменшим успіхам колег по поетичному цеху.
Continue reading

Дива мужності і героїзму

150401_P_Skoropad
Народився Павло Михайлович Скоропад 25 травня 1919 року в селі Пушкарному (нині село Грабовське).

В діючу армію Павло Михайлович пішов з перших днів війни. Воював на Західному, Сталінградському, Північному, Прибалтійському, Першому Білоруському фронтах.

Наприкінці 1941 року рядовий-комсомолець Скоропад висадився з повітряним десантом у тилу фашистських загарбників, особисто підірвав фабрику в Ялті.

На смерть стояв притиснутий до Волзького берега 84-й гвардійський полк 33-ї гвардійської стрілецької дивізії. Тут, на сталінградській землі навідник мінометної обслуги Павло Скоропад був перший раз поранений. Нашвидкуруч перев’язавши рану, він продовжував свій ратний труд.

…У квітні 1944 року, долаючи впертий опір ворога, частини 33-ї гвардійської стрілецької дивізії вийшли до Севастополя і почали ретельно готуватися до його визволення. Мінометники виявили вогневі засоби в німецькій обороні. 25 квітня при проведенні нічного пошуку Скоропад був легко поранений і через п’ять днів повернувся в стрій.
Continue reading

І ЗНОВУ БУЛИ БОЇ…

150401_M_Kuroedov
Біографія Миколи Івановича Куроєдова почалася в мальовничому, закинутому серед лісів і пагорбів селі з поетичною назвою Ясенок. Народився він 14 квітня 1919 року в родині селянина-бідняка. Батьки його працювали на поміщика і куркулів. Змалку хлопець тягнувся до знань: спочатку навчався в місцевій початковій школі, а в 1935 році почав навчатися у восьмому класі Краснопільської середньої школи.

Коли юнакові виповнилося дев’ятнадцять, перед ним відкрилися широкі дороги на землі. Та він, заздрячи птахам, мріяв про польоти в безмежних просторах повітряного океану. Тож, образно висловлюючись, Микола Куроєдов почував себе «на сьомому небі», коли в листопаді 1938 року його було прийнято курсантом Харківського авіаційного училища штурманів. І не помітив, як настав 1940 рік, і навчання закінчилося. Перед ним постала реальна можливість літати в бездонній блакиті неба. Це радісно хвилювало і трохи турбувало: як воно буде? Чи справиться він з отими підхмарними польотами, коли пташині зграї здаються під тобою маленькими пір’їнками, або краплинами дрібно порваного й пущеного за вітром паперу.
Continue reading