Вагомою складовою «українського проекту» в варіанті П. Куліша середини ХІХ ст. була розробка відповідної версії історії України («націоналістичного історичного міфу» про Україну). Її елементи присутні в різних за змістом і характером виданнях – як уже згаданих, так і пізніших: роман «Чорна рада» (1846 р.), збірка «Записки о Южной Руси» (1856-1857 рр.), історичні публікації в «Основі» («Історія України од найдавніших часів», «Хмельнищина»). На нашу думку, Куліш свідомо творив «свою» історію, виходячи з придатності її для національної пропаганди, а не просто піддався, скажімо, власним емоціям чи романтичній традиції: це підтверджується як цілеспрямованістю, мотивацією, логікою діяльності письменника, так і популяризаторською спрямованістю згаданих творів. У будь-якому разі його праці того періоду мають очевидний тенденційний характер, відображають прагнення автора задавнити й возвеличити історію власного народу, «сповнену героїчних подвигів і захопливих пригод»[29]. Continue reading
Сергій Наумов: Пантелеймон Куліш як співтворець «українського проекту» ХІХ ст. (I)
«Національний проект» є одним із ключових концептів у сучасних теоріях і емпіричних дослідженнях націєтворення «історичного» чи «довгого» ХІХ ст. Переконливим свідченням імплементації цього концепту в суспільну й, зокрема, історичну свідомість можуть бути як частота вживання в текстах, очевидна й без проведення контент-аналізу, так і його присутність у тематиці статей і дисертаційних досліджень молодих науковців як за кордоном, так і в Україні.
З точки зору його ґенези «національний проект» трактується переважно як специфічна, одна з численних реакцій інтелектуалів на суспільні реалії (модернізацію, становище населення, політику влади тощо) під впливом націоналізму або виключно як результат засвоєння ідеології націоналізму та запозичення його схем. Змістовно він виглядає як процес створення певною соціальною групою (як правило, купкою інтелігентів – «будителів нації»), яка претендує на провідну роль, нового («національного») образу, нового уявлення суспільства про себе (як про «націю») і прищеплення його достатньо довільно визначеному людському колективу. Continue reading
Віта СЕМЕРЕНКО: «Дякую тренерові, що підставив у важку хвилину плече»
Українська біатлоністка – про підготовку до олімпійського сезону
Одна з найтитулованіших біатлоністок в українській історії розповіла Sport.ua, як разом із сестрою збирається пробиватися на свою четверту Олімпіаду і хто її надихає на нові звершення. Continue reading
На «Площі зірок» у столиці засяяли три нових спортивних зірки, дві з них – сестрам біатлоністкам Віті і Валі Семеренко
На «Площі зірок», що поруч із ТРЦ «Гуллівер» у центрі Києва, 9 серпня відкрили три нових спортивних зірки. 42-гу, 43-тю і 44-ту. Присвячені вони олімпійським чемпіонкам — гімнастці Стеллі Захаровій, яка тріумфувала в командній першості у Москві-1980, а також сестрам біатлоністкам Віті і Валентині Семеренко, які тріумфували у складі естафети в Сочі-2014. Continue reading
Михайло Прудник: Бувальщини від лауреата Нобельської премії
Вшановуючи пам’ять нашого незабутнього талановитого земляка, який відійшов у Вічність 7 серпня цього року, пропонуємо читачам «Краснопілля Інфо» замальовки з однієї з останніх літературних зустрічей Михайла Прудника з колегами і читачами. Запам’ятаймо його таким.
***
Михайло Прудник – персона відома у журналістському та літературному середовищі. Навіть легендарна. З 1975 року працює в журналі «Перець» фейлетоністом, на посадах завідувача відділу культури, відповідального секретаря. З 2002 року — головний редактор видання. Член Національної спілки письменників України (1987), Спілки журналістів України (1979), член приймальної комісії НСПУ. Член журі Всеукраїнських фестивалів гумору та сатири. Постійний учасник всеукраїнських фестивалів «Вишневі усмішки». Лауреат багатьох премій. Continue reading
Відійшов у вічність Михайло Прудник – відомий письменник-гуморист, земляк, який розпочинав свій журналістський шлях в районній «Перемозі»
Колектив Краснопільської газети «Перемога» з сумом повідомляє, що 7 серпня пішов у засвіти Михайло Прудник – відомий письменник-гуморист, земляк, колишній головний редактор журналу «Перець». Не дожив навіть до свого 70-ліття.
Михайло Прудник народився 19 листопада 1952 р. в с. Мозкове Краснопільського району на Сумщині. Continue reading
120 років тому через Краснопілля пройшов перший потяг
Після скасування кріпаччини в Росії за рахунок розорення ошуканого селянства і вивільнення у зв’язку з цим дешевої робочої сили, набувало темпів зростання майже всіх галузей промисловості. В другій половині 19-го століття на Краснопільщині діяли Угроїдська, Великобобрицька, Стрілківська, Грязнянська, Мезенівська, Славгородська цукроварні, Наумівська гуральня, два спиртових заводи Подольських у Гречанівці. Continue reading
Олександр Ігнатуша. Православна церква і російська агресія в Україні (1919–1920 рр.): Ч.1. Ідейні орієнтири та характер діяльності (III)
***
Цю пронизаність релігійною ідеєю, релігійним духом у поєднанні з месіанською російською ідеєю Врангель зберіг до кінця свого головнокомандування на українській землі. Про це свідчить текст його наказу від 12 жовтня 1920 р., що підводив підсумок піврічній роботі уряду півдня Росії у сфері громадського управління. Серед положень, які свідчили про успіхи, Врангель називав децентралізацію управління (реформа земельного і місцевого земського самоуправління), позапартійний підхід при формуванні керівних органів, допомогу жертвам війни і біженцям, відновлення правопорядку, торгівельну політику. Continue reading
Олександр Ігнатуша. Православна церква і російська агресія в Україні (1919–1920 рр.): Ч.1. Ідейні орієнтири та характер діяльності (II)
***
Факт співпраці білогвардійців з православною церквою і роль церкви у планах білогвардійців показали вже перші документи генерала Денікіна. У Тимчасовому Положенні про управління територіями, зайнятими Добровольчою армією, яке було затверджене 3 вересня 1918 р., значилось, що Російська православна церква є первенствуючою в областях, які займає Добровольча армія [29, с.510]. Такий її статус поширювався на усі українські території, окуповані денікінцями. Ця ідея первенствуючого статусу РПЦ підкреслювалася у документах, які штаб верховного головнокомандуючого розсилав військовому та церковному командуванню зайнятих українських територій. Поряд із цим, звернемо увагу на два наступних пункти положення. Вони виразно підкреслюють російський національний характер режиму, що у своїй основі суперечив державницьким і національно-культурним прагненням та ідеалам українського народу. Четвертий пункт згаданого положення проголошував державний статус російської мови на окупованих територіях. У п‘ятому пункті зазначалось: “Державним прапором служить національний російський 3-х кольоровий (біло-синьо-червоний) прапор” [29, с.510]. Continue reading
Олександр Ігнатуша. Православна церква і російська агресія в Україні (1919–1920 рр.): Ч.1. Ідейні орієнтири та характер діяльності (I)
Російська агресія проти України 2014 р. актуалізувала проблеми історії військових конфліктів між Україною та Росією і сюжетів, пов‘язаних з військовою присутністю та агресією росіян в Україні. Російсько-український конфлікт загострив ситуацію у середовищі православної церкви, організаційно підпорядкованої Московському патріархатові. Перед кліром і віруючими УПЦ спалахнули старі питання лояльності до вищого церковного керівництва, яке знаходиться поза межами України і яке підтримує офіційну позицію Кремля. Збурилося й середовище інших церков. У контрастному світлі війни за українську державність зринули виклики національної ідентичності, вибору політичних шляхів розвитку України. Знов підсилено залунала багаторічна ідея консолідації православних навколо одного духовного центру в Україні і створення єдиної помісної української церкви.
З огляду на зазначені обставини, наша увага виокремлює факт російської військової присутності в Україні, що мав місце у 1919–1920-х рр. Він показовий з огляду на можливість встановлення історичних паралелей, що доводять типовість українсько-російських конфліктів, зокрема, у духовній сфері. Continue reading



